Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

- Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства 1839K(купити) - Юрій Михайлович Канигін


Даний текст представлено лише для ознайомлення, не для використання — ні комерційного, ані некомерційного. Якщо текст Вам сподобався — будь-ласка, придбайте книгу у книгарні.


Примітки оцифровувачів:

Dead_Rat: В квадратних дужках [] — примітки, які звичайно подаються внизу сторінки. Електронний формат книги не передбачає фіксованого «низу сторінки», тому примітка додається тут же в дужках [].

vitalis: Примітки слід перетворити у звичний для fb2 формат: Скрипти -> Добавление примечания -> Добавление сноски со вводом/переходом/…

Крім того, потрібно виділити вірші: Вставка -> Вірш (Ctrl+P)


Вступ

История пишется не только по книгам и рукописям, но и по слухам и преданиям…

А. Пушкин

Важко говорити про переваги власного твору. Одне скажу: в ньому майже немає авторського домислу. Я навіть вирішив не змінювати імен героїв, хоча деякі з них дуже відомі люди. Я лише підправив текст, записаний зі слів Гуру, — спростив звороти, пов'язані зі специфікою східного езотеричного мислення. Щось довелося опустити — ще й нині не настав час публікувати все, що розповів мені тибетський мудрець. Ці записи робилися по свіжих слідах в Улан-Уде, Кяхті, Улан-Баторі, Далан-Дзадагаді (Монголія), Новосибірську, Києві протягом 1972–1992 років. Читач зрозуміє, чому в 70-80-х роках їх не можна було публікувати не лише тому, що Україна (а саме про неї йдеться) тоді була «південно-західною частиною території СРСР». Гуру підкреслював: історія — це не лише фізичне, а насамперед інтелектуальне й духовне боріння і співробітництво народів. У такій історії (а її ще не написали) українці посідають провідне місце.

Це один із найзагадковіш

их народів. Світ здивується, коли до кінця розшифрує українську ідею. Нестор-літописець великий тим, що показав: роси — не без роду й племені. Великим буде той, хто покаже справжнє місце української нації в колишній і майбутній історії людства — у справжній, тобто духовній, історії. Українці ще не уявляють свого історичного потенціалу. Скоро він їм відкриється у всій своїй величі. Чи зможуть вони реалізувати його? — запитання, що стосується всього слов'янського світу.

Так говорив Гуру [Гуру (санскр.) — Учитель] — колишній тибетський лама, «двічі народжений», полонений радянськими військами 1945 року разом із китайським імператором Пу І. Пройшов колимські табори. Тепер я розумію, що він був найвидатнішим слов'янознавцем. Але тоді майже все, що я почув від нього, викликало в мені протест. Яка там «українська ідея»? Я знав три братніх народи, які на чолі із «старшим братом» будували одну державу. Про який розпад СРСР могла бути мова в 1972 році? А Гуру називав навіть дату розпаду і посилався… на Біблію. Я, вихованець Московського університету, член КПРС з 1960 року, член бюро райкому КПРС (Новосибірське академмістечко), вчений секретар Президії Сибірського відділення АН СРСР з гуманітарних наук, був, звичайно, матеріалістом марксистського напряму. А він мені розповідав про зірку Полин, яка впаде на Київ, про Михайла Міченого, про четвертий Місяць, що програмує наше життя, про незалежну Україну. Втім термін «Україна» він вживав нечасто — говорив про Русь Київську чи про Аратту, або Оратанію[Аратта — від санскритського «араті», шо означає «борець», «орач». Під таким ім'ям арії створили державу на землях України, яка називалася також Оратанією, Оріяною, Рама-Вартою, Пелазгіею], — найдавніші назви України. Він вважав, що нашу країну позбавили свого імені.

Я по матері — українець і родом з України, а він мене немов дражнив: «Так не самі ви себе назвали, так вас назвали поляки. Ви, українці, — арії, сини Адиті і Вайя (Сонця і Степового вітру). Ваша батьківщина — велика Аратта, Оратанія, один з духовних центрів підмісячного світу. Потім по праву стала Руссю Київською».

Любив він мене вразити й різними фактами, про які я тоді й уяви не мав. Лукаво поглядаючи на мене, він, наприклад, запитував:

— Чи знаєте ви, Юрію Михайловичу, що ваш кумир К. Маркс був членом сатанинської секти, а Женні, його дружина, в цій секті слугувала «вівтарем»? А чи відомо вам, що ховали вашого великого Маркса лише шість чоловік, включаючи Ф. Енгельса і двох гробарів? Нікому він не потрібен був. А знаєте, що свій класовий підхід до людей Маркс висунув тому, що з презирством і ненавистю ставився до багатьох народів, особливо до єврейського (хоча сам був єврей) та «південноруського», тобто українського? У праці «Російська позика» він писав: «Завдяки тому, що євреї зміцніли, життя на Землі стало більш небезпечним, і це змушує нас викривати їх цілі, щоб їхній сморід розбудив робітників усього світу до боротьби».

На думку Маркса, слов'яни — це «етнічне сміття». У спогадах про 1848 рік (які в СРСР не публікувалися) він пише про «слов'янську чернь», маючи на увазі «південноруський» етнос, тобто ваш, Юрію Михайловичу, народ. Цьому «відпрацьованому етнічному матеріалу (українцям — Ю. К.)… долею визначено потонути у бурі революцій» — такий був «вирок» класика марксизму.

— Як ви вважаєте, — продовжував Гуру, — кого більше на світі — росіян чи вас, українців? — І сам відповідав:

— За часів О. Пушкіна і навіть Т. Шевченка українців було більше, ніж росіян. Лише в XX столітті чисельність цих націй зрівнялася. Тепер на Землі росіян більше, але не набагато.

Нерідко робив «філологічну розминку». Наприклад:

— Юрію Михайловичу, як українською мовою буде «площа»?

— Майдан.

— А санскритською?

— Також майдан.

— А «крестьянин»? Теж слово санскритське — «крішті» — землероб.

І раптом:

— А чи знаєте, що цар гунів Аттила народився у поселенні, яке згодом назвали Києвом, і був одружений із сестрою легендарного Кия, який вважається засновником вашої столиці? Кий був полководцем у царя Аттили.

Я впевнився: Гуру був знавцем Біблії, причому знав ще й апокрифи.

— Святе Письмо, — говорив він, — дає змогу зрозуміти, що кожний народ, у т. ч. й український, — це живий організм, який має свій зародковий (сакральний) елемент: Раса, нація не падають з неба у готовому вигляді, а колись з когось починаються і мають свою долю. 1 це початок не лише генетичний, а й духовний. Треба лише розшифрувати тексти. Відкрийте, приміром, главу 10 Буття. Читайте…

— Сини Ноя: Сим, Хам, Яфет, — читав я. — Сини Яфета: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Тувал, Мешех, Тирас…

— Бачите, — перебив мене Гуру, — в Ноя, який врятувався після Потопу, було три сини, один із них Яфет. У Яфета теж були сини, від них пішли яфетичні (білошкірі) народи. Всього 14 синів, але в Біблії йдеться лише про сімох. Названі саме родоначальники народів, які прийшли в Середземномор'я, у Францію й Англію, — кімри й кельти (Ноїв онук Гомер), скіфа і сармати (Магог, Мадай), іонійці, які прийшли в Грецію (Яван)… А от Тувал (Фувал), Мешех і Тирас — пізніші слов янські народи: українці (Тувал) і росіяни (Мешех). Тирас, Мешех і Тувал — молодші сини Яфета… Тирас — це давня назва Дністра. Між Дніпром і Дністром зародилося слов'янство. А Тувал — інакше, Тубал, тиверійці. Так почали називати за ім'ям римського імператора Тиберія вихідців із Галілеї — батьківщини Ісуса Христа. Ці вихідці — галілеяни (одноплемінники Христа) пішли до Дніпра, а звідти — до Карпат і, змішавшись із полянами, заснували Галичину. Ну, а роль Галичини у формуванні української нації важко переоцінити.

— А якщо більш ретельно глянути на проблему, — вів далі Гуру, — то можна помітити, що імена синів біблійного Яфета відбивають історично послідовні назви Праукраїни і України з початку її арієзації і до сьогодення. Першими дали їй назву кіммерійці — Кіммерія (чи Гомерія). Друга назва Праукраїни — Скіфія (від Магога, тобто скіфа). Третя — Сарматія (від Мадая, тобто Мідії, звідки прийшли сармати). Потім Україну називали Пелазгія, чи Лебедія (пелазг від санскр. — лебідь). Ця назва відповідає четвертому сину Яфета — Явану (явани — давні греки, які походять від пелазгів з Подніпров'я). Нарешті — Тиверія (відповідає Тувалу, чи Тубалу), далі — Московія (Мешех), яка підкорила Україну, і зараз — Тирас (Фірас) — слов'янська земля, духовним центром якої повинна стати Україна. Все це — історичні назви вашої країни. Підводячи біблійну основу під проблематику походження України, ми бачимо глибинне коріння вашого народу, — так закінчив Гуру.

Отже, було чому дивуватись. І я почав записувати.

Єдиним читачем моїх нотаток на той час був Лев Миколайович Гумільов, мене звела з ним доля у 1975 році. Тепер, після смерті, він визнаний великим істориком і етнологом, а тоді його не публікували. Ми обмінялися рукописами. Я прочитав його працю «Хун-ну» і ще одну про монголів. Л. Гумільов попросив познайомити його з Гуру. Він не раз літав до нього в Улан-Уде, запрошував його до себе в Ленінград. А ви думаєте, звідки в його книгах трапляються факти з інтимного життя китайських, тибетських, індійських царів? Я впевнений, езотеричний бік книг Гумільова багато в чому пов'язаний з моїм Гуру. Лев Миколайович, на відміну від мене, одразу ж належно оцінив розповіді колишнього лами. І мені багато на що розкрив очі, хоча повністю я не пристав на його концепцію слов'янської історії.

Про те, що почув від Гуру, у 1980 році я розповів Вікторові Михайловичу Глушкову (в останні три роки його життя я тісно з ним співробітничав). Коли сказав йому, що в Біблії немало місць, присвячених українському й російському народам, він не повірив.

— Більше того, — наполягав я, — про нас там мовиться більше, ніж про будь-який інший народ, виключаючи, звичайно, євреїв. Три назви стосуються українців і дві — росіян. Назви ці логічно пов'язані і не суперечать одна одній. Так, Тирас — перше біблійне ім'я слов'ян, що населяли райони Дністра, Рош (руси) — назва того ж народу, яка виникла через 500 років, а Тувал — це вже, власне, українці, на відміну від московитів, що фігурують у Біблії під ім'ям Мешех.

В. Глушков брав у мене Біблію на кілька днів і, як видно, сам переглядав певні сторінки.

Дуже зацікавила його моя розповідь про «сітку Індри». Особливо той факт, що в тілі людини може створюватись «точкова температура» в кілька тисяч градусів. З допомогою Віктора Михайловича я почав готувати машинний експеримент, метою якого було підтвердити чи спростувати можливість одержання деяких арійських знань в земних умовах.

У серпні 1981 року В. М. Глушков, на жаль, тяжко захворів. Зрідка відвідуючи Інститут, він радив мені систематизувати зібрані записи й обіцяв допомогти опублікувати їх через Комітет держбезпеки для «обмеженого кола читачів».

— У системі КДБ є відповідні інституції, — загадково сказав Віктор Михайлович під час останньої нашої зустрічі. У січні 1982 року він помер.

Багато з того, що я почув уперше від Гуру, потрапило мені на очі лише в 90-х роках, коли стало можливим вільно працювати з раніше недоступними документами і літературними джерелами.

Ерудованість Гуру, його фахова підготовка, спосіб життя переконували мене в серйозності того, що він мені розповів. Виявляється, в арійській ідеї немає нічого расистського, людиноненависницького! Навпаки, в ній — добро, любов, світло, благородство, все, що так потрібно сучасному людству. Арій — кожний, хто прагне до Істини, Світла, бореться за щастя людства, веде його дорогою прогресу. Це гітлерівці спаплюжили цю велику, сонячну ідею.

Бесіди з Гуру переповнювали мою душу почуттям гордості за те, що ми, українці, — не якесь там перекотиполе без свого коріння і свого минулого, а народ, у якого є своя історія, своя земля і своє небо. Зроблені записи, що виносяться на читацький загал, я не називаю науковою працею. Адже, як говорив поет: Лишь историку дано Лгать документально.

Далеко не все, про що йдеться в записах, можна підтвердити посиланнями на артефакти і документи. Це швидше белетристика, заснована на оповідях і переказах, про достовірність якої нехай судить читач. Гуру вчив мене: хочеш мати успіх — напиши так, щоб усі інші писання здалися мертвими, як сухе листя. Розумію, далеко мені до цього. Але все ж гадаю, що непідробна правда і значущість написаного привернуть увагу читачів. Адже йдеться про Україну, причому в такому аспекті, у якому ще, здається, ніхто про неї не говорив.

Правильне розуміння арійської проблеми в останні роки набуває великого значення, особливо для нас, українців. У Росії відроджуються і набирають сили так звані лівоарійські концепції, створено декілька партій націонал-соціалістичної орієнтації, які дивляться на Украшу як на «блудну вівцю». Взяти хоча б кредо «Партії арійської єдності», викладене у праці «Русь ведическая в прошлом и будущем: Евангелие от ариев». Книга написана академіком В. В. Даниловим [Данилов В. Русь ведическая в прошлом и будущем: Евангелие от ариев.—М., 1996. — С. 2–3]— співробітником відділу теоретичних досліджень Російської академії наук. Керівник цього відділу професор Е. І. Андріяшин так відгукується на згаданий твір: «Книга академіка В. В. Данилова знаменує собою початок якісно нового етапу розвитку сучасної прикладної політології». А ось думка льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу В. В. Аксьонова: «Ця книга… дає прекрасну і закінчену модель суспільства майбутнього».

До чого ж закликає автор публікації? До створення Слов'янсько-Тюркської арійської імперії (цілком зрозуміло, що з центром у Москві), де повинен діяти Уряд Арійської Єдності. Така імперія покликана покласти край експансії «сатанинського збориська, яке називає себе «іудеями» (пригадаємо Гітлера і його холокост). Далі. Кожен керівник — великий і малий — цієї імперії повинен виховувати в себе риси «істинного арійця» (знов спадають на думку заклики Птлера, Геббельса, Гіммлера). і нарешті, потрібно перейти від наукового і національного соціалізму до ведичного. Ось ця «Ведично-соціалістична арійська імперія» з центром у Москві і пануватнме у всьому слов янському світі [Данилов В. Русь ведическая в прошлом и будущем.: Евангелие от ариев. — М., 1996.— С. 105–116].

Таким чином, був колись «Мешех царський» — царська Росія, яка підкорила собі майже весь слов'янський світ. Вона знищена революцією. З'явився «Мешех більшовицький», який, по суті, відновив Російську імперію під назвою СРСР і знову став панувати над слов'янами. Тепер, закликає російський академік, потрібно створити «Мешеха арійського'' з такими ж функціями і в таких же загальнослов'янських межах…

«Ні, кажемо ми, цього не хочуть слов'янські народи, і це суперечить біблійним пророцтвам. «Ланцюг» синів Яфета закінчується не Мешехом (це минулий етап слов'янської історії), а Тирасом — вільною сім'єю слов'янських народів без усяких гегемоній. Те, до чого закликав у свій час Т. Шевченко.

Чи потрібні тут ще якісь коментарі? Думаю, читач добре відчуває весь лиховісний підтекст «лівоарійських інтелектуальних пасажів. І тому авторські дослідження, роздуми в цьому напрямі будуть цілком доречними.

Перш ніж розпочати нашу розмову зроблю ще одне коротке застереження. Справа в тому, що гіперборейці («люди крайньої півночі»), які одержали назву арії, поділяються на дві гілки: лівих і правих. Вони виконували протилежні історичні функції. Перші — руйнівну, негативну, темну. Другі — творчу, позитивну, світлу, сонячну.

Арії лівої руки (арес — «благородні'', «вищі») вважали себе особливими людьми, такими собі «оберменшами», покликаними встановлювати владу над іншими, розпоряджатися їх долею, їх життям. В історії до лівоарійського табору належали шумерські племена, царські скіфи, готи, тевтонці, ну і, звичайно, фашисти XX століття.

Арії правої руки (або ще «орії» від слова «орати») були націлені на позитив, на творення духовності, творення нових знань, нових виробничих технологій. Саме вони дали людству землеробську технологію, навчили вирощувати хлібні злаки, зокрема, тверду пшеницю, створили плуг, борону, вперше запрягли в них коней. Правоарійський рух уособлюють трипільці, слов'яни, руси-українці. Отже, ми — далекі нащадки тих самих оріїв («орачів»), які створили державу Аратту-Оріяну, дали світові хліборобську технологію, заклали інтелектуальні, духовні підвалини нової післяпотопної цивілізації.

Черговий україномовний варіант книги доповнений цілою низкою нових фактів і матеріалів, які дедалі більше переконують у правильності мого підходу до висвітлення арійської проблеми взагалі і прадавньої історії України, зокрема. Сподіваюсь, що й читачів проймуть ідеї автора і вони стануть найактивнішими прибічниками його позиції.

Велика арійська ідея — у глибинах душі українців. Вони її розуміють і сприймають усім серцем, душею, тому що ця світла, сонячна, гуманна ідея була і залишається провідною зорею нашого народу.

Потрібно, зрештою, подолати вбогу і дивну парадигму, котра не охоплює нашу історію далі VIII століття. Найнеобхідніше сьогодні — вселити в український народ впевненість у тому, що він є не етнічною масою, а таки народом зі своєю великою історією і великим майбутнім, запрограмованим у його багатющій історичній пам яті.


КОЛИМСЬКИЙ ВТІКАЧ

… Замірялися вбити їх, винаходячи жорстокості, лютіші навіть за скіфські звичаї.

Біблія

МІЙ ДЯДЬКО

Он уважать себя заставил И лучше выдумать не мог. А. Пушкин

В'язень сталінських таборів Коваль Микола Опанасович — це мій дядько. У громадянську війну — боєц Першої Кінної Служив сумлінно. Навіть фотографувався із самим Будьонним. Після поранення 1921 року був прийнятий до партії і направлений вчитися до Кам'янець-Подільської радпартшколи. Далі його кинули, як тоді казали, «на культурний фронт» — на боротьбу з попівщиною, неписьменністю та «українським буржуазним націоналізмом». Скільки книг попсували, скільки ікон — і яких ікон!.. На Грушевського здійняли руку, готувалися на самого Шевченка здійняти. І я з ними… материнську мову став забувати», — розповідав згодом.

У масовому розгромі української інтелігенції, що розпочався в 30-ті роки, він, проте, участі не брав. На той час здобув спеціальність селекціонера-генетика (тоді генетику ще не вважали за «буржуазну») й готувався вступити до аспірантури біологічного факультету Харківського університету. Але його раптом направили до ВУАМЛІНу (Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів), потім — на курси підготовки запасу комполітскладу армії. Справи тоді швидко творилися. У квітні 1937 року моєму дядькові присвоїли звання старшого політрука, про генетику наказали забути, обмундирували належно й призначили до Полтавського військово-політичного училища викладачем ленінізму. В липні того ж року виключили з партії, в серпні заарештували як пособника троцькістів та українського буржуазного націоналіста (під час обшуку знайшли книжку Остапа Вишні «Вишневі усмішки»).

П'ятирічний (невеликий як на ті часи) строк одбував на Колимі. Тут пройшов через різні табори, зокрема через копальню Штурмову, де з кожного десятка прибулих в'язнів за рік од холоду й голоду вмирало дев'ять, а також відому Серпантинку, де за таку провину, як недовиконання норми виробітку або заперечення охоронцю з будь-якого питання, в'язнів за наказом начальника табору зразу розстрілювали або просто виводили роздягнених на подвір я й заморожували (на день 5—10 чоловік). Дядько вижив. Одбувши подвійний строк (збільшення його без суду було звичайною справою), він повернувся до сім'ї і жив у Полтаві. Помер 1970 року.

Багато тих, хто повернувся з таборів, були, як відомо, надламані. В дядька злам був якийсь дивний — він став «українським націоналістом':

— Але ж не можна так, — казав я йому, — «Україна над усе!» Україна — південно-західний край Росії…

— Сам ти південно-західний! — бурчав він і додавав загадково: — Колима мені розкрила очі на нашу Украшу.

— Просто боюся за Миколу, — казала тітка, його дружина, — адже часи не так уже й змінилися: можуть забрати. Нещодавно почав одному приятелеві доводити, що час розпустити Радянський Союз. А коли той навів слова, начебто сказані Шевченком: «Ми, українці, народ нікчемний, другорядний», то вигнав його з хати.

У когось він купив Біблію дореволюційного видання. Читав пророцтво Даниїла про те, як знагла розсипався величезний бовван на глиняних ногах, і казав, що це стосується нашого Союзу.

Загалом бачились ми не часто. Жив я в Хабаровську, потім у Новосибірську й не міг часто приїжджати до Полтави. Пам'ятаю, як дядько перед смертю, коли ми з тіткою привезли його з лікарні (помирав він від раку, і його, безнадійного, виписали додому), читав у напівзабутті:

І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся: чому не йде
Апостол правди і науки?

Відтак вручив мені рукопис у пожовтілій папці: — Прочитай… Зрозумієш, чого я кличу тебе в Україну. Була в мене в житті людина… З Тибету. Ми його Китайцем прозивали. Цілісінькі ночі з ним гомоніли. Він — тибетець, знав нашу Україну краще за нас обох. Шкода, не все записав…

«ЗАПИСКИ В'ЯЗНЯ КОВАЛЯ»

После захоронений могилы маскировать пнями…

Из распоряжения начальника Тасканского лагеря треста «Колымзолото»

Такий був заголовок машинописного тексту. В ньому йшла мова про останні роки ув'язнення, коли дядько, «пізнавши пекла усі муки», працював селекціонером на дослідній станції, що постачала керівництву колимських таборів карликові огірки й зелену цибулю.

Тут були ті самі рабська праця й тюремні звичаї, але в'язням жилося незрівнянно краще, ніж на Золотій копальні. А головне — робота за фахом. Дядько пише: «Я потрапив до якогось неймовірного, райського, світу. Навіть хліба в їдальні, краяного на столах, можна було їсти досхочу».

Далі в «Записках» ішлося про «відомих і визначних людей», з котрими його зводила доля на етапах і у в'язницях. Зокрема, згадувалися Люся Джапарідзе, дочка одного з 26-ти бакинських комісарів, яка, не витримавши знущань начальства і кримінальниць жіночого табору, двічі намагалася накласти на себе руки; дружина розстріляного секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Косарева, в котрої слідчі під час допитів вирвали соски грудей. Йшлося про зустріч з поетом Йосипом Мандельштамом у таборі під Владивостоком, перед тим як дядька в трюмі пароплава «Джурма» відправили до бухти Нагаєво (під Магаданом). «Але найпам'ятніша зустріч сталася в листопаді 1946 року з людиною без імені, на прізвисько «Китаєць». Тут і зав'язка всієї нашої оповіді.

«Одного разу наприкінці листопада, — пише дядько, — іду до їдальні снідати. А тому, що серед працівників теплиць переважали жінки, то і їдальня була в жіночому бараці, відгородженому від чоловічої зони високим парканом, і нас, чоловіків, туди водили. Пройшов до жіночої зони і бачу: біля дверей їдальні, під ліхтарем, на мерзлій землі, лежить чоловік, вбраний, як і більшість в'язнів, у якесь лахміття. Ноги й руки зв'язані, голова обмотана мішковиною. З'ясувалося: то чукча Ельген, відомий в окрузі мисливець, упіймав у тайзі втікача. Тепер він пив чай в нашій їдальні, перед тим як піти до табірного керівництва із здобиччю, щоб одержати за неї винагороду.

Річ у тім, що на Колимі було розповсюджено спеціальний наказ, точніше, заклик до туземного населення переймати в тайзі «білолицих утікачів», убивати їх і приносити до контори найближчого табору відрізані вуха й ніс. За це належала винагорода: борошно, крупа, спирт, сірники.

— Проте в цього, — розповідав Ельген, — нема вух, нема носа: все відморозив… Як тут бути? Самого на нарти взяв.

То він ще живий! — вигукнув я.

Живий, — погодився Ельген.

— Чого ж ти його на подвір'ї тримаєш?»

До спорожнілої їдальні затягли мертве, здавалося, тіло, розв'язали пасок, зняли мішковину. Дядько пише: «На цю людину жалко було дивитися. Голова скидалася на череп у клаптях почорнілої шкіри. А коли зняли діряву взуванку, розмотали ганчір я, побачили почорнілі ступні. Хто він, звідки, годі було зрозуміти. Наше керівництво його не впізнало, й неясно було, що з ним робити».

Дядько як спеціаліст дослідної станції мав окрему комірчину, де в ящиках вирощував розсаду й тут-таки спав. Чукча уступив йому здобич за 2 коробки сірників і жменю дрібних цибулин-сіянок. При цьому шкодував, що привіз людину, а не вуха. Адже з ними простіше — показуй і отримуй спирт.

Коротше, напівживу людину, котру назвали Китайцем, з дозволу керівництва до «з'ясування обставин» дядько помстив у себе в комірчині, а згодом виклопотав йому дозвіл влаштуватися тепличним (не без ризику для себе відрекомендував його як умільця вирощувати черемшу). Таке ставлення до Китайця пояснювалося в тим, що той, на подив усіх, вільно розмовляв українською. Мало того, без кінця цитував Шевченкового «Кобзаря». А невдовзі нове відкриття — Китаєць виявив неабиякі знання з історії України.

То був засланець, який працював на розташованій поблизу Тасканській електростанції. У недавньому минулому — чернець одного з тибетських монастирів. 1945 року опинився в Харбіні, де намагався врятувати стародавні тибетські рукописи. Та був схоплений радянськими солдатами, які громили Квантунську армію, і разом із рукописами привезений в Улан-Уде, а звідти засланий до Колими.

Дядько, хоча й прожив поруч з ним два роки, не запам'ятав його національності — родом той був із внутрішніх районів Тибету. Звали його Самден, прізвисько — Китаєць. Виявилося, що він не тікав з колимського табору — куди можна втекти? — а просто пішов з барака в тайгове рідколісся, аби замерзнути.

Перед тим його нарядили вивозити трупи з табору в «Долину смерті» — так називалась лощовина, де скидали мерців. І обов'язково треба було вивантажуваним трупам робити «контрольні уколи» — пробивати ломом грудні клітки. Це на випадок, щоб не залишити в «Долині смерті» живого. Самден не міг цього витримати й вирішив загинути.

І подався світ за очі, майже замерз, лежачи в засніжених чагарях. Але тут нагодився мисливець Ельген, котрий і доправив його до дослідної станції.

Про все це я дізнався із «Записок в'язня Коваля», як і про те, що Китаєць виявився фахівцем у царині україністики. Зізнатися, я и слова такого — «україністика» — не чув. І багато з того, що повідав Самден моєму дядькові про Україну, здалося мені вигадкою. Я прочитав рукопис і замкнув його у шафі.


ЗУСТРІЧ ВІЧ-НА-ВІЧ

Какое счастье быть этим народом Припонтиды [Припонтида — землі навколо Чорного моря], который идет по коре планеты, насыщая ее сознанием духа. Тибетская рукопись «Чжуд-ши» XIII столетия

А далі було так. Я працював ученим секретарем з гуманітарних наук Сибірського відділення АН СРСР. 1971 року академік Г. Марчук (мій керівник) доручив мені очолити комісію з перевірки Бурятської філії Академії, й ми вилетіли до Улан-Уде.

Комісія більше пиячила, ніж «перевіряла». Часи були застійні і, як мовилось, запійні. Я майже не брав участі в бенкетах не тому, що був кращим від інших: у довіреній мені установі я знайшов… скарб.

В Інституті суспільних наук Бурятської філії мені показали стародавні тибетські рукописи — тисячі фоліантів! І було їм півтори-дві тисячі років. Змісту цих фоліантів ніхто не знав (прочитати вдалося лише кілька з них). Але за ілюстраціями здогадувались, що давні тексти присвячені в основному медицині, всесвітній історії й… Україні, точніше, Північному Причорномор'ю. Написані вони були ведичним санскритом; траплялись і давньотибетською. Що найцікавіше — серед них виявились тексти найдавнішою мовою світу «сенсарі» («мова Богів»), як і знаменитий манускрипт «Дзен» — попередник ведійської літератури.

Дорогоцінні рукописи нікому було читати і перекладати — бракувало знавців давньотибетської і санскритської мов. Голландці навіть пропонували відрядити своїх фахівців для цього (річ у тім, що такі рукописи є лише в Амстердамі — їх привезли голландські місіонери років 300 тому, — у нас в Улан-Уде й у самому Тибеті).

— У Голландії в рукописах знаходять велику користь для науки, а в СРСР — ні, тому що не можемо прочитати. І ми, наче собака на сіні, самі не використовуємо й інших не до пускаємо, — пояснив мені вчений секретар Бурятської філії, мій приятель, нині академік РАН Олександр Бадмайович Соктоєв.

— Де ж вихід?

— Вихід знаходимо. По всій Бурятії зібрали з десяток колишніх лам, які повернулися з колимських. таборів. Ці старі ще не забули давню мову, якою колись молилися у своїх дацанах. Ми їх зарахували на посади «менеесів» (молодші наукові співробітники — Ю. К.), і вони перекладають. Але повільно — помруть, не встигнувши й десятої частини прочитати. Марчук і Лаврентьев обіцяли допомогти, створити курси санскриту…

— Але звідки вони тут? Як сюди потрапили? — запитав я і в мить збагнув: Боже мій! Та це ж ті самі давньотибетські рукописи, вивезені нашими солдатами з Харбіна, так би мовити, врятовані шедеври… Вони лежали переді мною на грубо збитих соснових стелажах, як буханці хліба в булочній, — понад 20 тисяч томів східних ксилографів. Я брав у руки важкі — «цеглини» — купи пергаментних листків, обгорнутих шматками щільного китайського шовку синього, жовтого, зеленого кольорів. Виготовлені Бог знає коли (деякі — до нашої ери), вони зберегли свіжість барвистих ілюстрацій. Всі були зроблені за єдиним стандартом — 40 х 15 см. Деякі рукописи були обгорнені в нікчемні шматки бязі. Справа в тому, що наші хлопці в 45-му році, коли спаковували рукописи, використовували коштовний китайський шовк собі на онучі.

Я розгорнув фоліант півторатисячолітиьої давнини і побачив на одному з його листів… карту України. Навіть свої рідні річки Донець і Кальміус. Але поруч із Доном була якась інша велика річка…

— Це Волга. Вона колись теж впадала в Азовське море, — пояснив шляхетний, східного типу старий, який був тут. — А це Ольвія, Херсонес, Гелон, Київ… П'яте століття…

— Київ? Який Київ?

— Той самий… На стрімких берегах Борисфена. Стольний град великого Аттили — ватажка слов'ян. Тільки називався він Кі-юв — «Святе місце. П'яте століття, — повторив старий.

— А чому Київ позначений християнським хрестом? Адже карта п'ятого століття…

— Над Києвом уже були хрести, — почув відповідь. — А перший — це ви маєте знати — поставив у Києві апостол Ісуса Христа Андрій у 55-му році, тобто понад 1920 років тому.

Соромно зізнатися, проте я тоді й цього не знав. А розумів ще менше. З четвертого класу мені було відомо, що Аттила — жорстокий цар кровожерливих гунів. А тут: «ватажок слов'ян». Знав також, що Київ заснований 862 року князем Києм, що християнство в Київській Русі ввів Володимир у X столітті. А тут: хрести над Києвом у V столітті…

Я почав заперечувати:

— Але ж відомо, що Київ заснований трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом і названий на честь старшого брата.

— Це правильно. Хоча Рим був раніше од Ромула, як казали латиняни, — була відповідь старого бурята.

Увечері я розповів Соктоєву про свого дядька, його «Записки» і про Самдена — бідолашного Китайця з колимського табору.

— Одного з перекладачів дійсно звуть Самден, — сказав Соктоєв, — він давав нам пояснення в тибетському сховищі.

— А він був у колимських таборах?

— Вони всі звідти.

Вранці ми поспішили до Інституту суспільних наук, у кімнату перекладачів. Старі буряти вишикувались переді мною. Я збентежився.

— Вони так звикли зустрічати начальство на Колимі, — пояснив Соктоєв.

На запитання: «Де Самден?» відповіли: його стіл не тут, а в сховищі рукописів, між стелажами. Ми пішли до нього.

Так відбулася дивовижна зустріч, завдяки якій я знайшов свого Гуру.

Того ж вечора я гостював у Самдена — адже був племінником того, хто врятував йому життя. 68-річний господар зовсім не схожий на китайця. Матова шкіра, світлий, не косоокий. Колись спотворене колимським морозом обличчя не втратило шляхетності, незважаючи на немовби обкусані ніс і вуха.

Пригадую, я запитав:

— Чи правда, що основу ваших досліджень становлять сигнали Космічного Розуму?

— Сигнали з неба — велика допомога для нас. Але, бачу, ви вважаєте це нісенітницею.

— Вважаю.

Та й як я міг вірити в космічний розум і його сигнали? Я, вихованець Московського університету, котрий вивчив усього Маркса і Леніна, повторював як заклинання вінець Ленінського творіння «Про войовничий матеріалізм», ніколи не тримав у руках Біблії, працював завідувачем кафедрою політичної економії, був постійним членом ідеологічних комісій, парткомів, райкомів? Абсолютно нічого не чув ні про йогів, ні про теософію, та й з історії України знав більше вигадок, аніж правди.

— Ой, Юрію Михайловичу, в тайниках тибетських мандир, у печерах Гімалаїв зберігаються й не такі послання, і не лише тексти, що розкривають таємницю людського буття, а й… таке, про що ви, західні люди, навіть подумати не здатні. Великим махатмам зовсім не важко довести езотеричну сутність буття землян, їх вселенське походження та існування космічного контролю над ними. Варто лише розкрити тайники для загального огляду. Але рано, ще не настав час.

— І доля України визначена у ваших текстах? — іронічно запитав я.

— І про Україну, точніше, про Північну Припонтиду сказано чимало. В езотеричній системі Україна — один із трьох центрів «світу четвертого Місяця». Одна з трьох пуповин Землі поряд з Лхасою та Єрусалимом — це ваш Київ. Мовою дзіан (прадавня мова, попередниця ведичного санскриту, яким спочатку користувались архаїчні арії) «Лха» і «Кі» — синоніми, що означають «духовну нитку, «невидимий зв'язок.

Звідси Лха-са і Ки-їв (точніше Кі-юв) одне й те саме: «місце духовного зв'язку», «пуповина». Те ж означає і Кі-ото (духовна столиця Японії), а також кіот (церковна приналежність). Ось чому дніпровські кручі перебували у центрі нашої уваги. А втім, все це одразу не збагнути, потрібні пояснення.


ТИБЕТ І УКРАЇНА

Тибет — страна горная и изолированная, но изолированная довольно относительно.

Л. Гумилев

КИМ БУВ ГУРУ

Привет Искателям! Привет Носителям Небесной Истины! — Привет Востока! Духовный гимн восточных ариев

Ким був Гуру? Якою мірою авторитетні його оповідання на теми духовної історії людства і України?

Про себе він казав так:

— Ім'я Самден у мене світське, а духовне ім'я, під яким знали мене в Гімалаях, — Джичу Пунг («Потік Щастя»). Проте в колимських таборах прижилося ім'я Самден, так і в паспорті. Майже всі мої предки були ченцями-жовтошапковими, служителями головних монастирів Лхаси і Шихадзе. В нашому роду був п ятий далай-лама, а це в Тибеті багато значить: ми входили до касти непотоплюваних». Він же направляв своїх родичів до Халхи для заснування ламаїстських монастирів і шкіл хувараків у монгольських князівствах. Тому кількох моїх попередників шанують як святих у дацанах Монголії і тут, у Бурятії.

Втім рід наш невеликий, бо багато хто був ченцем і не міг мати дружини.

1911 року після пильної перевірки мене, восьмирічного хлопчика, визнали як двічі народженого». Це означало, що на мене чекає дуже суворе виховання, безліч жорстких перевірок на витривалість й духовну рівновагу, витримавши які, я відразу потрапляв до вищих верств духовної еліти всього Тибетського нагір'я. Батько негайно помістив мене до закритого монастиря Тра Йєрпе. Я назавжди розпрощався з домівкою (iз монастирів до світського життя не поверталися) і з дитинством (я ставав на шлях духовного подвижництва). Років через три став служителем високого рангу ламаїстської секти Бон-по й, забігаючи наперед, скажу: мерзів у сатанізмі, бо то чорна, неправедна секта. Але мій інтелект працював. Черв'як, що закрався у душу підлітка, робив своє…

Високогірний монастир Тра Йєрпе — місце мого проживання — другий за значенням езотеричний (окультний) центр шамбалістів. Першим був і залишається храм, розташований неподалік Лхаси, — називати його не буду, на те є причини. Палац далайлами й храм Потала я не згадую, бо це екзотеричні (відкриті) центри, й не лише духовні, а й адміністративні. Щоправда, в Поталі є таємні підземні сховища й храмові лабіринти. 1933 року в Тра Йєрпе побувала місія німецьких фашистів, після чого він став Меккою членів гіммлерівського товариства «Аненербе»[ «Спадщина предків» (нім.)]. Гітлерівських емісарів у Тибеті побувало чимало, й рвалися вони передусім до головного храму й навіть до самої Шамбали. Хоча вони й привозили пожертви, далі Тра Йєрпе їх не пускали. Чекали на самих Гітлера й Гіммлера — можливо, їх пустили б. Проте вони так і не встигли «відвідати'' центри, що підживлювали магію Третього рейху.

— Але чому б вам не назвати цей таємний головний храм Шамбали?

— Не можу, Юрію Михайловичу, — в нас є свої клятви. Називатиму його умовно Гомпа [Гомпа — оселя лам]. Так от, 1943 року високопоставлені посли Гітлера особливо наполягали на перепустці до Гомпи (самої Шамбали). Однак отримали ухильну відповідь… Не дочекавшись прийому в Гомпі, вони загітували (точніше, підкупили) кількох лам, нахапали в ламаїстських монастирях послушників, з-поміж котрих не було ані одного Осяяного, і повезли їх в Берлін. Там вони і загинули в підвалах рейхсканцелярії в травні 1945 року — їхні слабкі медіумічні здібності не могли врятувати кривавий режим.

І ваш Сталін 1942 року намагався використати силу Шамбали в боротьбі проти Гітлера. Для цього відшукали в колимських таборах і показали Берії 16 лам — колишніх служителів бурятських і монгольських дацанів, а також осіб з оточення славнозвісного в дореволюційній Росії Бадмаєва. Але вони були неспроможні встановити потрібний зв язок, їх розстріляли.

Мою «жовтошапкову» віру остаточно зламали події, пов'язані із сім'єю Реріхів, котра 1926 року йшла до Шамбали. Тибет — це холодильник Азії, а Шамбала знаходиться край льодовиків. Реріхи мало не замерзли, а завинили в цьому лами Тра Йєрпе… і я.

Було розіграно дивовижну містифікацію… Реріхи, судячи із записів художника та його дружини Олени, вмерли з думкою, що побували в Шамбалі. Проте вони там не були, їх, як у вас кажуть, обдурили. И послання махатм [Повністю послання в нас не друкувалося. Окремі його частини публікувалися у журн. «Международная жизнь» за 1966 рік], яке вони вручили Реріху. а той — наркомові Чичеріну, насправді фальшивка. Готували його наші лами за моєї участі. Я ще повернуся до цього сатанинського маніфесту, що виправдовував знищення релігії в СРСР і закликав викорчовувати духовну міць слов'янської України — висадити в повітря Печерську, Михайлівську [Михайлівський Золотоверхий монастир знищено 1932 року], Почаївську обителі. Але факт залишається фактом: послання підштовхнуло більшовицьке керівництво до знищення храмів і духівництва.

Я вирішив тоді або накласти на себе руки, або порвати із сектою Бон-по та ламаїстами.

Рік Огненного Зайця (1927) обернувся для мене зовнішньою катастрофою і внутрішнім воскресінням. Мене перевели на посаду све-даме (у перекладі — «господар у власному домі) до високогірного монастиря Самден — ось звідки моє друге ім'я. Це не те, що ігумен, і навіть не посада, а «друга людина в монастирі, як у вас комісар. Я призначив польоти в горах на зміях. Це такі ігри, досить небезпечні. Хоча я й був у ранзі лами, але мені виповнилось лише 24 роки, тому сам полюбляв ширяти над прірвою, вчепившись за хрестовину своєрідного планера. Цього разу порив вітру перевернув мого планера, і я полетів у міжгір'я.

У ламаїстів, сказати б, вельми легке ставлення до смерті близьких. Померлих не ховають, як у вас, а просто викидають на поживу грифам і шакалам. Не дуже мене й шукали. Вирішили — загинув. Перегодом, щоправда, влаштували повну похоронну відправу, бо я був ієрарх секти у званні лами. Але я впав на порослий кущами косогір і якимось чудом залишився живий. Мене підібрали й виходили ченці ворожого нам за духом мітраїстського монастиря Ас'я-Риші («Пошук Сонця»). До Самдена я більше не повернувся. А тут зустрів свого Гуру, здолав душевну кризу, знайшов вірну релігію, смисл життя і згодом здобув повагу й авторитет.

Треба знати, що в Тибеті крім ламаїстського буддизму сповідують старішу релігію, принесену з півночі аріями. Це світла релігія арійського бога Мітри, підтримувана духовним центром Агарті — антиподом Шамбали. Інтелектуальна база її віровчення й зосереджена в обителі Ас'я-Риші, де я зцілився фізично й духовно.

ВІДДІЛ УКРАЇНІСТИКИ У ТИБЕТСЬКОМУ МОНАСТИРІ

Європейський народ, забутий в історії…

В. Січинський

— У горах Тибету ламаїстські монастирі звуться гомпами (обителі лам), а мітраїстські — матхами (обителі мудреців). Матхи — стародавні елітні монастирі Тибету (а саме такий Ас'я-Риші) — є нерідко великими науковими центрами. Ас'я-Риші, якщо вжити вашу термінологію, був та й нині, видно, залишається центром слов'янознавства, зокрема україністики.

— Це у Тибеті?! — не витримав я. — Навіть у нас в Союзі нема центру слов'янознавства. Слово «україністика» я вперше чую, хоча й виріс в Україні. Навіщо це все?

— Тому, що слов'янство — рушій духовної історії людства. Це арії сьогодні. А українська нація — форпост слов'янського світу. Матхи, звичайно, — не ваші інститути. І відділи у нас називаються дхарма-сангха, тобто «спеціалізовані общини». Я очолював дхарма-сангху Припонтиди. Мені підпорядковувались три «просвітлених мудреці», виховані ще моїм попередником махатмою Пур-а-Манусом, п'ять ману («мислителів») і два десятки помічників та учнів (на зразок ваших аспірантів). Був ще картрі — подібно до вашого ученого секретаря-організатора. Ми знали українську, російську, болгарську мови, звичайно, ведичний санскрит. Це входило до кваліфікаційного мінімуму. Ми були урдхварети — ті, що спрямовують чоловічу силу в розум. Наші бібліотеки й архів збиралися протягом кількох століть. Але головною базою була дхармагола («комора»), де працювали також екстрасенри-індуктори, здатні концентрувати й передавати інформацію паранормальними методами. Взагалі це братство, хоча принципів саматви (рівності) ми не дотримувались, тому що наука елітарна. Різне було житло (у мене, наприклад, окреме, з маленьким приміщенням для слуги), у молодшого персоналу — гуртожиток. Різні у нас були чуби (кожухи) і чавдари (покривала), навіть столи різні. Так має бути. Наукове братство від елітної структури не потерпає. Важливо — хто в еліті, чи справжні вчені, чи так собі…

Методи дослідження такі, як і у вас, та не тільки. Обов'язковими, наприклад, були паломництво в Київ, відвідини Печерського, Михайлівського монастирів, а також Почаївської лаври.

Місце України в «драмі світового духу» багато в чому визначається її геополітичним положенням, а останнє значною мірою залежить від геофізичної неординарності вашого регіону і навіть його унікальності.

Нові погляди на зв'язки «планетарних сил» з етногенезом свідчать про те, що Північне Причорномор'я знаходиться у центрі європейського трикутника» з найкращими геофізичними умовами для розвитку біологічного життя і людської цивілізації..

Індійські йоги давно виявили присутність особливо чистих полів високих енергій в районі Києва, і це підтверджують екстрасенси, які спеціалізуються на таких енергіях. Київський вчений О. Братко-Кутинський пише: «Саме «святість» Києва, тобто особлива близькість київських земель до високих космічних енергій, а не «вигідне місце на торговому шляху з варяг у греки, як дехто вважає, забезпечила йому роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигода торгівлі привела сюди апостола Андрія і спонукала його поблагословити ці землі. Саме святість Києва здолала імперські амбіції Москви і зробила його центром паломництва у дореволюційній Росії. До Києво-Печерської лаври і до інших київських святинь ішли каятись аристократи і міщани, купці і військові, студенти і селяни.

Та це ще не все. А українські чорноземи, рівних яким немає у світі! Подніпров'я і Подністров'я — єдині у світі місця, де ширина чорноземної зони сягає 500 кілометрів.

Український чорнозем, — писав великий ґрунтознавець В. Докучаев, — результат надзвичайно вдалого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних умов» і ніде на земній планеті навіть за мільйони років не може виникнути «… такого благодатного ґрунту, який становить корінне, ні з чим не порівнюване багатство» [Докучаев В. В. Російський чорнозем. — Київ-Харків, 1952.—С 416]. Це тільки вважається, що Україна — прохідний двір людства. Таке її геополітичне місцезнаходження. Каспійські ворота — гирло потужних етнічних потоків з глибин Азії, що просувалися через Північне Причорномор'я до Західної Європи. І це правильно, але лише з одного боку. Скіфи, сармати, алани, болгари, готи, гуни, хозари, печеніги, авари, половці, татаро-монголи — тільки частина пришельців, відомій історії. До них колись пройшли через степи України войовничі племена кельтів, галлів, франків, германців, англосаксів чи їх предків. А греки, римляни, візантійці, нормани! Скільки поселень вони залишали на всьому північному узбережжі Понту!

Усі ці народи не просто йшли: одні з них жили на українській землі, поливали її потом і кров'ю, накопичуючи и залишаючи на ній знання, культурні та духовні цінності. Інші — в основному руйнували…

У цьому надзвичайно багатому, історично насиченому середовищі, у цьому величезному етнічному котлі і «варилися» життєстійкі племена слов'ян, які утворили згодом потужний суперетнос, що вільно розкинувся на безкраїх просторах Східної Європи, захопивши й Північну Азію, усім єством спрямований у майбутнє. Перефразовуючи геніального М. Гоголя, дозволю собі заявити: і, дивлячись скоса, відходять набік і дають йому — слов'янському суперетносу — дорогу інші народи та держави. І зауважте, бере він в основному не силою зброї (хоча за себе постояти може), не технікою й технологією, навіть не інтелектом як таким (тут слов'яни, скоріше, учні англійців, французів та німців), а якоюсь внутрішньою духовною силою, розумом серця.

У тибетському монастирі Ас'я-Риші ми зібрали неспростовні дані, що свідчать про виключний інтерес німців, французів, японців до слов'янської раси, особливо до російської й української душі. У Німеччині з часів Бісмарка створювалися наукові інститути й відділи з вивчення психології слов'ян, російської душі, історії України тощо. В основу було покладено арійську ідею про жіночу природу слов'ян. Ідея правильна, але не в тому розумінні. Жіночність — не обов'язково піддатливість; вона може породити стійкість сталі. Німці не враховували також нездоланної впертості українців. На базі вивчення російсько-української душі створювалися, наприклад, такі інструкції фашистських ідеологів німецьким військам, що вдерлися на території Росії й України:

«Не розмовляйте, а дійте. Росіянина («росіянами» називали українців — Ю. К.) вам ніколи не переговорити. Говорити він може краще за вас, тому що він природжений діалектик. Росіянину імпонує тільки дія, тому що він за своєю натурою жіночний і сентиментальний. «Наша країна велика і багата, а порядку в ній нема, приходьте і володарюйте над нами». Ці слова з'явилися вже в Київській Русі, коли росіяни кликали вас — норманів— наводити у них лад. Ця настанова проходить червоною ниткою через yсі періоди: Київської Русі, Української і Російської держав. Панування монголів, поляків, литовців, самодержавство царів і панування німців аж до Леніна, євреїв і Сталіна залишили глибокий слід у російсько-українсько-білоруській душі. Вони завжди хочуть бути жінкою, якою оволодівають, масою, якою керують. Так вони сприймуть і прихід тевтонів — німців із їх нордичним чоловічим началом, тому що цей прихід відповідає їх бажанням: «приходьте і пануйте над нами».

Не будьте м'якими і сентиментальними. Слов'янин буде щасливим, якщо німець з ним поплаче, проте після цього слов янин зневажатиме вас.

Росіяни, українці, білоруси більш жіночні, ніж європейці, і в чоловічому нордично-арійському вони хочуть знайти дефект. Тримайтеся подалі від них. Вони не німці, а слов'яни. Слов'янин (від slave) — раб. Не пийте з росіянами і українцями горілки, не злягайтесь з їхніми жінками.

Росіянин, українець, білорус бачить у тевтонському apії-німці високу істоту, Росія — країна хабарів і доносів. Століттями росіяни терплять злиденність, голод, їх шлунки розтягуються, не вносьте змін у спосіб життя росіян. Диктуйте їм свою волю [З інструкції № 4 від 1 червня 1941 року, підписаної фашистським бонзою, статс-секретарем Імперського міністерства харчування Г. Бакке].

От які висновки робили «високоінтелектуальні» німці з примітивного розуміння жіночого начала слов'янської раси. А раса справді загадкова, яка не раз дивувала світ і своїм розумом, і своєю мужністю. Російський письменник М. Лєсков, який навчався і багато років прожив у Києві, писав: «Якщо на Святій Русі людина почне дивуватись, то вона остовпіє, та так, аж до смерті, стовпом і простоїть.

Потрапили нам до рук і дані японських психологів, які вивчали в 20—30-х роках «розумову силу» українців та росіян. Вони такі: інтелект українців і росіян у 1,5 рази перевищує середній інтелект японців, китайців і німців, але цим народам заважає їхня розрізненість; якщо поліпшити виховання українців та росіян, зміцнити їхні внутрішньонаціональні зв'язки, вони пануватимуть над іншими народами.

І ця молода, загадкова, високоінтелектуальна, життєстійка при всій своїй м'якості, доброті, «жіночності» слов'янська раса вийшла з невеликого географічного району Середнього Подніпров'я, в центрі якого — матір слов'янських міст Київ. Тут, у Середньому Подніпров'ї, ще до нашої ери розвивалася висока для тих часів скіфо-сколотська землеробська культура. Сколоти (їх предків Геродот називав борисфенітами) й створили первісне ядро слов'янства. Моя б воля, я поставив би десь на високій горі, на правому березі Дніпра біля Києва, величезний обеліск — знак народження суперетносу, покликаного очолити всю справу порятунку нашого гріховного світу, що потонув у крові.

Проте справа не лише в скіфах-сколотах, які на початку нашої ери поділилися на полян, древлян, кривичів та інші гілки слов'ян, що поступово заповнили простори до Вісли, Дунаю на заході і до Волги на сході. Потрібно враховувати ще духовний потенціал антів — прямих нащадків аріїв, про загадкову історію яких я поки не говоритиму. Анти створили духовне «ядро» слов'янської душі. Слов'яни увібрали також усі основні й найкращі риси скіфів-сколотів, котрі прийшли з антами. Йдеться, головним чином, про інтелектуально-духовну спадщину аріїв, яка передалася мешканцям Припонтиди. З усіх слов янських народів український етнос за своїм духовним геномом ближче за всіх стоїть до стародавніх шляхетних антів, які жили в Північній Припонтиді за часів скіфів, готів, гунів і які були цементуючим осередком слов’янського політичного конгломерату на чолі з Аттилою.

Етноси, як роди людські. Буває, що рід вимирає. І раптом знаходиться серед покоління якийсь один чоловік, котрий дає новий потужний паросток, і згасаючий рід відроджується, але вже на новій генетичній базі. Він нібито такий, як усі (і прізвище таке ж), але в той же час інший — нова генерація. Таким вузловим моментом у житті української нації (русичів) виявився біблійний Тувал — плем'я тиверців (нащадків галілеян, котрі прийшли до Дніпра у І ст. н. е. із Галілеї — батьківщини Ісуса Христа). Вони і влили живу кров, а найголовніше — живий дух у згасаюче, пошматоване кочовиками тіло біблійного Тираса — слов'янського племені, яке проживало між Дніпром та Дністром.

Тувал (тиверці) — це гілка Тираса, продовження його життя. Тисячу років жили тиверці у Придністров'ї і Подніпров'ї (їх духовний вплив поширювався на землі всього Понту), чекаючи свого «зоряного часу». Цей час наступив після страшного татаро-монгольського нашестя, що знищило Київську Русь, перетворивши її столицю і весь південь Русі на пустелю. Це потрібно усвідомити: наступив кінець південно-руського суперетносу. Усе живе, духовне, інтелектуальне, цивілізоване, що накопичувалось у Понті віками, або загинуло, або спрямувалося на захід (Галич!) і на північ (Москва!). Тут і постала на весь зріст Тиверія — Галичина. Галицька Русь дала нову потужну генерацію південноруського народу. Не було б Галичини — не було б зараз і мови про Україну; перервалася б всесвітньо-історична місія русичів — носіїв та подвижників арійської ідеї.

Отже, вивчайте Біблію.

На моє переконання, Біблія — велика програма людства, у якій в спресованому вигляді (схоже до спіралі ДНК у чоловічій клітині) міститься інформація, що дає змогу зрозуміти розвиток подій у яфетичному світі.

— Там і про Україну є інформація?

— Звичайно. Загалом найбільше у Біблії йдеться про єврейський народ і про росів. Символи, якими зашифрована Русь-Україна («Рош», «Тувал», «Тубал», «Мешех»), вживаються в Біблії по кілька разів: у книгах Буття, Параліпоменон, Єзекіїля[Див.: Бут. X. 2,23; І. Пар. І. 5,17; Єз. ХХХVIIІ. 2; ХХХIХ. 1]. Слід наголосити, що вживаються вони в описаннях поворотних моментів людської історії.

Проте, якщо взяти до уваги, що в Біблії досить часто йде мова про скіфів-сколотів, Тарсена (Фарсіса), про північні країни і при цьому мається на увазі Русь-Україна (слов'янство), то можна зробити висновок, що про вас у Старому Завіті говориться практично в кожній його книзі. Додамо до цього Євангелія, соборні послання святих Іоанна і Петра, послання апостола Павла галатам (рідним братам галичан). Нарешті варто звернути увагу на Апокаліпсис, де йдеться про заснування семи християнських церков, і всі вони знаходяться на сході, тобто в понтійському регіоні.

Однак, головне не кількість згадувань, а якість: як говориться про вас у Біблії, у якому розумінні, у якому контексті? І виявляється, що про Праукраїну мова йде як про «ключовий» суперетнос, етапи формування якого символізують ступені розвитку всієї яфетичної раси (європейської цивілізації). Адже «сини» і «внуки» Яфета так чи інакше походять із Понту, на півночі якого під впливом гіперборейців виник перший центр формування білої раси.

Не можу не процитувати євангельські слова апостола Петра до захожан, розпорошених у Понті, Галатії, Каппадокії: «Ви — вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого. Колись «ненарод», а тепер народ Божий, колись «непомилувані», а тепер ви помилувані»[Петр. II. 9-10]. В них досить виразно і ємко окреслено історичну роль, вселенську місію Русі-Українн, її справжню велич. А ви, народ Божий, чомусь мовчите про це, тихо погоджуєтеся із нав'язаною вам концепцією «неісторичної нації. Хоча настав час рішуче долати традиційно прозахідні установки, які домінують серед переважної більшості європейських етнологів і богословів.

Між іншим, увесь «секрет» і смисл Біблії — в гранично простій, «безхитрісній» формі подання матеріалу. Пророкам, які донесли до нас Слово Боже, було не до ребусів і кросвордів — вони дали нам в основному трагічні письмена, «накреслені кров'ю і сльозами». «Плач Ієремії» — так називається одна із книг Біблії, хоча така назва підійшла б для більшості з них.

Біблійна простота — простота справжнього шедевру величезної інформаційної насиченості. У даному випадку «спрощення» — це не що інше, як змістовне й формальне кодування інформації, інакше кажучи, компактна упаковка знань за всіма правилами когнітології [Когнітологія—наука про механізми (алгоритми) функціонування інтелекту] й інформатики. В наш час серйозних зрушень в галузі подання знань (інформації), створення мов високого рівня, алгоритмів і програм Книга Книг людства відкривається нам з нового боку — як вельми складна й досконала метапрограма.

Тому ще раз звертаюся до вас, Юрію Михайловичу, і ваших співвітчизників. Дорогі нащадки великого Трипілля, славної Аратти, благочестивої Київської Русі, доблесних січовиків, високо тримайте Біблію — Книгу Книг. У ній йдеться про вас, і ви повинні пишатися цим. Потрібно, щоб полум'я цього світильника духу і розуму розгорялося більше і більше. Виносьте цей ліхтар на багатолюдні майдани, на широкі вулиці і в найглухші закутки. Хай знає і бачить світ!


СТВОРЕННЯ СВІТУ

І бачив я Небо нове і Землю нову…

Біблія

ПРО ЩО МОВЧИТЬ БОГ НОЧІ

Мысленная Луно, ею же нощь заблуждения, яко день просвещается.

Акафист св. Варваре

Я довго вагався: чи давати розповідь Гуру в тій частині, де йдеться про найнеймовірніше — характеристику Місяця як штучного об'єкта? Чи не підірву я довіри читача? Але, по-перше, цей момент розповіді логічно необхідний, по-друге, в наступні роки я знаходив та ще й досі знаходжу підтвердження почутого від Самдена в працях багатьох дослідників.

— Ми живемо в підмісячному світі у повному розумінні цього слова. Хто з цим не згодний, той мало що розуміє в земній історії і в творенні життя, — так розпочав Гуру.

— За християнським Ученням, як відомо, світ створений Богом близько 8 тисяч років тому, точніше 5508 року до н. е. Літочислення у Візантії, в Київській, а пізніше в допетрівській Русі велося саме з цієї дати. Що вона означає? Чисту вигадку, безпросвітну дурість наших предків (над якими знущались атеїсти всіх часів, хизуючись школярською ерудицією) чи щось серйозніше? Щоб відповісти на це запитання, потрібно знати факти, відсутні у загальноприйнятих курсах історії.

11 542 року до н. е. — фатального в історії Землі — трапилась велика катастрофа. Саме вона описана Платоном. Стихія «в один день і одну тяжку ніч» згубила останній оплот Атлантиди — архіпелаг Посейдонію. Загинула значна частина людства. Більшої з тих часів не було.

Ця дата відбита в легендах і календарях багатьох народів. З неї починали свою історію стародавні єгиптяни, ассирійці, доколумбові народи Америки, протоіндійці доарійської епохи. Так, давньоєгипетський сонячний цикл нараховував 1460 років (період Сотіс). Один із цих циклів завершився 1322 року до н. е. Якщо відрахувати від нього сім циклів назад, виходить 11542-й рік — рік катастрофи. Давньоассирійський календар складався з місячних циклів — по 1805 років кожний. Кінець одного з них припадає на 712 рік до н. е. Якщо відкинути від нього шість циклів назад, знову виходить 11542-й рік. У майя календарна ера розпочиналась 3373 року до н. е., а календарний цикл тривав 2760 років. Три цикли назад дають 11543-й рік (різниця в один рік пояснюється зсувом початку року). І так далі. Такі збіги не можуть бути випадковими.

Катастрофу вже не піддають сумніву (твердження деяких неосвічених істориків не беремо до уваги), сперечаються про її причини [Під впливом розповіді Гуру я поїхав на наукову конференцію з проблем катастрофи, яка проводилась 1971 року в Бюракані. Пам'ятаю виступи В. Амбарцумяна і В. Шкловського, шо вразили всіх. Визнаючи катастрофу як факт, сперечались лише про її причини. Одні стверджували, що Земля зіткнулася з якимось небесним тілом, інші — шо вона «захопила» Місяць, треті — що це був спалах вулканічної діяльності]. А причина була ось у чому. Того року наша планета отримала супутник — четвертий числом Місяць. Попередній припинив своє існування близько 20 тисяч років тому, після чого почалося велике зледеніння, а панівна на Землі третя раса (раса атлантів) вступила в кінцеву стадію своєї історії. Залишився тільки архіпелаг Посейдонія.

Третій супутник падав повільно, понад три тисячі років. Спочатку він розколовся на чотири шматки, які проносилися на відстані 30–40 тисяч кілометрів від Землі. Утворився гігантський шлейф, який, знижуючись, дедалі більше затуляв небо. Потім місячна маса, що падала, почала розжарюватись від опору атмосфери. Води океану «стягувались'' до екватора гід впливом місячного тяжіння, що посилювалося, затоплюючи землю. Потоп розгортався вздовж екватора у вигляді «гребеня». Розпочався процес горотворення.

У найдавнішому з відомих текстів — книзі «Дзен» — про це сказано: «Вода-матір, велике море, заридала. Вона піднялася, вона зникла в Місяці, який підняв, який породив її…

Коли люди були знищені потопом, земля-матір залишилась спустошеною; вона прохала висушити її» [Блаватская Е. П. Тайная доктрина. — Смоленск, 1993.—Т. 2.—С. 86–87].

Жахлива картина. Більшість людства загинула. Біблійний потоп, коли врятувалася лише родина Ноя та по одній парі «кожної тварі», — саме ця катастрофа.

Тут я іронічно запитав Гуру:

— Що ж то за жорстоке бомбардування Землі Місяцем? Недбалість небесних деміургів чи вони свідомо вирішили знищити людство? Як можна в усе це повірити?

— Бог і ті, через кого Він діяв, — відповів Гуру, — вирішили припинити земну еволюцію людства, припинити історію… Та й тодішнє людство заслуговувало на те. В Біблії говориться, що «надлюди», що панували на Землі, почали «пустувати» з дочками людськими; потім, уявивши себе богами, заходилися зводити самим собі вівтарі і т. ін.

За стародавніми тибетськими хроніками, на Землі послідовно існувало п ять цивілізацій, включаючи нинішню. Кожну представляла своя раса і кожна мала свій Місяць. Ми будемо говорити про п'яту цивілізацію людства, де провідна роль належить білій («яфетичній») расі. Під третім Місяцем була атлантична цивілізація (панувала жовто-червона раса чи, за іншою термінологією, раса смуглявих). Існувала вона протягом 27 тисяч років. Ще раніше, під другим Місяцем, приблизно 40 тисяч років існувала цивілізація лемурів (темношкіра, негроїдна раса). А до неї панувала раса «сірих» (під першим Місяцем). Вона лише умовно називається цивілізованою. Період її життя — близько 70 тисяч років. А ще раніше півмільйона років існувала «нульова» раса — ніби підготовча, котра не мала свого Місяця.

Цікаво, що на Землі можна зустріти представників усіх цивілізацій, включаючи й нульову, хоча, звичайно, людські раси сильно перемішались. Так, знаменитий йеті (снігова людина) — рудимент нульової раси. Я особисто бачив живого йеті, а в гірському монастирі Подайте зберігається його мумія.

Залишки лемурів — це племена аборигенів в Австралії і негрів у Центральній Африці. А жовтих і червоних (монголоїдів, індійців, жителів Океанії) на Землі нині не менше, ніж в Атлантичну епоху, і не менше, ніж білих. Отже, близько 13,5 тисячі років тому після безмісячних 7000 років («сутінки богів») ми, земляни, одержали вчетверте штучний супутник — Місяць.

Зрозуміло, така космічна операція здійснена не для того, аби світити закоханим уночі. Місяць — це гігантський програмуючий і коригуючий блок життєвих процесів на Землі. В колі його впливу перебуває не лише людство в цілому, а й кожна особистість і взагалі все живе. «Місяць, — записано в Біблії, — це голова вищих порядків, володар у височині. В «Упанішадах» зазначається, що на Місяці є Пуруша (особистість — Ю. К.) нелюдської природи. І дійсно, нові дані підтверджують, що на Місяці діє надзвичайно потужна ЕОМ Єва», тобто штучний інтелект, який програмує (в тій чи іншій мірі) суспільне життя на Землі.

Так от, для стабілізації орбіти і, головне, налагодження, перевірки надійності, доведення до повної потужності цього найскладнішого комплексу знадобилось понад 5000 років. Підмісячний світ був створений. Це сталося 5508-го року до н. е.

Від автора:

Згодом я знайшов цілий ряд свідчень того, що говорив Гуру про Місяць (ймовірно, читачі й самі зустрічали дещо в різних джерелах). Більше того, ще в 70-х роках Гуру припустив, що американці припинили польоти на Місяць не випадково, а через якусь попереджувальну інформацію про можливі наслідки і санкції. И це підтвердилось у моїй бесіді з академіком В. Амбарцумяном.

Доведено, що щільність Місяця вдвічі менша, ніж Землі. Тобто він не може бути «плоть від плоті» Землі. Професор О. Крикунов пише: «Місяць — тіло чужорідне в нашій Сонячній системі. Він не утворювався разом із Сонцем, Землею та іншими планетами цієї системи. Його, ненауково висловлюючись, хтось притягнув до нашої системи й повісив біля Землі [Цит. за: Павличенко Е. С. Человек земной — феномен космический. — К, 1993.—С. 79].

Шведський вчений А. Альвен підтримав гіпотезу, згідно з якою наш нинішній супутник — Місяць — не одразу потрапив на свою орбіту, а був астероїдом. Колись Місяць настільки наблизився до Землі, що місячна гравітація викликала жахливе підняття океанських вод, спучування земної кори й «приплив» розжареної магми в надрах нашої планети. Лише згодом він віддалився від Землі, але самостійно продовжувати свій шлях вже не міг. Вчені Каліфорнійського університету вважають, що Місяць і досі є однією з причин багатьох землетрусів.

Нарешті, на користь «місячної'' гіпотези катастрофи свідчать міфи багатьох народів. Бушмени Південної Африки розповідають, що Місяць з'явився на небі лише після Потопу. Грецький епос подає напівлегендарну щасливу країну Аркадію в Пелопоннесі. Щоб підкреслити її глибоку давнину, жителів називали проселенідами — «домісячними»! Цей міф підтверджував і Аполлоній Родоський, хранитель Александрійської бібліотеки (III ст. до н. е.). Посилаючись на рукописи, для нас безповоротно втрачені, Аполлоній писав, що на земному небі не завжди сяяв Місяць.

У цілому ж складну проблему походження Місяця й досі не вдалося остаточно розв'язати.

У міфах догонів (плем'я в Африці, у якого виявлені дивовижні — «нетутешні'' — астрологічні знання) безпосередньо говориться, що Місяць з'явився на небі після Потопу. І в легендах інших народів, наприклад майя й ацтеків, йдеться про «небо без Місяця». Аналіз місячних порід показав, що його ґрунт, який складається з окислів, міг з'явитись лише в кисневому середовищі.

Із стародавніх часів намагаються з'ясувати загадку руїн Тіауанако — міста на березі озера Тітікака в Південній Америці. На брамі, витесаній з однієї цілої брили, знайдені дивні малюнки… Орнамент із фантастичних істот і геометричних знаків, на думку деяких дослідників, є не чим іншим, як календарем ще того часу, коли Земля оберталася навколо своєї осі за 30,23 години. Оскільки період її обертання навколо Сонця істотно не змінився, рік мав складатися із 290 «подовжених» днів.

Аналіз календаря нібито виявив, що сонячні затемнення тоді були надзвичайно частими. Диск Місяця був у 14 разів більшим, ніж тепер, а відстань до нього становила всього 5,9 земного радіуса. Рік поділявся на 12 місяців по 24 дні з двома «компенсуючими» днями. Атлантолог може вбачити в цьому підтвердження гіпотези захоплення Місяця Землею 11 тисяч років тому [див.-. В поисках Атлантиды. — М., 1986. — С. 221–223].

А В ЦЕЙ ЧАС У ЦЕНТРІ ЄВРОПИ…

У истории есть своя правда, у легенды — своя.

В. Гюго

Гуру вів далі:

— Спочатку давайте звернемося до легенд і переказів арійського циклу. В них вашій землі, теперішній Україні, приділено велику увагу. Арійські перекази «північного циклу» в нас, у матху, ретельно зберігалися, а у вас, у Києві, про них навіть уяви не мають. А вони дещо прояснюють.

Шістдесят тисяч років тому на Землі настало четверте зледеніння. Воно пройшло по лінії Київ-Волгоград і відповідних широтах Західної Європи та Азії. «Атлантична» доба закінчувалась; на Землі все ще панувала жовта раса — її нащадки: стародавні єгиптяни, китайці, монголи, американські індійці (індіанці), народи Океанії. Біля самої крайки льодовика, що охоплював усю північну півкулю в пік зледеніння (приблизно 23 тисяч років тому), почала формуватися нова, молода раса землян: білі мутанти — люди, чудово пристосовані до холодного клімату, творчо обдаровані, винахідливі, соціально організовані, здорові й дужі фізично.

І це цілком закономірно. Адже суворі умови півночі стимулювали інтелект, волю, змушували людей постійно трудитися, нетрадиційно мислити, постійно оновлювати свої знання, вдосконалювати навички.

З таненням льодовиків люди білої раси, чисельно збільшуючись, просувалися у північні краї слідом за повільно відступаючим холодом. Звичайно ж це були каїніти (втім, ця назва умовна, самого Каїна вже багато тисячоліть не було на світі). Згодом, завдяки древнім грекам, вони одержали назву гіпербореї, а ще пізніше арії.

В історичному плані арійський фактор чітко не проявляв себе до середини VI тисячоліття до н. е. — моменту «створення'' світу, тобто початку програмного розвитку людства на п'ятій стадії всесвітньої історії [В єгипетській концепції антропогенезу, яку поділяють західні масонські школи і теософи, йдеться про п'ятий період всесвітньої історії, про п'яту пануючу расу. В арійській же (східній) концепції ідеться про четвертий період і четверту расу. Річ у тім, що ари ведуть відлік епох людства, починаючи з «сірих», попередників лемурів, а єгиптяни «сірих» вважають другою расою. Перша, за їх ученням, — «раса йєті», збереженим рудиментом якої є «снігова людина». Деякі автори, наприклад, О. П. Блаватська, не сприймають цю расу за людську, тому що вона не має інтелектуального розуму (це були, вірогідніше, тварини)]. Це можна пояснити трьома причинами. 1. Не було передвістя з Неба — воно з'явилося і стало постійним фактором історії лише з моменту запуску місячного програмно-космічного комплексу. 2. Для того, щоб Земля, очистившись від вічної криги, стала придатною для проживання людей, формування цивілізації, повинно пройти не менше 3,5–4 тисячоліття. 3. Відсутність особистості відповідного діапазону — вождя і учителя, словом, не було аватара [Аватар (санскр.) — божество в людському вигляді, вождь і учитель людства].

За переказами, до середини VI тисячоліття до н. е. крижаний панцир, що тиснув на європейську землю, розтанув. На місці Балтійського моря утворилося гігантське водоймище, що загрожувало прорватись через весь континент до Чорного моря. Потеплішав і зволожився клімат. Ліси Центральної Європи буяли віковими липами, дубами, кленами, в'язами.

Відчутнішими ставали хвилі зайшлого населення з півдня та південного сходу — мисливців, рибалок, збирачів диких рослин і трав. Назустріч їм рухалися з північного заходу нечисленні, але добре організовані племена світловолосих, блакитнооких, рослих, довгоногих людей. Люди Півночі, вони зовсім не були схожими на мешканців тундри — темноликих, низькорослих, ширококостих, вайлуватих. На оленях і собаках вони рухалися на південний схід, змінюючи стоянки через кожні 30–50 років, обростаючи місцевими мешканцями.

У них не було показної гордовитості, хоча і відчувалась якась вища природа. Вільно асимілюючись з млеччха [Млеччха — варвар, неарієць](аборигенами) і навіть сприймаючи місцеві звичаї, вони все-таки оберігали свою віру — культ сонячного світла і жінки — берегині вогнища і кули [Кула — сім'я].

Співали вони переважно про якесь далеке північне місто-матрику [Матрнка — мати], що знаходилось на острові Туле, гірські масиви якого височіють над холодними хвилями у відблиску полярного сяйва і оповиті білими туманами, а долини потопають у смарагдовій зелені.

Згодом, коли у них з'являться аватар і велика усвідомлена мета, їх назвуть учителями людства, людьми «нетутешніх знань і навіть (подекуди) богами. Але й перед «створенням світу», під час їх стихійного розселення, навколишні племена не могли не потрапити під вплив інтелекту і духу аріїв. їх перекази і гімни дихали глибокою інтуїцією, космічною свідомістю, таємницею «подвійного» походження людства. «Небо — мій батько, — співали вони, — вів зачав мене. Всі небесні створіння — моя сім'я. Моя мати — Земля. Вивищена частина її поверхні — лоно її, там батько запліднює надра тої, яка одночасно дружина і дочка його». Крім того, гімни пророкували, що скоро народиться аватар — вождь, пророк аріїв та інших племен. I день настав — один із днів 5527 року до н. е. Це рік народження Рами.

У давньоіндійській поемі «Рамаяна» він оспіваний як Рамачандра — головний герой, прославлений аватар, якого часом прирівнювали до бога Вішну. Але свою божественну сутність Рама виявив 5508 року (рік створення світу!), коли в дев'ятнадцятирічному віці прийшов на берег Дніпра.

Тут Гуру посміхнувся:

— Ось що значить біблійна дата створення світу! Це момент народження арієзованого підмісячного світу, і він пов'язаний з Рамою і вашими дніпровськими кручами…

АВАТАР НА ЗЕМЛІ УКРАЇНИ

Явь наших снов Земля не истребит!.. М. Волошин

— Як свідчать перекази, Рама володів здібностями ясновидця, він успішно займався зціленням. До нього ще в юнацькі роки з повагою ставилися не тільки прості люди, а й старійшини. Все це надавало авторитету Рамі, і кількість його прихильників, однодумців швидко зростала.

Однієї літньої ночі Рама прийняв основну інкарнацію: уві сні йому з'явився посланець Неба, котрий відкрив таїну його подвійного народження, розповів про вготований йому шлях, про його месіанську роль і благословив на шлях аватара. «Вождь людської слави, — почув він голос із Неба. — Веди, навчай, твори».

Незабаром Рама взяв символ Овна — досить миролюбної, благородної і сміливої тварини, яка завжди стає на захист свого стада і веде його за собою. Знак Овна в поясі зодіаку почали називати знаком Рами. Цікаво, що Ісус Христос також водив за собою людей під знаком Овна (Агнця). Та й зображали його у перші роки християнства виключно у вигляді агнця, який лежав на хресті.

У 5508 році до н. е. Рама зі своїми людьми вийшов на гористий, порослий лісом берег великої ріки. Згодом цю ріку називали по-різному: Ерак, Нерпа, Борисфен, а слов'яни назвали Дніпром. А був тоді Дніпро ширший, аніж за наших часів. Його низький лівий берег ледь проглядався з київських гір. Раму та його людей вразили величне голубе розложище, мальовничі високі узгір'я, розпадини, вибалки правого берега, ближчі й далекі острови, огорнуті зеленню. А за спиною ряхтіла під сонцем облямована лісистими пагорками затишна долина, якою, посеред широкого лугу, текла невеличка річка, і в неї впадали два струмки. Це тепер центр Києва — Хрещатик.

Здавалося, що квіти, трави й кущі привітно всміхалися до людей, похитуючись од сідаючих на них важких джмелів і бджіл.

Але не в травах і квітах, кряжистих дубах, кленах і в'язах, шелесті рокит, плакучих верб була головна принада цих місць. Скоріше знов на правобережні урвища! Отут головна принада — у відкритому для погляду розмаху величних далечей, з яких сходить сонце. Вони, ці віддалини, йшли смугами одна за одною, і кожна була витримана у власних барвах, освітленні й млі серпанку. А ближче розкинулася синя гладінь великої ріки.

Наче якийсь чарівник зібрав тут усю красу Європи й розгорнув у широку, хистку від нагрітого повітря панораму.

І Рама звелів палити багаття, ставити житла й готуватися до священнодійства. Свою домівку він улаштував на схилах пологого пагорба поблизу річки (то був Хрещатицький ручай). Поряд межи дубів обрали майданчик для молитов до Сонця, поминання предків, для проповідей і співів священних гімнів.

Від автора:

Коли ми були 1973 року в Києві, Гуру показав ці місця. Оселя Рами стояла неподалік монумента незалежності України, священний майданчик — трохи вище від нинішньої консерваторії. На місці пам'ятника Дружби народів України й Росії, ближче до урвища, був ще один майданчик для священних зібрань і молитов.

— Поступово оцю розпадину між кількома пагорбами — стан Рами — заселяли зайшлі люди. Сюди приходили напівдикі тубільці, котрі мешкали біля Дніпра та Почайни і в навколишніх лісах. З аріями в них складалися добрі стосунки. Щезав мовний бар'єр. За рік місцеві мисливці вже слухали проповіді Рами.

Великий Втаємничений діяв, я сказав би, за певною програмою, спущеною «згори». Він, ще будучи на берегах Рейну, ушляхетнив культові обряди, заборонив людські жертвоприношення, скасував інститут кровожерливих жриць-друїдес, увів культ Матрикшайї — жінки-матері, зробивши її охоронницею домашнього вогнища. Це — прообраз вашої Берегині. Було також започатковано свято Матері-Ночі — свято Сонця, розквіту природи, життя, яке прижилося в Київській Русі як свято ночі Івана Купала. Саме звідси, з київських земель, воно й пішло усім слов'янським світом.

Далі Рама заборонив споживати вміст шлунків убитих оленів, турів та інших тварин — скасував цей нечистий звичай напівдиких мисливців. Споживання сирого м'яса ще залишилося. За звичаєм такі органи вбитих тварин, як серце, печінка, нирки, легені, з'їдали ще теплими. З'явився й обряд, вірніше, правило зовнішнього обмивання, причому з милом. Неподалік оселі Рами спорудили милоробню. Мильну масу робили з особливих трав і грязей за рецептом самого Рами (то була перша милоробня від створення світу). Пацюків і мишей проголошено нечистими тваринами — їх перестали вживати. Всі ці правила більше стосувалися довколишніх мешканців лісів, які приходили до стану Рами й училися в аріїв. Навчав він і землеробства — зрозуміло, його зачатків. Одне слово, рішуче и цілеспрямовано здійснював свою цивілізаційну місію.

— Отже, молодий чоловіче, — тут Гуру усміхнено прижмурив очі, — фізичне очищення людства, як і духовне, розпочалося на вашій Батьківщині. Це й було «світове начало':

Одного разу в розпалі золотої осені, стоячи на одній з прибережних гір, Рама немов зачарований дивився на дніпровські далечі. Широка річна блакить і золото берегів, островів, пагорбів і долин. Синь і пожовть. Вода й вогонь — іпостасі життя.

Тут, на київських висотах, у рік створення світу народилася ідея жовто-блакитного штандарта, того самого незнищенного двокольора, що сидить в мозку кісток українців. І не хлібне поле під чистим небом він символізує (хоча чого б і ні: символ може бути багатозначним), а первісно, одвічно відому архаїчним аріям «стрижневу» ідею творення Космосу й життя, їх першооснови. Рама пробув на київських землях майже п'ять років і потому за велінням «згори» рушив на схід. Велика місія, розпочата на вашій Київщині в рік створення світу, тривала. В Придніпров'ї залишилися культові обряди. Зосталося й багато людей Рами — майбутнє ядро Трипільської культури. На честь свята Сонця з дніпровських круч далеко лунав передзвін бронзових брил і далеко видно було нічні вогнища.

Та головне, що закорінилося під впливом Рами на берегах Дніпра, — це шанування жінки-матері, «дароносиці», охоронниці вогнища, Берегині. В азіатських країнах, куди пішов Рама і де його люди сприяли створенню перших цивілізацій, жінка так не вшановувалась. Вона виявилася жрицею лише домашнього вогнища, господаркою в домі, точніше, на кухні. Але в Європі, особливо в південно-східній частині, переваги жінки простежуються до новітніх часів. І не лише на землях Припонтиди. Скандинавські чарівниці, Волюспа «Едди», кельтські друїдеси, віщунки й фракійські вакханки, нарешті, дельфійська Піфія — все це від аріїв, від Рами, від прото-української Берегині.

ВІН ВИХОВУВАВ ВОЇНІВ СВІТЛА

Человек рядом с Небом; Его мысли — мысли Неба.

Из древнеарийских песнопений

— У північних легендах Рама постає як продовжувач учення Наради — напівбога архаїчних аріїв, котрий жив за часів Атлантиди. В Махабхараті [Одна із книг Ведичного циклу] — це найзагадковіша постать. Він дав аріям основи «нетутешніх» знань, а Рама виступав неначе як їх ретранслятор.

Рама говорив: народившись, людина потрапляє в незалежні від неї умови підмісячного світу. Вона ще може, іноді з чималими труднощами, обрати країну, в якій їй краще жити й працювати, але вона не може обрати середовища, бо призначена до нього долею і має сама знайти або створити собі умови для життя. Задля цього людина мусить учитися.

Рама навчав технології і медицині — як обробляти землю й отримувати добрий врожай, як робити з глини посуд, виплавляти бронзу, будувати житла, як робити дволезі мечі й обладунки, як лікувати людей і як запрягати коней…

— Та невже без вашого напівбога Рами люди не навчилися б запрягати коней? — перебив я іронічно Гуру. — Адже це в колгоспах навіть діти вміють.

— Стародавні греки знали атомістику, створили Парфенон, Афродіту Мілоську, «Медею», але так і не навчилися запрягати коней. Вони надягали хомут коневі на шию, тоді як треба на плечі (це вдесятеро збільшує тяглову силу). А доколумбові народи Америки… Вони вміли обчислювати місячні орбіти й робити трепанацію черепа, а колеса так і не придумали. Тож даруйте, але Рама знав, що робив.

Та головне — він людей учив цивілізованих стосунків. Рама казав: не може бути справді людського суспільства без високої сонячної релігії і її служителів, без священних капищ і мандир (храмів), без шляхетних Пушан (вихователів) на чолі з аватаром (божеством у людській подобі), без обраних народом і Небом слуг Великого Агні (праведних суддів), без натхненних художників і співаків — творців Ананди (блаженства), без Каві (віщунів), Гуру й Пандитів (учених), котрі проганяють Авідью (невігластво), і, звичайно, без Матрикшайї — жінки, дружини, держальниці Соми (охоронниці домашнього вогнища, утішниці).

Так народжуються життєві структури суспільства, закони. Без них людина — не Пуруша (не особистість), суспільство перетворюється на глек із павуками, зграю звірів або отару баранів. Люди рівні перед Небом. На всіх однаково ллється сонячне світло. Та вони різні за інтелектом і духовним складом. І не можна їх змішувати, руйнувати екологічні ніші, у яких живуть різні верстви народу.

Чого так має бути? Рама пояснював: того, що суспільство людей і сама людина — творіння Неба (хоча їх і створено із земної матерії). Суспільство на небесах подібне до людини — її душі, духовної сутності. Душа — «одиниця» за людською подобою — властива небесам. Вона збагачується світлом знань і любові з одного джерела — Бога-Сонця, Вседержителя. Утворюється Саюджья — союз Божого й людського. І ця Саюджья має підкріплюватися необхідними структурами й організацією. Інакше щезне людська Сахаджа Харма (природний Закон Буття).

Головне, вчив Рама, — серйозне ставлення людей до знань, до свого генія. Потрібно називати речі своїми іменами. Коли люди перестають це робити, суспільство руйнується — точніше, справи робляться, але руйншні для суспільства; воно загрузає в самоомані, не розрізняє добро й зло, світло й темряву, починає жити на рівні маразму.

ДІТИ СОНЦЯ Й СТЕПОВОГО ВІТРУ

Наши божественные наставники… Е. Блаватская

АРІЇ У ПЕРШОМУ НАБЛИЖЕННІ

Когда, когда сметешь ты, вьюга,

С лица земли наш дивный след?

Е. Баратынский

— Отже, Рама, котрого надихав Божий Розум, вів гіпербореїв-аріїв з півночі на землі Припонтиди і далі на схід. Рама для аріїв приблизно те саме, що Мойсей для євреїв.

Але хто ж такі арії? Це одна із складних, найбільш заплутаних проблем. Забігаючи наперед, скажемо: такою ж складною і заплутаною є єврейська проблема. Обидві вони — «наскрізні» для історії людства й обидві нерозривно зв'язані між собою і з Україною. Важко навіть сказати, з якого боку краще підступити до арійської теми. Почнемо, мабуть, з найпростішого.

В іудаїзмі — в усіх єврейських джерелах (Кабалі, Біблії, Талмуді) — про аріїв начебто ні слова. Немає прямих згадок, не називаються на ймення. Проте в зашифрованому вигляді арії, особливо арієзовані народи (духовно запліднені аріями), представлені широко. Безпосередньо ці народи розглядаються в Біблії як нащадки Яфета — одного з трьох синів Ноя, котрий врятувався під час Потопу. Названо семеро синів Яфета — родоначальників народів, життя яких пов'язане з Північною Припонтидою, а також семеро його внуків — родоначальників ашкеназів, вірмен, грузинів, еллінів, карфагенян (фінікійців), македонян, троянців [Див. Бут. X. 2,3]. Тут закладено великий зміст, про що мова попереду.

Що ж до тибетських, індійських, перських джерел, то в них арій (ар'я, ар'ян, дарій) — одне з основних понять. Це не випадково. У такий спосіб арієзовані народи вказують на своїх учителів, котрі прийшли з півночі — із загадкової і прекрасної країни Арктиди. Якщо звести воєдино, що в них сказано, то матимемо приблизно таке: арій (ар'я) — спрямована душа, кожний, хто прагне шляхетних справ, хто робить велику роботу, що просуває людей до блаженства; добра й шляхетна людина, борець; той, хто знаходить священний світ просвітленості, прагне до Бога і звеличує Його; він — воїн Світла, що іде до Істини; людина, чия мета в житті — духовна досконалість; послідовник ведичної культури.

Ці визначення я узяв з різних ведичних джерел. Зауважу, тут і натяку немає на білий колір шкіри й інші расові ознаки. Арій — кожний, хто прагне Істини, Світла, бореться за благо спільноти, веде її до Храму. Наведу лише невеличкий уривок з гімну аріїв:

…Возлюбившие все
светлое, все чистое,
Вы правде всегда верные
глашатаи весны!
Недаром Солнце знания,
как истина лучистая,
Все ярче разгорается
и блещет там вдали!

Як бачимо, словом «арії» в прадавніх текстах визначались не етнічна або расова група (в санскриті навіть термін «раса відсутній), а гарні люди, які вирізняються благородною і гідною поведінкою. Це вже потім з політичною метою терміну «арійці» було приписане невідповідне йому значення «визначника» особливої етнічної групи і навіть вищої раси.

Перша спроба витлумачити «аріїв» з расових позицій була зроблена ще авторами давньоперського збірника «Зенд-Аве-ста», що з'явився на світ у IV столітті н. е. За це вхопилися німці. Докладалося чимало зусиль, щоб показати себе найарієзованішим народом. Істориками, філологами постійно нав'язувалася думка: німці найбільш мудрі, організовані, наполегливі, а отже, старіш серед аріїв. Тому й виходило, що арієць — це німець, а вже слов'янин — то в найкращому разі кельт-напіварій. В окультній літературі, та й у політичному житті фашистської Німеччини термін «арій» тлумачився вже виключно з расових позицій, як арій-надлюдина (оберменш).

Як же називали аріїв? Наведу кілька усталених назв: 1. Люди холоду, або люди льодовикової крайки. 2. Люди «нетутешніх» знань. 3. Люди шляхетної, творчої праці. 4. Землероби, орачі, «орії». 5. Люди-напівбоги; посланці богів, царі (українське «цар», «сай», «саєнко» — від слова «арій»). 6. Люди п'ятої раси. 7. Діти Сонця.

— За головне, найбільш обґрунтоване, — вів далі Гуру. — вважаю індійське поняття аріїв, подане у ведійських текстах. Думаю, воно найдавніше і найбільш повно відбиває суть проблеми. Саме у літературних пам'ятках Давньої Індії вперше згадується арійське плем'я «бхарата, яке входило до союзу племен пуру. Останні, об'єднавшись з панчами, створили першу арійську державу в Індії. Перекази про потомків бхарата кауравах були покладені в основу давньоіндійського епосу «Махабхарата». Назва території бхаратів — Бхатаварія — у давні часи поширювалася на всю Індію. Саме звідси і походить офіційна назва республіки Індії на мові хінді — «Бхарат».

Згідно з поясненням Махідхари, коментарі котрого визнаються наукою, слово «арій», «орій» означає «землероб», «орач». У Рігведі широко представлене слово «ар», що означає ґрунт, верхній шар землі, а також слово «кришті», що перекладається як «селянин», «господар землі».

До речі, саме на підставі ведійських джерел відомий англійський індолог Макс Мюллер у 1853 році ввів до офіційної наукової лексики поняття «арій». Він наголошував, що цей термін походить від слова «ар», яке означає «плуг», «орати», «окультурювати землю». Вчений взяв до уваги й те, що в багатьох інших мовах теж існують подібні відповідники. Шумерське слово «Ur-Ru», литовське і латиське «arti», латвійське «аго», грецьке «arrow', готське «аrіап», санскритські «kars», «аrа», німецьке «erde», сучасне англійське «earth» , староскандинавське «erd» — всі вони мають схожий переклад: орати, орач, пашня, зоране поле, земля, руда тощо.

Водночас у літературі про аріїв простежується чимало суперечливого. І не тільки у визначеннях поняття «аріїв», а й щодо їх походження. Одні дослідники вважають, що арії прийшли з Уралу (доказ — Андронівська культура). Інші доводять, що прабатьківщиною аріїв є географічна зона, яка охоплює Прибалтику, сучасну Фінляндію, район навколо Білого моря. Треті відносять предків аріїв до народів, що мешкали на північному заході (нинішні Скандинавія, Гренландія, Східна Аляска) [Див.: Древность: арии, славяне. — М., 1994. — Выл. 2].

О. Блаватська вважає, що аріями були «захисники давньої Трої»[Блаватская Е. П. Тайная доктрина. — Т. 2. — С. 463.], а В. Хвойка — жителі Трипілля[Див.: Космос давної України. — К., 1992]. Леся Українка, М. Грушевський, а слідом за ними й інші вітчизняні автори називають землі України прабатьківщиною аріїв, ототожнюючи архаїчних аріїв із індоєвропейськими народами. М. Реріх відстоює погляди про «індійський шлях» аріїв, які нібито прийшли до Європи (до самої Ірландії) з берегів Гангу.

Остання точка зору заслуговує на увагу, але… По-перше, все ж таки незрозуміло, звідки прийшли арії до Індії. По-друге, науковці виявили, що санскрит найближчий до слов'янських мов, особливо ''південноруської», себто до української. Тут найбільша кількість збігів. Чого? По-третє, дослідження показали, що багато санскритських слів вживалися стародавніми європейськими народами задовго до індійської Рігведи.

Від автора:

Нові знання в цій галузі породили нові версії: 1. Арії ішли до Європи не з Індії, а навпаки, і батьківщина їхня — північ Європи (Скандинавія, Ірландія). 2. Батьківщина аріїв — не Індія і не Північна Європа, а Центральна або Східна Європа (литовські ліси або степи Причорномор'я). Звідси арії подалися на схід, на південь і захід.

Знайома нам ця проблема і в її расистській постановці. Ми не раз читали й чули про «арійські» устремління гітлерівців, які шукали корінь шляхетної нордичної раси на півночі Європи, в степах України, в Тибеті. Німецькі дослідники вважали, що після вселенської катастрофи арійська (біла) раса відродилася десь на Памірі 9—10 тисяч років тому. Згодом частина тих аріїв спустилася на південь, до Індії, зайнявши її північні райони, а інша подалася до центру Азії — до нинішнього Туркестану. Пізніше, в IV тисячолітті до н. е., вони рушили навпростець до Центральної Європи й далі до Скандинавії, залишаючи по собі помітний слід, що добре простежується в німецькій, скандинавській і частково в слов'янських мовах.

У цій антислов'янській версії зовсім не фігурує Північне Причорномор'я. Незрозуміло, як арії з Туркестану «обійшли» Каспійські ворота й степи Припонтиди. Насправді етнічні потоки з центру Азії до Європи (і це доведено) йшли через Алтай і Кавказ і, отже, головний слід залишали на землях сучасної України.

Є чимало й інших хибних уявлень та домислів стосовно аріїв. Недавно, вже по смерті Гуру, мені потрапив на очі зразок «арійської теорії» досить відомого П. Глоби. Ось її положення: символ аріїв — Ведмідь, бо вони прилетіли на Землю (час уже не встановити) із зірок Великої Ведмедиці. Понад 40 тисяч років тому на материку Арктида в Північному Льодовитому океані існувала цивілізація аріїв. За сивої давнини той материк називався «Хайр» (перекладається з давньоперської як «ведмідь»). У результаті якогось катаклізму Арктида опустилася на дно водночас (?) із Атлантидою, Пацифідою, Лемурією (тут Глоба сплутав хронологію). Арії, що врятувалися, вийшли на Урал і створили в Поволжі, на великій території від Уралу до Каспію, державу Хайрат, де через багато тисяч років з'явився пророк Заратустра — Син Зірки (Заратустра, виявляється, волжанин!). Слова «хайр», «арії» — стародавня назва Уральських гір. Звідти арії поширилися по всій Євразії — від Англії до Індії[Див.: Глоба П. П., Глоба Т,М. О чем молчит Луна. — Л., 1991.—С. 23].

Ці відомості не підкріплені жодними даними й джерелами. П. Глоба посилається на «усні авестійські перекази». Схожих теорій нині розплодилося, на жаль, чимало.

Звичайно, трапляються й противники арійської проблеми, які вважають її або надуманою, або навіть містичною, не сумісною з науково-історичними поглядами.

Усі вищезгадані й не згадані версії мусуються й досі. Хоча, насправді, шлях аріїв був набагато складніший, глибший, конструктивніший.


КОЛИСЬ АРІЇ БУЛИ ОСОБЛИВИМ НАРОДОМ

Арий (arys — лат.) — лучший, благородный.

Современный словарь

иностранных слов. (М., 1993)

— А ви знаете, Юрію Михайловичу, що ототожнювати аріїв із землеробами почали набагато пізніше, а спочатку це був одухотворений народ. Тому суть арійців чи оріїв не в генах, а в їх духовному потенціалі. Недарма ж вони закарбувалися в історичній пам'яті насамперед як проводирі, вчителі й навіть напівбоги народів, які подолали стадію дикунства, простого збиральництва, полювання й зробилися осілими хліборобами, ремісниками, тобто стали на шлях цивілізації.

Але з самого початку вони (ці вчителі й керівники) були особливим етносом, навіть суперетносом з власними мовою, вірою, культурою. Та на відміну від іудеїв (євреїв), які протягом усієї своєї історії залишилися особливим етнічним організмом (що всіх дивує, бо цей народ століттями був розсіяний по всьому світу), арії асимілювалися з іншими (місцевими) народами. Б цьому плані арії протилежні євреям. Поступово арії як етнічне утворення «всмоктувалися» базовим народом. А для іудеїв характерні замкненість, національна інкапсулярність. Арії ж, навпаки, відкриті, сприймають у себе ззовні духовні начала, самовіддані. Тому вони й щезли як етнічний організм, склавши духовну основу багатьох арієзованих (яфетичних) народів. У ланцюгу арієзації провідними ланками є кіммерійці, скіфи, слов'яни, українці, росіяни.

Арії та арієзовані народи баражували Землю, точніше, Євразію, йшли із заходу й північного заходу на південь і схід (до самої Індії), звідти — знову на захід і північний захід. Проте варто наголосити, що найважливішою «віхою» їх шляху була все-таки Північна Припонтида — земля вашої України. Сюди вони не просто «приходили», вони тут досить тривалий час жили і творили, поширюючи серед тамтешньої людності свої інтелект і духовність. Так, наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е., цей край, полишений Рамою, стане землею обітованою, притулком арієзованих народів, що прийдуть зі сходу для звершення великих справ — перетворення Європи.

На мою думку, при розгляді даного питання варто відштовхуватися від поглядів, яких дотримуються А. Генон, Г. Вірт, А. Дугін, А. Кифішин. Згадані вчені схильні вважати, що всесвітньо-історична діяльність аріїв (тобто оріїв) поділяється на три етапи.

Перший — духовне (арійське) визрівання племен гіперборейців у північно-західній частині Європи, край льодовика, а згодом просування до земель Припонтиди. Цей рух був скоріше спонтанний, без єдиного задуму, він не мав місіонерської мети. Просто арії йшли на південь і південний схід та прагнули асимілюватися з місцевим населенням. Проте арійські («нетутешні») знання й дух працювали. Через навчання, поширення власних культів люди Півночі полишали свій слід у мові, релігії, культурі, виробництві архаїчних мешканців східноєвропейських територій.

Завершальним «акордом» першого етапу був вихід гіперборейців під проводом Рами на береги Борисфена (Дніпра), де арійський рух набув нової якості. Про це ми вже говорили вище в розділі «Створення світу».

Заклавши на масних чорноземах Припонтиди підвалини аграрно-хліборобської цивілізації, великий аватар, уже як місіонер, вирушив на схід. Розпочався другий етап арійського руху.

Рама закликав найсильніших і найсміливіших залишити Європу й піти за ним до самісінького серця Азії, де є чудова країна степів, оточена високими горами. Там треба оселитися й на незайманому ґрунті створити нову аграрну цивілізацію. Що ж, арії як представники найважливішого, найблагороднішого, найбільш значущого виду діяльності — землеробства, причому степового рільництва з його специфічними знаряддями праці, прагнули сповна виконати свою вселенську місію.

Арії йшли на схід, ішли в основному пішки, хоча первісні бики-тури й навіть перші приручені коні в них уже були. Та це була начебто екзотика. Північні олені й човни не годилися для повсюдного користування ними на просторах Азії. Ішли не кваплячись, затримуючись у зручних для життя місцях приблизно на термін життя одного-двох поколінь (30–50 років). Так звелів аватар.

Проте сам Рама з невеликою групою учнів і сподвижників ішов, так би мовити, в похідному порядку. Поспішав, оскільки строк життя було йому одміряно людський, а місію покладено титанічну.

Розпочався похід через Кавказ. До аріїв приєдналися скіфські й інші племена Туранїї та Іранських нагір'їв. За свідченням Зороастра, люди Рами в самому центрі Азії заснували місто Бер, що відзначалося великою пишнотою. Воно стало столицею могутньої землеробської країни Куш, або, як її називали по-санскритськи, Адиті й Вайя (країна Сонця і Степового вітру).

Але це ще не фініш діяльності Рами. За свідченням священних книг Сходу, він став царем землі завдяки своїй духовній силі, генію і доброті. Рама постарішав. Легенди розповідають, що королі й народні посланці пропонували йому вищу владу над собою і всі земні блага. Та одного разу перед ним постала Diva Nahousha, його добрий геній, і мовила: «Якщо тебе зможе спокуса матеріальних земних дарів, Божественний Розум покине тебе; ти більше не побачиш мене». Рама обрав духовні дари Неба. Із кількома втаємниченими й слугами він подався в гори і там помер. Знайшов свій супокій на легендарній горі Airyana-Valia. Ніхто точно не знає, де вона розташована. За східними переказами, це гора Альборі в Індії, за північними легендами — місце в Скандинавії, куди тіло Рами переправили його учні.

Але є тибетські перекази. В священних текстах Агарті йдеться про побажання Рами упокоїти його там, звідки він розпочинав свою велику місію: на тих кручах, з яких одкрився йому величний жовто-синій простір… Я вірю цій легенді. В країні Куш Північну Припонтиду-Україну називали Рама-вартою (країною Рами). До Рамаварти й пішли мешканці країни Куш після жахливої катастрофи.

Рух аріїв на захід, точніше, до Північного Причорномор'я (Рамаварти) — третій етап арійської епопеї. Це шлях на захід через усю Євразію, до землі легенд і переказів — обітованої Припонтиди, вихідного пункту давнього організованого руху їхніх предків на схід на чолі з божественним Рамою. І цей, третій, етап арійської місії — головний. Складний, багатохвильовий, він розтягнувся на століття. Вузловим моментом цього руху було Семиріччя.

НА ЗАХІД

Так мы шли

И не были нахлебниками. Велесова книга

— Шлях аріїв на захід, кінцевою метою якого була земля Північної Припонтиди, розтягнувся на віки, і його потрібно розглядати не стільки у географічному, скільки в історично-духовному плані.

Дуже спрощені і викривлені трактування арійського руху на захід подані, зокрема, в працях гітлерівських учених-окультистів [Більш детально про це див.: Повель Л., Бержье Ж. Утро магов.—М., 1992](до 1943 року ці трактати регулярно надходили до тибетських сховищ). Суть їх така.

Сорок століть тому в Гобі процвітала арійська цивілізація Ар'я-Варта. Внаслідок природних катаклізмів на цьому місці утворилася пустеля, арії ж, які врятувалися, розійшлися на південь, схід і захід. Досі все правильно. А далі — фашистська напівправда. На захід ніби пішли «справжні» арії, які побажали повернутись на свою «нордичну» батьківщину, відшукали легендарний острів Туле, заволоділи чашею Грааля. З них утворилося ядро стійких «нордичних аріїв» (оберменшів) на чолі з «фюрером» Тором, який став одним із героїв численних північних саг. Ці біляві, похмурі красені пішли в північні тумани, аїх дух втілився у тевтонсько-рицарському характері.

Насправді ж у русі на захід жителів загиблої країни Куш [Мешканців загиблої країни Куш не треба плутати з біблійними «кушанами» — народом, який жив на Близькому Сході набагато пізніше] відгалуження нордичної гілки було лише одним із моментів, і далеко не головним. Повторюю, головною метою арійського руху виступала Рамаварта — земля нинішньої України.

Рух цей ніяк не нагадував завойовницького походу, чи щось на зразок переміщення утікачів-погорільців. Це було масове переселення народів.

Як відомо, частина «дітей Сонця і Степового вітру» осіла на Південному Алтаї. Там чудові погодні умови й родючі угіддя. Інша частина відкололася від основної маси переселенців і пішла на землі нинішнього Південного Ірану. У легендах Месопотамії говориться про бога Енкі, котрий прийшов у Ериду і навчав місцевих жителів ремеслу і землеробству.

Однак головний потік аріїв прямував через алтайські і казахські степи, через Прикаспій, Кубань до Середнього Подніпров'я, яке вони й заселили до кінця ІІІ тисячоліття до н.е., вважаючи його (Подніпров'я) землею обітованою. Загалом цей шлях «арійської хвилі» і є початком формування і розселення індоєвропейських народів від Тихого й Індійського океанів до Атлантики.

Лідирувала серед тогочасних арійських кочівних племен секта «Криги і Полум'я» — єретична «ліва» гілка арійської «сонячної і світозарної» релігії. Ми до неї ще повернемося, коли говоритимемо про історичну долю України.

Не виключено, що деякі племена на чолі зі своїми вождями з династії Тор пішли і на північ Європи. За свідченнями прадавніх літературних джерел, прихильниками бога Тора називали вікінгів (варягів), що здійснювали набіги на Русь. Та й рицарі Тевтонського ордену, яких у свій час розгромили Данило Галицький (1237) і Олександр Невський (1240), вважали себе потомками аріїв.

Так от, перша хвиля цього гігантського історичного руху — потік кімрів (кіммерійців), нащадків старшого сина Яфета — Гомера. В Припонтиді кімри дали новий поштовх агрокультурі, заклали основи Трипільської культури. Від них походять троянці, а потім — галли. Вони заснували Крито-Мікенську цивілізацію, а після загибелі Трої — Етрурію, від якої походить римська культура (див. рис. 1).



Рис. 1. Рух арієзованих народів (ІІ-І тисячоліття до н. е.)

Друга хвиля — скіфський рух (нащадки другого сина Яфета — Магога). Скіфи спочатку «варилися» в етнічному казані іранських верховин. Сюди прийшов свого часу південний потік аріїв, які рухалися на захід. Від них походить мітраїстська релігія зороастризму, згодом персидських вогнепоклонників. Саме вони є родоначальниками скіфських племен, які в VII столітті до н. е. рушили на північ і захопили, по суті, Великий степ від Алтаю до Карпат.

Третя хвиля великого «західного руху» — сармати (нащадки біблійного Мадая) — прямі попередники слов'ян (народу Рош). Потім ідуть іонійці (нащадки Явана).

У Північну Припонтиду з глибин Азії приходили арієзовані народи, і ці пастушачі племена, зливаючись з місцевими землеробами, давали великі етнічні паростки, що запліднювали потім мисливські племена Західної Європи. В результаті народжувалися на світ нові етнічні спільності — молоді, сильнії носії нових традицій, сонячної енергії, духовності та світлої життєдайної сили. Мова йде насамперед про синів Тарсена (Расена), що вийшли на історичну арену уже в індоєвропейський період Трипілля і навіть ближче до його занепаду, тобто в другому тисячолітті до Христа. Вдячна, світла, хоча й нелегка, позначена високою жертовністю місія синів Тарсена опромінювала життя західного людства протягом 11 і початку 1 тисячоліття до н. е.

Таким чином, ваша праматір — Аратта — і була тим великим розсадником, розплідником, де зростали паростки післяпотопних етносів та культур, а потім, через тисячоліття, розквітали в зовсім несподіваних місцях північної півкулі. Тепер цей «розплідник» забутий, «захований» під товстим шаром вигадок, упереджених суджень, а часом і відвертої неправди. Тож давайте хоч якоюсь мірою його відкриємо, розчистимо. Це дасть змогу побачити, звідки ви, і зрозуміти, що значить для людства ваша багатостраждальна земля — батьківщина Тарсена і його славних синів: Пелазга, Трояна, Гікса, Венеда, Кельта (Галла) [Кельтів називали не тільки «галлами», але й «галатами», «галілеянами». Див.: Кур А. Из истинной истории наших предков // Молодая гвардия. — 1994.— № 1], Арта, Анта.


ЗАГАДКОВЕ СЕМИРІЧЧЯ

И тогда приходили мы к синим рекам, стремительным, как время… И там видели пращуров своих и матерей, которые пашут в Сварге, и там стада свои пасут, и снопы свои свивают.

Велесова книга

Від автора:

Як відомо, у древніх переказах Семиріччя інколи називали Східним центром світу, а Понт (точніше Північну Припонтиду) — Західним. Процитую один із манускриптів: «Весь світ поділяється на три частини. Перша частина, що знаходиться південніше (тобто прилягає до Середземного моря), називається Африкою. Там жарко і все спалено сонцем. Друга частина — на заході, тягнеться на північ і до океану, — називається Європою або Енеєю. На півночі цієї частини так холодно, що там не росте навіть трава, і там не можна жити. Третя частина — земля, що тягнеться з півночі на схід і до самого півдня. Вона називається Азією. Там безкрайній степовий простір, кругом буяє рослинність, багато земних плодів, золота, дорогоцінного каміння. Там, у Семиріччі, що біля славного Согда, знаходиться середина Землі. Через те, що земля там у всьому прекрасна, люди, що її населяють, також вирізняються мудрістю і силою, красою і знаннями. То є серце Азії: звідси тягнеться пояс до центру Землі, що знаходиться північніше Понту. Недалеко звідси було побудовано місто, яке мало велику славу. Воно називалося Троєю [Младшая Эдда. — Л., 1970. — СИ].

Як географічний термін Семиріччя не є загадковим. Це південно-східний район Казахстану (район Алма-Ати), що знаходиться між озером Балхаш на півночі, Сасиколь і Алма-Коль — на північному сході, хребтом Джунгарський Алатау — на південному сході і хребтом Північного Тянь-Шаню — на півдні.

Назва «Семиріччя» (казахською «Джетису») походить від семи головних річок цього регіону: Ілі [Ілі з санкриту перекладається «Бог»], Каратал, Бієн, Аксу, Лепса, Баскан, Сарканд. Сюди ж входить і долина річки Чу. На рівнині переважають степи, вкриті полином, або пісками, а у передгір'ях — ліси.

Кілька тисячоліть тому природа в Семиріччі дійсно була гарною (це був «край зелений», як сказано у Велесовій книзі). До речі, тут і нині зустрічаються на диво чарівні місцини: великі ковдри квітучих зелених ірисів і малинових тюльпанів (весною), а серед пісків ще деінде можна побачити зелені лужки; вдалині — хвилеподібна лінія бірюзових гір, а над усім цим — синє небо Казахстану.

В енциклопедичних виданнях Семиріччя також названо одним із найдавніших центрів цивілізації Середньої Ази. У VI—ХІІІ століттях — землі Тюркського каганату. У ХІІІ столітті Семиріччя захопили монголи. З XVI століття воно знаходилося в кордонах Казахстану (Старшого жуза), а з середини XIX століття — у складі Росії [Існує також думка, що Семиріччя — це «Sapta sindhavan» (буквально сім річок). Саме так ведичні арії називали землі сучасного штату Пенджаб. А до сімки входили п'ять річок Пенджабу і річки Інд та Кабул (міфічна річка Сарасваті). На цій версії окремі дослідники будували докази того, що всі народи земної кулі походять із Індостану. Проте згодом вона була спростована.

Сучасний західний читач навряд чи сприйме цей словесний зворот. Але в аріїв корови вважались священними — чистими й красивими, божественно досконалими і щедрими тваринами, як і жінки, «що дають життя». І сьогодні в Індії зберігається таке ставлення до корів].

Великий арійський рух на захід описаний і у багатьох ведичних текстах. Ось лише один уривок з Рігведи — збірки арійських гімнів, найдавнішої з відомих книг людства:

На сході перше світло знову сходить Із темряви, усталює порядок: Хай променями зорі, доньки неба Тепер шляхи висвітлюють до людства!.. Вони всі йдуть однаково зі сходу, Поширюючись скрізь з одного місця, Прокинувшись там, де закон панує. Йдуть лавами богині, як корови… Вони однакові разом виходять, Забарвлені одноманітно зорі, Потвору чорну тінями ясними Вони — блискучі, чисті — покривають. Дітей без ліку дайте нам, богині, Небесні дочки, дайте нам багатство! Прокинувшись у захисті безпечнім, Батьками станемо синів хоробрих! Пожертву даючи, до вас звертаюсь, Блискучі доньки неба, й заклинаю:

Славетними зробіть нас серед людства! Нам це дадуть Боги, Земля та Небо.

За інформативною ємкістю, точністю, простотою цей гімн може зрівнятися лише з Біблією. Коментар до нього міг би зайняти багато сторінок: тут усе — і механічний бік шляху (з єдиного центру в різні боки, в основному на захід), і головний, духовний, бік — цивілізаторська, інтелектуальна, духовна місія зореносних аріїв («славних серед людей»), які освітлюють шляхи людству, виконують волю «згори» («Богів Землі і Неба»). Ідуть вони з цивілізованої країни, «де панує закон», несучи всьому людству світло зорі. Краще не скажеш.

З текстів Рігведи, Авести випливає, що батьківщиною індоєвропейських народів є степові простори на схід від річки Ра («великої матері», як записано у Рігведі) або річки Ранха (за висловом творців Авести). Але ж відомо, що «Ра» — це прадавня назва Волги. Цілком ймовірно, що кордони цього регіону сягали озера Балхаш і південніше.

В Авесті також згадується легендарний Аріананам-Вайджа (так званий Арійський простір) — міфічна прабатьків щина іранців (іраноаріїв), місце проживання Заратустри. Хоча з цього приводу в літературі точаться суперечки. Одні вчені вважають, що таким місцем є сучасний Хорезм, інші — долина річки Аракс [Більш детально про це див.: Авеста. — СПб., 1997 (довідковий покажчик)]. Проте більшість дослідників вважає, що легендарний «Арійський простір» — це і є Семиріччя (казахське Джетису). На мою думку, така версія є найбільш вірогідною.

Іранські джерела ототожнюють авестійну Ардві-Суру з річкою Амудар'я. Хоча насправді — це Сирдар'я, що не важко зрозуміти із самої назви. Ардві-Сура буквально означає «Світова ріка», або ж «Ріка аріїв». Вона є аналогом індійської Сарасваті, яка також (при буквальному перекладі текстів Рігведи) є рікою аріїв, точніше індоаріїв.

У зороастризькій міфології згадується надзвичайно чистий струмок, що бере свій початок на самісінькій вершині світової гори Хукар'ї (Памір). Саме з нього і починається Ардві (Сирдар'я). До речі, таким же іменем в Авесті названа богиня Ардві-Сура, якій молилися архаїчні арії (мешканці Семиріччя):

Такую дай удачу,
Благая Ардви-Сура,
Чтоб сына Арватасны
Могучего Виштасну
Наставил думать в Вере,
И говорить по Вере,
И действовать по Ней.
Дала ему такую,
Удачу Ардви-Сура,
Всегда тому, кто верно
Свершает возлияния,
Дающие удачу.
Молюсь ей ради счастья… [Яшт 5:105–106]

Так, зокрема, молився Спітала (в Авесті це родове ім'я належить пророку Заратустрі). Що характерно, молитви Ар-дві-Сурі, а також горі Хунгари чи Хукар'ї (звідки несе свої води ріка) присутні на багатьох сторінках Авести, вони, по суті, складають зміст священної книги зороастризму.

У контексті заявленої теми не можу обійти увагою Велесову книгу. Назва її другої глави звучить досить промовисто: «Арій і його сини. Вихід із Семиріччя» [Див.: Велесова книга. — М., 1994].

Читач, напевно, пам'ятає дискусію щодо достовірності й важливості нещодавно виданої у Москві й Києві «Велесової книги», справедливо названої фахівцями «Руськими Ведами», її оригінали знайшов білогвардійський офіцер, артилерійський полковник Ф. Ізенбек у маєтку князів Задонських, поблизу Харкова, під час громадянської війни. Не що інше як голос «зверху» напоумив офіцера відступаючої армії зібрати напівзітлілі дощечки, не розгубити їх у поневіряннях до самого Брюсселя, де він осів у 1922 році, і передати їх у розпорядження вчених. Дослідженням, зокрема, дешифруванням текстів Велесової книги активно займалися М. Шкавритко, С. Лесной, А. Кур, Ю. Миролюбов. Останній навіть зробив копії оригіналу [Подальша доля оригіналу цього безцінного документа, крім однієї дощечки, що збереглася, невідома. Хоча існує версія, за якою дощечки Велесової книги потрапили до сейфів гіммлерівського товариства «Аненербе». Фашисти прибрали їх до рук у 1940 році під час окупації Бельгії. І це цілком ймовірно. Адже гітлерівські ідеологи вели активні пошуки свого арійського коріння].

За кордоном Велесова книга вперше була надрукована 1970 року вТоронто в журналі «Календар канадійського фермера». Українські читачі вперше познайомилися з твором лише у 1990 році на сторінках часопису «Дніпро» [До речі, «Руськими Ведами» називають нині не тільки Велесову книгу, а й нещодавно опубліковану працю «Песни птицы Гамаюн» (М., 1992). Названі твори в цілому підтверджують арійське минуле наших земель: Пісні птаха Гамаюн оповідають про допотопне минуле Північної Припонтиди, а Велесова книга — про післяпотопну добу. Цим унікальним книгам потрібно присвятити окремі дослідження (сподіваюсь, що вони вже ведуться), бо йдеться про розширення нашого історичного обрію. Пам'ятки ведуть нас від епохи VIII–X століть у глибину віків і тисячоліть].

В історичній пам'ятці велика увага приділяється «арійському» минулому народів, які населяли Північне Причорномор я і всю так звану контактну зону Європи і Азії. Разом з тим в ній належне місце відводиться і Семиріччю як відправному пункту арійського руху на захід. Переконаний, що саме ця обставина великою мірою визначила негативне ставлення до Велесової книги «провідних радянських спеціалістів з історії Давньої Русі — академіків Б. Рибакова, Д. Лихачова та їх послідовників, котрі оголосили унікальний давньоруський трактат «грубою фальшивкою». Хоча іншого не могло й бути. Адже арійська проблематика рішуче відкидалася представниками офіційної історичної науки.

Хто що б не говорив, а я закликаю читачів уважно вчитатися у текст Велесової книги:

Мы стояли на месте своем, с врагами бились сурово… [Велесова книга. C15]

Ці горді слова стосуються автохтонів Семиріччя, тобто пращурів українців, росіян, казахів.

А ось ще один фрагмент, який проливає світло на нашу прадавню історію: «Ми прийшли із краю зеленого (так у книзі названо Семиріччя — Ю. К.), а до того були батьки наші на берегах моря за Ра-Рікою [Так називали Волгу античні автори. В Рігведі її названо «Pa-sa», в Авесті — «Pa-ha»]. І з великими труднощами ми переправили своїх людей і худобу на цей берег, і пішли до Дону» [Велесова книга. — С. 15].

Не можу не запитувати й наступне: «Ми самі — арії, і прийшли із землі Арійської в край Інський. І пасовиська одержали, прийшовши до раю трав'янистого, для худоби хлібного» [Там само. — С. 37]. Із тексту Велесової книги випливає, що арії, які мешкали в Семиріччі, були переважно скотарями (тобто пастушачим народом). І лише прибувши на береги Дніпра, вони стають хліборобами (орачами, оріями).

Цілком ймовірно, що вихід аріїв із Семиріччя спричинила якась природна катастрофа. «Спочатку був слов'янський рід у горах великих і високих (згадаймо гору Хукар'ю на Памірі із Авести — Ю. К.). Там ми виганяли вівців пастися на трави. А одного разу люди пробудилися тому, що коні голосно іржали над хмарами. І ми це почули, і страх пройняв нас, і ми боялися, що не зможемо вберегтися. І потім настав великий голод. І пішли ми… І пройшли ми мимо землі Фарсійської (Прикаспій — Ю. К.) і пішли далі тому, що не придатною була та земля для вівців. Ми йшли горами великими (Кавказ — Ю. К.) і бачили каміння, на якому не можна сіяти просо. І тому ми пройшли мимо. І побачили степи квітучі і зелені (Кубань — Ю. К.) і там ми стояли два літа, а потім вирушили далі тому що там були хижаки. Ми пішли мимо Каяли до Нерпи-ріки (Дніпро — Ю. К.), яка у будь-якій битві прикривала нас» [Велесова книга. — С.31. Унікальна пам'ятка з історії слов'ян містить не тільки кіммерійські і скіфські легенди про вихід із Семиріччя, але й перекази саків-масагетів. На одній із дощечок міститься розповідь про вихід синів Арія — Кия, Щека і Хорива із Китаю чи Тибету спочатку до Семиріччя, а потім… до Карпат. Причому йшли вони у Придністров'я — Придніпров'я якраз через землі Фарсійські (навколо Каспійського моря), мимо Дворіччя-Месопотамії, мимо Сиріі].

Хотів би зазначити, що це був досить важливий етап всесвітньої історії. Арії тривалий час зв'язували Азію і Європу, поширюючи скрізь свої знання і духовність.

Офіційна наука зовсім ігнорує духовні основи такого напрочуд яскравого феномена людської історії, як численні переселення народів, включаючи і велике переселення, коли майже весь азіатський степ чи ледь не всі околиці Римської імперії «раптом» починали рухатися. Але факт залишається фактом. Величезні маси людей вирушають немовби за чиїмось закликом у невідомі землі. Пояснення такого явища з суто матеріалістичних позицій (посуха в ареалі первісного проживання, «тіснота», виснаження пасовищ, потяг до пограбувань багатих міст і держав тощо) зовсім непереконливі. Це на неозорих євроазійських степових рівнинах «тіснота» і «виснаження» пасовищ, коли населення в Євразії (не рахуючи Китаю й Індії) було не більше, ніж у нинішній Україні! Трохи глибше аналізував цю проблему Л. Гумільов, ґрунтуючись на своїй концепції пасіонарності, що визнає містичні (невидимі) аспекти великих «зрушень людських мас.

На наш погляд, правильне розуміння зазначених феноменів світової історії лежить у площині етногенетичних процесів метисації і, як зазначається в Біблії, «злягання» племен та народів, єднання далеких щодо крові і духу етносів, що дає якісно нові етнічні паростки. До того ж тут присутній і месіанський елемент, «заклик Неба», який зливається з «внутрішнім закликом» на рівні підсвідомості, коли маси людей кидають насиджені місця, не замислюючись про наслідки і не маючи чітких орієнтирів: куди і навіщо вони йдуть [Психологія такого явища описана JI. Толстим у «Війні і мирі», де показано, як села Смоленської губернії з усіма мешканцями знімалися з насаджених місць і йшли «кудись на теплі ріки»].

Звичайно ж, такі народи у своїх діях підпорядковані Вищим Силам, Вищому Розуму. Самі не усвідомлюючи того, вони виконують велику історичну місію, незважаючи на численні поневіряння, які випадають на їх долю в дорозі і на чужих землях. У даному випадку народи Гомера, Магога, Мадая та ін. виконували місію формування Індоєвропи — етнічного фундаменту наступних націй Європи, а згодом Америки, Австралії. Переселяючись на землі Семиріччя, а потім Праукраїни, індоарійські народи набували тут нової якості. Звідси вони розходились світом вже як індоєвропейці. «За археологічними і лінгвістичними джерелами, — зазначають автори книги «Міфи народів світу», — рання область існування носіїв давньої індоєвропейської культури в ІІІ тисячолітті до н.е. локалізується в Закаспії і південноросійських степах» [Мифы народов мира. — М., 1997.—Т. 1.—С. 527]. Іншими словами, Семиріччя і Аратта, завдяки своєму унікальному географічному положенню, виступали своєрідними накопичувачами арійського потенціалу, такими собі етнічними «казанами», у яких «виварювався» індоєвропейський менталітет народів, формувалася біла раса, формувався майбутній Західний світ.

Як відомо, ще у XIX столітті німецькі автори розробили концепцію, за якою ірано-європейські народи вважалися особливою гілкою білої раси. Згодом у XX ст. дехто з них почав вважати її основною паростю і навіть «стовбуром» етнічного дерева. Всім зрозуміло, для чого гітлерівські ідеологи видавали, ірано-європейську гілку за «стовбур» «європеоїдного дерева». Це робилося, з одного боку, для приниження історичної ролі слов'янства, у т. ч. і Русі-України, а з другого — для непомірного звеличування германців як архітекторів сучасної європейської культури.

Нерозумно заперечувати значимість «ірано-кавказького» центру формування білої раси [Цілком ймовірно, що в Семиріччі відбувалося роздвоєння могутнього арійського потоку на індоаріїв та іраноаріїв. Останні, як відомо, сприяли розвитку пастушачого скотарства в іранських степах, були творцями релігії вогнепоклонників]. Але не можна його й абсолютизувати, як це роблять слідом за Г. Гегелем деякі західні історики й етнологи [Гегель Г. В. Энциклопедия философских наук: Философия духа. — М., 1956. —Т. Ш. — С 73–75; Гобіно Ж. А. Нерівність людських рас. — Париж, 1856 (фр.); Розенберг А. Миф XX века. — Таллинн, 1998 та ін]. Адже сама по собі біла раса з явилася на третьому історичному колі як гіперборейська раса каїнітів і її основним центром формування в післяпотопному світі є все-таки наша Північна Припонтида. Це з неї по всьому Західному світі розселялися арієзовані нащадки Яфета (сини Тарсена-землероба) — так звана Індоєвропа.

ГЛИБИНИ НАШОЇ ПАМ'ЯТІ

В руках ученых часто бывают детали, но редко — священные, связующие нити истории.

И. Гете

НАУКА ПІДТВЕРДЖУЄ АРІЙСЬКІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

І пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить.

Біблія

Від автора:

Першу інформацію про аріїв я отримав від Гуру ще на початку 70-х років. Але вона глибоко засіла у свідомості і весь цей час стимулювала мої творчі пошуки у цьому напрямі. На разі ось що я можу додати до того, що повідав мені Учитель.

Проблема арійського підґрунтя нинішньої цивілізації вже понад 200 років хвилює наукову громадськість. З того часу, коли європейці, досліджуючи історію Індії і займаючись порівняльним мовознавством, з подивом виявили спільних предків і риси мовної схожості здавалось абсолютно різних народів. Опанування європейськими вченими священної мови «брамінів» — санскриту, становлення індології у XVIII столітті породило теорію спільної — індійської — прабатьківщини таких мов, як санскрит, давньоперська, грецька, латинська, кельтська, готська. Пізніше до цієї групи приєднали німецьку, вірменську, албанську, слов'янську мови [Нараховано мною до 600 українських слів, однакових або дуже схожих на санскритські, наприклад: вдова, дівер, зять, тесть, брат, дочка, дід, син, яр, вар, варити, край, кров, Донестр, або Дністер, Донець, Донепр (давня Непра), каравай, мара (смерть), біда, просити, сміятися, стояти, відати (знати) тощо. Всі ці слова звучать однаково і українською, і санскритською (Ю. К.)]. У 1850 році вперше було опубліковано англійською мовою одну із основних книг ведичного циклу — Рігведу (Гімн знанням), що стало певною мірою підсумковою акцією у відкритті індоєвропейської (арійської) мовної спільності.

З XVIII століття вчені активно взялися за дослідження могил і курганів Великого степу, спочатку сибірських, а згодом — українських, кримських. У результаті археологічних розкопок не тільки поповнились дорогоцінними знахідками колекції Ермітажу, інших російських музеїв, а й значно розширилися наші знання про арійське коріння пастушачих народів Великого степу і праслов'янського етносу Північної Припонтиди, наші уявлення про життя народів контактної зони Європи і Азії — праукраїнців і праказахів.

У науці поступово утверджувався семіотичний (знаковий) підхід до археологічних знахідок і, що особливо важливо, до міфів та історичних переказів. Археологічні відкриття, пектографічні комплекси, міфи, легенди, фольклор — все це спрацювало на виявлення того світогляду, який формувався в межах широкого культурно-історичного поясу, що простягнувся від Індії через землі Казахстану, України до європейського узбережжя Атлантики.

У контексті заявленої теми хотілося б звернути увагу читача на три фундаментальні наукові відкриття.

Перше — Трипільська культура, відкрита видатним археологом Вікентієм Хвойкою в 90-х роках XIX століття на берегах Дніпра. Як відомо, тут були знайдені будівлі міського типу, вірніше, залишки міста з дво-, триповерховими будинками, каналізацією, низкою культових споруд мітраїстського спрямування. У процесі розкопок з'ясувалося, що на Трипіллі було розвинуте гончарне і металургійне виробництво, існувала писемність, певні державні інститути, інші ознаки цивілізації. На підставі одержаних доказів В. Хвойка назвав Трипільську культуру «давньоарійською», а народ, що створив її, — «племенем безумовно арійського походження» [Космос давньої України. — С.11–12]. Гіпотеза українського археолога знайшла своє підтвердження у подальших наукових дослідженнях [Див.: Шилов Ю. Прародина арисв.—К., 1995].

Друге — Андронівська культура, відкрита у 1927 році в урало-казахських степах. Назва походить від села Андроново, поблизу якого були знайдені перші її пам'ятки. Численні могильники, залишки поселень епохи енеоліту, на думку російських археологів, мають відношення до індоарійської етнічної спільності, точніше до іраноарїїв.

Спорідненість андронівськнх племен з ірано- та індоаріями (саками, скіфами), за словами відомого спеціаліста у цій галузі Є. Є. Кузьміної, «особливо чітко виявляється в контактній зоні від Заволжя до самого Центрального Казахстану» (тобто Семиріччя — Ю. К.) [Кузьмина Е. Е. Древнейшие скотоводы от Урала до Тянь-Шаня. — Фрунзе, 1986. —С. 243]. Цю точку зору поділяє О. М. Трубачов: «І андроновці, і індоарії, — заявляє вчений, — були скотарями з підпорядкованим значенням землеробства» [Трубачев О. Н. Эпоха бронзы леской полосы СССР. — М., 1987.—С. 124]. Все це було встановлено дослідниками ще в 30-х роках.

І раптом у 70-х роках — нова сенсація. Археологи натрапили на арійське місто Аркаїм, якому від 3,5 до 35 тисяч років. Але, що характерно, поселення на березі річки Сінташа дуже схоже на трипільські міста. У дослідників одностайна думка: будували Аркаїм і жили в ньому племена, які були духовно (і не тільки духовно) споріднені з подніпровськими аріями (трипільцями). Звичайно ж тут не було античної величі, містерій, багатства тощо. У місті скорші жили стоїки — сподвижники сонячної віри, які у глухій пітьмі кам'яного віку боронили (у разі необхідності) зі зброєю в руках свій храм, свій спосіб життя, свої звичаї.

Згодом археологам вдалося відкрити ще кілька поселень, схожих з Аркаїмом. І що характерно, у їх забудові не виявлено ніяких перехідних форм. Будинки тогочасного городища починали будувати в певному місці і одразу. З огляду законів містобудування, знайдені вченими поселення різко відрізняються від традиційних поселень бронзової епохи уралоказахських степів, котрі мали лінійне планування і виникали стихійно.

Ціла низка встановлених фактів говорить про те, що арійські городища забудовувалися відповідно до розробленого плану: розмітка місцевості, підготовка макету, втілення у кам'яних спорудах єдиної ідеї «центризму»… І це робилося в кам'яному віці, коли в Європі ще мешкали троглодити.

Прадавні архітектори вже уміли пов'язувати в одне ціле завдання оборони поселення, житлові і господарські комплекси, численні комунікації між верхніми і нижніми вулицями, систему зливної каналізації з її водозбірними ямами та відстійниками. Як правило, у центрі такого поселення розміщували культову споруду. Кожний окремий її елемент був тісно пов'язаний з цілим, а чітко окреслена архітектурна єдність храму свідчить про цілеспрямоване втілення як ідеологічних, так і культурно-господарських функцій.

І ось що важливо. Дослідники дійшли висновку, що саме андронівський (аркаїмський) тип житла, котрий сформувався понад 5000 років тому на території сучасного Казахстану, став чи не основним для всіх російських і українських територій протягом десятків століть і аж до нашого часу. Причому це був арійський тип житла!

Спеціалісти відзначають: «Будинок центральноєвропейського типу (так зване андронівське житло) поширене в середніх широтах від Центральної Європи до Західного Сибіру. Він дерев'яний, рублений або каркасно-стовповий, часто заглиблений у землю, з пірамідальним або двосхилим коньковим дахом і відкритим вогнищем. Будинок досить великих розмірів, однокамерний, призначений для проживання сім'ї, що складалася з кількох поколінь.

Такий тип будівель добре відомий завдяки розкопкам у Центральній Європі та Казахстані, а також знайденим глиняним моделям житла в енеолітичних шарах Подунав'я та Подніпров'я [Кузьмина Е. Е. Древнейшие скотоводы от Урала до Тянь-Шаня. — Фрунзе, 1986. —С. 50].

Вже цитований нами О. Трубачов наголошує: «Описані у ведичній літературі, Авесті будинки древніх індоіранців не мають ні аналога, ні своїх попередників у архітектурі землеробських цивілізацій Індії, Ірану, Передньої Азії. Вони більше схожі на будівлі центрально-євразійського типу, звідки, очевидно, і прийшли їх творці. Цікаво, що в деяких районах Індії архаїчний тип великого будинку з двосхилим коньковим дахом зберігся до сих пір. Там проживають представники особливих етнокастових груп, які ведуть свій родовід від ведичних аріїв» [Трубачев О. Н. Эпоха бронзы лесной полосы СССР. — М., 1987. — С. 125].

Крім того, археологи відзначають, що у культурних шарах протоміста (Аркаїма) знайдено багато залишків металургійного виробництва, зокрема, металургійні печі. Могильники буквально насичені виробами із бронзи [Зданович Г. Б. Аркаим: арии на Урале. Гипотеза или установленный факт.—М., 1992.—С. 263].

У розкопаних помешканнях андронівців вчені натрапляли на залишки одягу і взуття (ковпаки, чоботи-постоли, так звані «кожані панчохи», кафтани, пояси, штани). Знайдені речі дуже схожі на елементи одягу саків, скіфів та їх пізніших потомків (гузів, казахів). Та й за зовнішнім виглядом вони дуже нагадували арійців: білошкірі, зріст від 170 сантиметрів, прямий ніс, правильні риси обличчя, підстрижене волосся часто зв'язувалося у пучок на потилиці.

Картину життя андронівських племен та їхнього центру Аркаїму доповнює священна книга зороастризму Авеста. З цієї давньоперської пам'ятки ми дізнаємося, що один із трьох синів Трайтона (царя династії Пардата), якого звали Ар'я, будучи спадковим принцом, одержує у свої володіння Іран. Салму і Туру — східні окраїнні землі. Праведник Ар'я (середньоперське — Аїрік) стає родоначальником іранських аріїв. А його два брати Салм і Тур (обидва лиходії) стають родоначальниками сарматів (Салм) і туранців (Тур). Згодом невдоволені розподілом земель, вони вбивають праведника Ар'ю. Ця обставина породжує тривалі війни іранських арійців і туранців. До речі, саме під час однієї з таких війн у похилому віці помер засновник зороастризької релігії Заратустра.

Отже, Аркаїм, як і Трипілля, дає нам, українцям, те, чого ніхто й ніколи не зможе у нас забрати, те, що завжди нагадуватиме нам про нашу правічність: це почуття поєднання в собі усіх минулих тисячоліть, доль і рішень, страждань, пов'язаних з подоланням численних перешкод. Неозорий простір степів, гір і морів, майже непроглядна товща століть і тисячоліть, величезний досвід і безліч доль минулих поколінь — все це тихими потоками спливає до нас, поєднується у наших душах, набуваючи нової життєвої сили. А головне, приходить розуміння того, що ми — нащадки, продовжувачі великої справи, котра, виявляється, вже давно живе в нас. І віднині потрібно чинити так, щоб все це більш чітко окреслилось, заговорило, зазвучало.

Третє — давньоіндійська цивілізація арійського типу. З'ясувалося, що свідчення, зібрані археологами про доарійські поселення, зокрема, про місто Мохенджо Даро, були неправильно витлумачені. Якщо раніше заявляли, що ці поселення розорили злі арійські пришельці, то нині вчені схильні вважати: Хараппську землеробську цивілізацію знищили природні катаклізми. Думка про доіндоєвропейське походження хараппських міст грунтувалася на знайдених на їх території глиняних печатках з написами на невідомій мові, яку ніяк не вдавалося розшифрувати.

Вже в наші часи на землях, прилеглих до колишнього русла Сарасваті, археологи відкрили цілу низку таких же покинутих, а не зруйнованих поселень (там також були знайдені вже згадувані печатки з невідомими написами). А зовсім недавно індійський вчений Н. Жіха, узагальнивши свої двадцятирічні дослідження, опублікував книгу [1 Див.: Juha N. The aryan alphavit. — Poona City, 1996], в якій обґрунтовується гіпотеза, що написи на виявлених глиняних печатках арійські, написані санскритом! І що характерно, тексти увіковічнені за допомогою знаків, які індійські емігранти (кочівні народи) пізніше принесли з собою в Семиріччя, Припонтиду, Середземномор'я. У книзі не тільки розроблено методику розшифрування написів, а й подано розшифровані тексти майже зі ста печаток.

Сьогодні дедалі більше вчених погоджується термін «цивілізація долини річки Інд» замінити на «арійська цивілізація долини Сарасваті». На їх переконання, це більше відповідатиме історичній правді.

Як бачимо, з часом питання аріїв набирає дедалі більшої значущості, багатомірності, а водночас і таємничності. Воно постійно перебуває у центрі не лише суто наукових, а й політичних дискусій, як це було, скажімо, у Німеччині. До нього прикута увага прихильників різних езотеричних і окультних вчень, про що свідчать публікації О. Блаватської, О. Реріх, Р. Штайнера, П. Успенського та ін. Зростає загін археологів (зокрема в Україні), котрі намагаються «відкопати» прабатьківщину аріїв подібно до того, як Г. Шліман «відкопав» легендарну Трою.

В результаті зростає як снігова баба обсяг позитивної інформації, йде екстенсивне нагромадження цікавих, багато в чому загадкових фактів. Але… Немає справжнього прозріння, немає того інтелектуального імпульсу, який би народив загальновідомий архімедовський вигук «Ев-ри-ка!». Хоча викриків як таких за цей час було немало. Справжнє ж розуміння поки що відсутнє.

Ми спробуємо глянути на арійську проблему з дещо несподіваної точки зору, а саме виходячи із біблійно-міфологічної історії людства. В такому ракурсі, принаймні у нас, арійське питання не розглядалося, та й не могло розглядатися в рамках матеріалістичного, класового світогляду, який повністю виключав духовні аспекти етнічної історії.


ДОТРИМУЮЧИСЬ БІБЛІЙНИХ НАСТАНОВ

Коли духом живемо, то й духом ходімо!

Біблія

Тривалі власні роздуми, настанови Гуру, його нетрадиційні підходи до висвітлення нашого далекого минулого зміцнили мене у переконанні, що лише археологічними засобами проблему аріїв не розв'язати. І ось чому. Історія аріїв не зводиться до проблеми одного чи навіть кількох народів, що залишили на Землі сліди своєї матеріальної культури. Адже і в Україні, і на Балканах, і в Скандинавії, Ірані, Індії, Казахстані, інших місцях північної півкулі ми знаходимо такі артефакти, мовні тотожності, які безсумнівно свідчать про культурологічну, цивілізаторську діяльність особливого етнічного конгломерату.

Схильний вважати, що вичерпну відповідь на поставлені питання можна дати, виходячи лише з нового розуміння історичного процесу, що ґрунтується на священних книгах людства, його багатій міфологічній спадщині. Німецький філософ Ф. Шеллінг мав рацію: «Те, що живе в переказах, у міфах, колись насправді існувало, і сучасному родові людському передував рід богів».

Першокниги людства (Біблія, Авеста, Коран, Рігведа, Махабхарата та ін.) дають нам змогу правильно підійти до розуміння расової, етнічної і геополітичної ситуації, яка виникла на євразійських просторах у сиву давнину.

Якщо брати нашу Біблію, то тут, насамперед, мається на увазі розміщена у книзі Буття так звана Таблиця народів — «головне і невичерпне джерело для історика» [Библейская энциклопедия. — СПб., 1891. — С. 503]. Видатний англійський археолог і етнолог Дж. Олбрайт з цього приводу писав: «Звід народів у книзі Буття є напрочуд точною історичною оповіддю. Він займає абсолютно унікальне місце в стародавній літературі, не маючи собі і віддалено рівних навіть у літературі давніх греків… Звід народів залишається, на диво, точним документом. Ми бачимо в ньому таке надзвичайно сучасне розуміння національного і лінгвістичного становища у світі, незважаючи на всю його складність, що він продовжує й досі вражати вчених» [Макдауэлл Дж. Неоспоримые свидетельства.—П., 1993.—C.15].

У книзі Буття максимально стисло визначені не тільки ключові моменти вселюдського поступу, а й простір та час життя кожного народу, його роль в історії. Точніше, в ній містяться не самі по собі відповіді на подібні питання, а своєрідні відмички до них.

Таблиця народів — фантастично щільний згусток інформації, яка стосується цілої Пророчої ери, що охоплює тисячі років від післяпотопної історії людства і аж до «кінця часів», тобто до наших днів. До переважної більшості народів Землі біблійні тексти не мають відношення. В них поіменно відзначені лише кількадесят. У Книзі Книг йдеться про історичні народи. Тут кожне слово, а особливо кожне ім'я, має великий смисл.

Якщо говорити про аріїв, то Біблія «розуміє» їх, насамперед, як духовний чинник. Арії — каталізатор, «закваска», стимулятор, що приводить в дію довколишні народи. Від часів загибелі країни Куш (кінець III тисячоліття до н. е.) їх як людської спільноти не існує, вони розсіялися, стали баражувати Землю й асимілюватись з іншими народами. Саме так і з'являються кімри, кельти, перси, скіфи, сармати, мідійці, хети, а за ними — друга й третя хвилі арієзованих народів: іонійці, галли, гуни й, нарешті, руси (слов'яни), потім українці (в Біблії — народ Тувал) і московита (народ Мешех). Арії жертвували власним генетичним організмом (нацією), розчиняючись в інших народах (різного кольору шкіри!), заряджаючи їх своїм духом, інтелектом, культурою. Ось глибинна сутність аріїв!

Ще одна важлива методологічна настанова, що випливає з Першокниги людства — це розрізнення чоловічого і жіночого начал в етногенетичних процесах, тобто визнання батьківських і материнських етносів [До речі, про взаємодію чоловічого і жіночого начал в етнічних і навіть космічних процесах йдеться і в східних першокнигах (див.: Чаша Востока: Письма Махатмы. — Хабаровск, 1991)]. Насамперед, такий підхід є відправним пунктом поглибленого розуміння арійської проблеми.


ПІВНІЧ — «ІНКУБАТОР» АРІЇВ

І сказав Господь Каїнові: Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі.

Біблія

Свою оповідь з цього приводу Гуру розпочав так:

— Побічне відгалуження людської історії, яке дало великий арійський плід, почалося тисячі й тисячі років тому з Каїна, котрого Бог прогнав з очей геть за те, що той убив брата свого Авеля. Каїн покинув затишний, опікуваний Богом закуток, що примикав до райських кущів планети, і пішов у незвіданий суворий край — землю Нод, на схід від Едему. Пізніше ця земля Нод у результаті одного з катаклізмів зміститься до вершини земної осі й дасть назву всім приполярним районам — Норд (Північ). У суворих, диких умовах Каїн та його народ не загинули, а побудували місто, тобто цивілізацію, й започаткували стійкий етнічний росток. Бог оберігав їх із самого початку, визначивши їм роль пасіонаріїв («каталізаторів»).

У Біблії говориться: «…І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його. Минуло багато тисячоліть, на Землі змінилися дві корінні раси, а каїніти жили, розмножувалися й розвивалися ніби окремо, в північних районах, наближаючись до свого месіанського історичного рубежу — початку нашої, післяпотопної, історії. Ойкумена каїнітів увійшла в пам'ять народів під назвою Арктиди.

Дослідники ведійської (арійської) літератури тривалий час не могли зрозуміти: чому у Рігведі, Махабхараті стільки місця відводиться півночі — північному сяйву, безперервній північній ночі, Полярній зірці. Великій Ведмедиці, холодним хвилям «молочного моря», засніженим «білим рівнинам» тощо. Автохтони Індії не могли мати про це уявлення. Дивним здавалося й те, що сувора північ називалася «милим, благодатним краєм» (а саме так його описує один із гімнів Рігведи).

Дещо а цього прояснили праці індійського вченого Вал Тілака під дивною назвою «Арктична батьківщина у Ведах» (Бомбей, 1903) та російського — Є. Єланича «Крайня Північ як батьківщина людства» (СПб., 1915). Зібрані в них матеріали з Рігведи, Махабхарати, Авести свідчать: далекі предки індійських та іранських аріїв жили біля Полярного кола, на широті 60 градусів і вище.

Багато тисячоліть тому існувала процвітаюча країна Арк-тида, що розкинулась за Кам'яним поясом: від Північного Уралу до Скандинави, Ісландії, Гренландії. У ведійських джерелах цей пояс називається горами Меру, в авестійних — горами Харе. Точніше, їх потрібно називати не горами, а хребтами. Нині вони значно нижчі (десь 800 метрів, а колись сягали у височину 1,5 кілометра), це так звані Російські хребти, що тягнуться від Уралу через Вологодщину до Хібін і Скандинави. Ці хребти згадуються в численних арійських міфах, а також в античних джерелах. В Арістотеля вони значаться як Рифейські вали.

Про те, що архаїчні арії (нащадки Каша) мали свою етнологічну нішу саме на півночі (зокрема в басейні Північної Двіни), йдеться в Авесті. В одному з її гімнів оспівується ріка аріїв Ардвісура, що впадає в Біле море:

Молись великой, славной,
Величиною равной
Всем водам, взятым вместе,
Текущим по земле.
Молись текущей мощно
От высоты Хукарья
До моря Ворукаша…
Из края в край волнуется
Все море Ворукаша
И волны в середине
Вздымаются, когда
Свои вливает воды,
В него впадая, Ардви
Всей тысячью потоков
И тысячью озер [Спеціалісти довели, що йдеться саме про Північну Двіну (див.: Древность: арии, славяне. — Вып. 3. — С. 103–104)].

Клімат і природа в цих місцях були в цілому холодними и суворими, але дійсно гарними, здоровими, благодатними. Мікроклімат Соловецьких островів у Білому морі нагадує клімат давньої Арктиди.

Я був на Соловках. Справді, красиві місця. Озера, оксамитова зелень, білі берези, синє небо, а навкруги — хвилі «молочного моря». Достигають різноманітні овочі, плодоносять фруктові сади, дозрівають навіть персики. І це за Полярним колом. Такий дивовижний природний феномен достеменно ще не пояснений.

Як вже зазначалося, нащадки Каїна були інтелектуально й технологічно більш розвиненим народом, аніж народи корінної раси, що жили в районах жаркого клімату (проблеми одягу, помешкання, харчування там вирішувалися куди простіше, ніж у людей Полярного кола). У даному разі не можна не враховувати і езотеричний момент.

Інтелектуальний «перепад» був пов'язаний не лише із звичайною винахідливістю «людей холоду», потрібною для виживання за більш суворих умов. Треба брати до уваги й те, що архаїчні арії менше, ніж інші народи, постраждали від катастрофи, бо, власне, Потоп не зачепив північних районів Землі (вода «стягувалася» Місяцем до екватора), і тому вони являли собою в спустошеному світі велику, соціально зорганізовану силу.

Тому й не дивно, що «люди холоду», чисельно збільшуючись, поширюючись на південь і південний схід, стикаючись з іншими народами, менш пристосованими до суворих умов північної півкулі, ставали поводирями, вчителями, царями місцевих мисливців, напівдиких збирачів дарів природи. Іншими словами, вони збагачували тубільців не тільки інтелектуально й духовно, а й технологічно, що значною мірою забезпечувало перехід корінної раси до осілого способу життя, до цивілізації, насамперед, хліборобської.

Сліди аріїв знаходять і на Середньому Уралі, на Волзі, у Приараллі, у Північній Припонтиді, на Балканах і навіть на півдні Франції. І дивуються: як же так — усюди арії… А чого тут дивуватися — адже край вічного льоду методично тіснив людей на південь, зривав їх із насиджених місць і змушував рухатися по всіх зонах холодного, а згодом і помірного клімату. Як відомо, зони помірного клімату утворилися в тій же Європі після відходу великого льодовика.

15 тисяч років тому люди прильодовикової зони ділилися на три народи, кожен із яких пересувався на південь своїми шляхами, що дедалі розходилися.

СИНИ ЛАМЕХА

С милого севера В сторону южную. М. Лермонтов

— Катастрофа, що сталася 13,5 тисячі років тому, зіграла роль спускового гачка: повільне «сповзання» північних народів на південь змінилося справжнім виходом, який, щоправда, також розтягнувся на багато сторіч. Бурхливе танення льодовика, різке зволоження клімату, утворення боліт і затоплення величезних просторів, вимирання мамонтів, загибель чисельних табунів турів та оленів — усе це набуло характеру великої екологічної катастрофи. І хоч у цілому планетарний катаклізм не був таким згубним для людей льодовикової зони, яким він виявився для мешканців жарких країн (тобто для основної маси людства, що гинула від Потопу), їм, як мовиться, також дісталося. В руських прадавніх джерелах говориться, що в той жахливий рік усі побігли до хребтів Рифейських, боячись потонути в льодяній воді [Насамперед маються на увазі опубліковані давні пам'ятки писемності і збірниках: Космос давньої України; Песни птицы Гамаюн; Велесова книга].

Незабаром стало зрозуміло, що повільний відступ не рятує становища — треба зважитися на велике переселення у південні регіони.

У Біблії зазначається, що напередодні Вселенського Потопу каїніти (гіпербореїарії), які представляють так звану «батьківську» (чоловічу) гілку людства, в поколінні Ламеха [Ламех (сильний, міцний) — син Метушаїла. Єдина допотопна особа з прямої лінії Каїна. Прожив, за даними Біблії, 777 років. Мав дві дружина і скнів: Явала, Ювала, Тувал-Каїна. Написав біблійну поему, в якій особливо звеличував винахідливість свого наймолодшого сина Тувал-Каїна. Історик Йосип Флавій стверджує, що у Ламеха було 77 синів (див. Костів К. Словних-довідник біблійних осіб, племен і народів, — К., 1995.—С. 220)] розділилися на три народи і кожен з них мав свої ареали розселення. На сході, в районі Уралу, жив багаточисельний народ біблійного Явала (старшого сина Ламеха). «Він був батьком тих, що сидять по наметах і мають череду» [Бут. IV. 20], тобто родоначальником пастушачих народів. Цей етнос першим рушив на південь і утворив першу підрасу нової — п'ятої — раси людства, тобто заклав підвалини степової цивілізації.

Ці так звані архаїчні арії, змішуючись із уцілілими автохтонами півдня Уралу, Сибіру, а пізніше — Індії та іранських степів і нагір'їв, утворили плодовиті племена «людей, що живуть у наметах». Мова йде про кочові, пастушачі народи, які відіграли дуже важливу роль у післяпотопній історії людства, — кіммерійців, а потім — скіфів, таврів, сарматів і, нарешті, гунів. Але свій духовний потенціал (а ми ведемо мову саме про духовну історію людства) вони одержали спочатку від народу Явала.

Трохи на захід, переважно у прибалтійському регіоні навколо Білого моря, перед Потом жила інша арійська спільність. Йдеться про народ Ювала (середнього сина Ламеха). Ювал «був батьком усім, хто держить у руках гусла й сопілку» [Бут. IV. 21]. Він ще до Великого Потопу поступово «сповзав» на південь Європи. І настав час, коли цей народ увійшов на територію атлантів, які займали простір між 20 і 40 градусами північної широти, тобто узбережжя Середземномор'я. І тут почалися затяжні, жорстокі війни між «синами Посейдона'' і «гіперборейцями'', про яких оповідає Платон у діалозі «Тїмей». Гору врешті-решт взяли атланти, які відтіснили серединну галузку арійського народу, що згодом заснував античну цивілізацію, на схід. Він поступово, протягом століть, почав заселяти землі Північної Припонтиди — від Дунаю до Кавказу. Тож найперша арійська хвиля стала накочуватися на ваші землі ще до Потопу (14–15 тисяч років тому), задовго до другої арійської хвилі народу Тувала на чолі з Рамою.

Після Потопу, коли була знищена Атлантида і в Середземномор'ї утворився вакуум, народ Ювала з земель Північної Припонтиди знову рушив на південний захід. Поступово, асимілюючись із аборигенами Середземноморського узбережжя, він закладав основи великої античної цивілізації.

Загадкові дорійці, що проникли в Грецію близько 1200 року до н. е., а також пелазги і анти на землях Праукраїни — пізні рештки цього народу, прабатьком якого був Ювал. У духовному плані класична Греція почалася, як відомо, з легендарних орфіків, елевксинських містерій, піфагорійців. Це предтечі Платона, Есхіла, Софокла, Еврипіда, Фідія, Арістотеля… Ювал — пасіонарій Явана, четвертого сина Яфета. Вони разом народили четверту ггідрасу п'ятої (сучасної) корінної раси. І нарешті, третій наймолодший син Ламеха — Тувал-Каїн, котрий «кував всіляку мідь та залізо». Причому, поза усяким сумнівом, то були не стільки зброя і обладунки (мечі, сокири, наконечники стріл тощо), скільки землеробське знаряддя (плуги, борони, серпи). Адже саме ім'я Тувал у Святому Письмі об'єднане з іменем Каїна — засновника землеробства.

Цей народ почав формуватися близько 20 тисяч років тому в північно-західному кутку Європи на території сучасних Ісландії, Скандинавії, Гренландії. Це були фізично міцні, стійкі до різноманітних негараздів, інтелектуально розвинеш люди сучасного європейського типу (білошкірі, круглоголові, довгоногі, русо- і темноволосі, блакитно- й кароокі). Санскрит — мова саме цього народу. Та й поняття «арій» у більш строгому смислі пов'язане з племенем Тувала-Каїна та його сестри Ноєми.

Легенди говорять, що народ Тувала-Каїна жив північно-західніше від народу Ювала, на великому острові серед «молочного моря». Острів називався Швета Двіпа — по-санскритськи «світлий, білий острів». Гадаю, це нинішня Гренландія, а можливо, Ісландія. Тут мешкали «світлі, сяючі подібно місяцеві люди». В Махабхараті сказано, що Нарада (а це божество всіх допотопних каїнітів) пішов на цей світлий острів і викликав головного Бога, котрий явився йому у вигляді Північного сяйва [Див.: Махабхарата. — Ашхабад, 1984.—Кн. 2]. А далі йдеться про мудреців, які, впавши від цього в шаленство, втратили зір та інші чуття, нічого не бачили й лише чітко сприймали однотонний звук [Дійсно, сильні спалахи Північного сяйва супроводжуються пронизливим звуком. Це явище вчені ще й досі не пояснили].

Полярний день у районах арійського острова Швета Двіпи в Рігведі описується так: Сонячний бог (потім він став Мітрою), піднімаючись на певну висоту, зупиняється й випромінює світло на все живе. Справді, за Полярним колом сонце, піднявшись над горизонтом, стоїть якийсь час на місці, а потім повертає назад. І в Рігведі сказано: «Свою колісницю Сонячний бог зупинив посеред неба».

На відміну від перших архаїчних аріїв Явала — Ювала, плем'я Тувала-Каїна несло в собі вищі інтелект і духовність. Саме пришельці під проводом Рами, спустившись на землі Припонтиди, залишили тут досить помітний арійський слід. Прижилися засновані аватаром культи Сонячного світла, Матері-Берегині, Івана Купала. Набули сили перші паростки переданих Рамою знань у галузі гончарства, організації житла, побуту. Часто вживалися санскритські терміни і звороти, хоча мова корінних мешканців до другого пришестя аріїв зі сходу ще розпадалася на ряд діалектів, і санскритською в цілому назвати її важко. Однак найбільш вагомим було те, що представники півничан і духовно запліднені ними тубільці почали застосовувати на благодатній українській землі незнані раніше технології рільничого землеробства. Думаю, що не випадково у давньому епосі Північної Припонтиди збереглося багато переказів про міфічних ковалів-металістів і металургів, які уміли добувати мідь і залізо, виготовляли з них всілякий реманент, у тому числі перший на Землі сорокапудовий плуг, яким можна було робити глибокі борозни й вали, «завбільшки, як церква [Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — М, 1988.—С. 43].

Але якщо глянути на проблему більш глобально, то можна зробити висновок, що саме технологія продуктивного землеробства, яка особливо розквітла в Аратті в епоху Трипільської культури, не тільки істотно вплинула на формування визначальних ментальних характеристик слов'янської раси (насамперед, й двох провідних народів Тувала і Мешеха), а й значною мірою прискорила перехід людства до сучасної європейської християнської цивілізації.

Думаю, ви погодитеся, що це велика і складна тема. Тут потрібні ґрунтовні дослідження, які змінили б традиційні уявлення про історичну роль народів благословенної Припонтиди. І це, як мовиться, справа майбутнього.

А ми поки що спробуємо з'ясувати, хто ж представляв оті «запліднені» аріями, народи. Адже люди Півночі (гіперборейці-арії) переселялися на південь і південний схід в ареали, котрі вже були заселені так званими материнськими народами ще з допотопних часів.

ЯФЕТИЧНЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ «НОЄВИХ НАРОДІВ»

І ввесь людський рід

Він з одного створив,

щоб замешкати всю поверхню землі,

і призначив окреслені доби

й границі замешкання їх.

Біблія — Перед Всесвітнім Потопом етнічна строкатість була досить значною, хоча дослідники виокремлюють сім основних рас: атлантичну, нордичну (арійську), семітську, хамітську, яфетичну, монголоїдну (китайську), індійську. Чіткі межі між расами були відсутні, існувало багато «змішаних» народів, котрі й самі не знали, до якої раси вони належать. Чимало було і залишків зниклих рас і народів: древні народи Америки, Океанії, Південно-Східної Азії та ін.

Імперія атлантів простягнулася від Південної Америки до Східного Середземномор'я. Атлантична раса включала в себе кілька народів. Безпосередньо перед Потопом панівне становище в ній посів народ толтеків [Толтеки-атланти були смаглявими, включаючи і правлячу касту. Деяке уявлення про елітну верству атлантів можна скласти, згадавши про гігантів Патагонії, яких бачили моряки експедиції Магеллана. Це звироднілі атланти. Правда, були серед них і особливо шановані «світлі». Ця частина вищої касти (в основному жерці) визнавала лише владу гіпербореїв з північного острова Туле. Нижчі ж верстви суспільства становили раби-кроманьйонці, яких навіть не вважали за людей]. Він справляв особливо сильний вплив на Південну і Центральну Америку. Тут були його західні колонії, культові центри: Тіауанако, Копан, Меза-Верде та ін. Саме за активної участі «біженців» — толтеків із загиблої Атлантида в цих районах пізніше виникнуть великі імперії майя, інків, ацтеків. Останні взагалі вважали себе вихідцями з країни Ацтлан (Атлантида). Звідси і походить їхня назва.

У Північній Африці, в районі Єгипту, розташовувалися східні колонії атлантів. А далі на схід і північний схід жили «Ноєві народи».

Треба знати, що Таблицю народів очолює Ной, сімейство котрого стало важливою сполучною ланкою між допотопним і післяпотопним людством. Його сини Сим, Хам і Яфет уособлюють три основні людські раси [Упереджені вчені-історики твердять, що біблійні пророки ці сюжети просто списали з більш давніх, шумерських, текстів. Зовнішній збіг справді є, але тільки зовнішній. Яфет — від «білий», «світлий»; Сим — від шумерського слова «оливковий» (смаглявий); Хам — від «темний» («обпалений»). Отже, у шумерів увага акцентується на кольорі шкіри та інших расових особливостях. А в Біблії про це ні слова, хоча заперечувати, що основні раси людства мають різний колір шкіри, ніхто не збирається. Та справа не в цьому, а в духовній, інтелектуальній і, отже, конструктивній ролі певних людських спільнот, певних народів в історії]. Кожна з них заселяла свої території. Семіти — Аравійський півострів і Месопотамію. Хаміти — Палестину, Північну Африку, нинішню Сахару, що до Потопу була родючим краєм із прекрасним кліматом. Яфетіди — північні (по відношенню до Ізраїлю, Єгипту) землі — егейський і понтійський регіони, Балкани, Кавказ, Прикаспій (див. рис. 2).



Рис. 2. Раннє розселення народів (за Біблією)

Названі території не були колоніями Атлантиди. Тому йшла багатовікова боротьба між атлантами і яфетідами, які відігравали дедалі активнішу роль, їх, звичайно, підтримували «братерські» народи Сима і Хама.

Яфетичний світ народжувався в боротьбі. Адже яфетичне відгалуження «Ноєвих народів» являло собою ніби протилежний полюс у світі, де панували атланти — люди «від віку славні і великі», але вже звироднілі у страшних гріхах під впливом безглуздих ритуалів та містерій. Зло не бажало йти в небуття і постійно виявляло свою агресивність. Спалахували жорстокі війни із «злісними», із «Змієм Чорним» (толтеками), котрий постійно з'являвся з південного заходу.

И сказали Змею Черному:
— Будем мы делить подвселенную,
По Земле Сырой проведем межу.
Справа пусть за межой будет Царство Сварога,
Слева за межой будет Змеево Царство [Тут і далі цитується «Звездная книга Коляды (Русские Веды)». — М., 1996].

Звичайно, життя в егейсько-понтійському регіоні тільки починалося. У ті часи рівень Середземного моря був на 40 метрів нижче, не існувало ще Егейського, Мармурового, Чорного й Азовського морів. Це вже пізніше, коли почнуть танути льодовики, тут протікатимуть ріки. Вони понесуть свої води через Східно-Європейську рівнину в Середземне море. Клімат тут був досить сухим і холодним (адже зовсім поруч розташовувався льодовик). Виняток становили південні райони Понту, де були непогані угіддя для землеробства, рибальства, полювання.

Населений яфетідами простір ззовні нагадував величезний пустельний край. Тут не було міст, пірамід, велетенських ідолів, нескінченних масових процесій, «людських мурашників», що будують черговий некрополь померлому жерцю чи володарю. Та й етнічної диференціації серед яфетідів ще не було. Еліта племен знала лише одну ритуальну (священну) мову, так звану «пташину мову» (мову птаха Гамаюн).

Із вгасанням Атлантиди як цивілізації яфетичні народи йшли по висхідній у своєму розвитку. Вони просувалися в північному напрямку, у райони помірного клімату. Мова йде про північне узбережжя Чорного моря, тому що в той час велика частина земель нинішньої України була вкрита льодом. Величезні блакитні брили льодовика сягали Карпат. Яфети доходили до краю льодовиків і тут «контактували» з гіперборейцями.

У цих контактах яфетіди представляли жіноче начало етноеволюції. Сини Ламеха (гіпербореї-арії) «паруючись» із представниками материнської яфетичної раси давали потомство, яке у Святому Письмі позначене як «сини Яфета»: Гомер (кіммерійці), Магог (скіфи), Мадай (сармати), Тирас, Фувал (Тувал) [Отже, у прабатька сучасного людства після Потопу з'явився внук Тувал, що уособлює український етнос. А хто ж був його тезком? Зведений брат Ноя, як записано у Біблії! Саме він, як пам'ятаєте, «кував усяку мідь та залізо», тобто виступав металістом-землеробом], Мешех — засновники народів першого ступеня арієзації. Згодом нащадки Яфета, пройняті арійським духом, розселилися на неозорих просторах Європи і Азії — від Карпат і Каспійського моря до Зауралля, Китаю, Індії, Тихого океану. До них можна віднести древніх європеоїдів, етноси Уралу, Сибіру, Далекого Сходу: фіннів, угрів, туранців, алтайців, монголоїдів, китайців долини Янцзи-Хуанхе, тибетців, автохтонів Індії тощо.

Звичайно ж, це був досить складний конгломерат родів, племен, народностей різного рівня культури, духовності, інтелекту, різного ступеня дикості й азійщини. Але якщо дивитися в корінь і виокремлювати суть, то стає очевидно, що саме в цьому арієзованому середовищі, на цій благословенній «землі, що Господь її викляв» [Бут. V. 29], зароджувались і проростали перші паростки нового післяпотопного світу, формувалися перші підвалини основних типів цивілізації: номадичної (пастушачо-кочової), античної і землеробсько-індустріальної.

«Світлі» племена за допомогою гіпербореїв-аріїв, відстоявши свою землю, почали думати, як її використовувати:

А затем Сварог со Сварожичем Подразрезали Землю-матушку, Плугом острым ее поранили. Чтоб поверхность земная очистилась И ушла вся кровь в Землю-матушку — Расступилась Земля, поглотила кровь.

Настав період мирного священнодійства на «Землі-матінці, годувальниці». На безкраїх степових і лісових просторах народжувалися перші осередки осілого землеробства. І це був тільки початок.

Незважаючи на протидію «темних сил», яфетичні племена почали набувати «нових богів». І стали народжуватися світлі боги: з'явився на світ бог Велес (Ас зоряний), народилася Юна лель (Любов златокудра). Мабуть, важко народжувалося нове, світле, духовне:

От рожденья богов Колебалась земля, Бури пенили море синее, Расстилалась трава, приклонялись леса, Сотрясалась вся Поднебесная.

АНТИЧНІ МІФИ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА В НОВОМУ ПРОЧИТАННІ

Як індоарійці, так і елліни колись були кочовими народами, котрі прийшли на свої пізніші землі з півночі.

Дж. Олбрайт

Вивчивши античні міфи — класику світового значення, я роблю більш конкретний висновок, ніж відомий англійський археолог і біблїїст професор Джон Олбрайт. Цією північчю були, виявляється, наші українські землі — терени Північної Припонтиди, нинішніх Кубані та Кавказу. Основні події, описані в найдавніших античних творах, розгортаються саме тут. У пізніших міфах сюжети зміщуються на захід, безпосередньо в райони Середземномор'я, аж до Геркулесових стовпів на півдні Іспанії.

А спочатку відомий міфічний герой Геракл діє в нашій з вами Припонтиді. Це донька Борисфена Aпі залишила його в себе на цілий рік. І народилося в них троє синів — Гелон, Агатирс і Скіф. Ось звідки наші прабатьки! А ось звідки, за Геродотом, їхні царі: на березі Дніпра Апі народила від бога Папая трьох синів, які й поділили владу в Скіфії.

Важливо не лише де, у якому регіоні відбувалися ці славні події, а й те, що вони собою являли і хто в них брав участь. По суті, це події арійської історії. Хто були зазначені сини Папая, котрі стали скіфськими царями? Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Ксай, сай, цар — це арій. Довільний переклад Геродотом слова «арій» та плюс довільні переклади його перекладу затуманили суть подій. Хоча термін «скіфи» потрібно читати: «арії». Саме скіфи-арії змогли «натягнути Гераклів лук» та одержати в нагороду золоті плуг і ярмо.

— Міфологізація історії! Сни людства видаються за реальність! — зневажливо скаже сучасний жрець Кліо [Кліо — давньогрецька богиня історії].

Так, але сни — це норма! Того, хто не бачить снів, психіатри вважають хворим. Треба переглянути ставлення до міфів і тим більше до Святого Письма (Біблії, Вед та ін.). Це не вигадки, не казки, а реальні події далекого минулого, що стали символами, причому символами на віки. Таким символом у багатьох народів стали арії (орії). В давньогрецьких міфах і драмах вони виступають під назвою «арес». Герої трагедії Есхіла «Благаючі» вигукують: «Ніхто — ми! В нас Ареса нема!» Тобто міра арієзації в античному світі ототожнювалася з мірою шляхетності і була мірилом цінності людини чи народу.

Звернемося до іншого міфічного персонажа — Прометея. Читач бачить, що ми беремо не все поспіль, а найважливіші міфи Греції, що розповідають про найвеличніших героїв та богів.

Прометей — це грішник (згадаймо Каїна). Наперекір Зевсу він дав людям вогонь. І не тільки. «Прометей ніби розкрив людям очі й вуха, навчив людей бачити, чути й розуміти все навколо. Він показав людям схід і захід, навчив їх рахувати, писати й читати, дав силу пам'яті, якої люди раніше не мали. Власними руками Прометей запряг у ярмо дикого бика, а в колісницю — гірського коня… Він навчив людей добувати… мідь і залізо, срібло й золото. Він відкрив людям цілющі трави, вдихнув у людей волю, сміливість, надію, самопожертву» [Мифы Древней Греции. — К., 1993. — С. 14].

Але це саме те, чого вчили людей прибулі до них арії! Це подвиги Рами, майже достоту описані в північних легендах! Де вчив людей Прометей? На півночі! «…Сидів Прометей на високій скелі й дивився на людей. Падав білий холодний сніг, його підхоплював пронизливий вітер… Посинілі від холоду люди повзли до своїх печер, притискаючи до себе задубілими руками дітей. Хто не встигав доповзти, падав, замерзав. І холодний, байдужий сніг покривав нерухомі фігури» [Мифы Древней Греции. — К., 1993. — С. 13].

Давньогрецький Прометей — це і є арійський аватар Рама: Prometheus (грец.) — Рама-вчитель. А де був Рама-вчитель, до якої скелі прикований? Зі школи знаємо: на Чорноморському узбережжі Кавказу. А хто його врятував? Аполлон — бог Сонця (грецька назва арійського бога Мітри).

Є така північна легенда (відомий український фольклорист Я. Головацький подав її як давньогерманську). В ній говориться, що найважливішим із жіночих імен у праслов'ян було Дівонія (або Дана, Діана). Від нього — назви рік Дністер, Двіна, Дунай. І саму Слов'янщину, або Скіфію, на півночі Європи називали Дівою, або Дівонією (звідси германський Магдебург — місто Діви). Греки взяли богиню Діану (вона ж Артеміда) й Аполлона з країни скіфів-аріїв [Див.: Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія. — К, 1991.—С. 37].

Або взяти безсмертні твори Гомера — «Іліаду» й «Одіссею», їх потрібно розглядати разом. По-перше, Гомер — слово санскритське: пастух (го — корова, мер — людина). А в Біблії Гомер — старший син Яфета, засновник славного пастушачого народу кіммерійців, який прийшов у Припонтиду й заснував знамениту Трипільську культуру [Див.: Библейская энциклопедия. — М., 1996. — С. 169].

По-друге, серед спеціалістів сталою є думка, що ніякого сліпого співця Гомера не було. «Іліада» й «Одіссея» — це зібрання й переробка дуже давніх переказів Північного Причорномор'я — фольклору нашої землі. Це ніби сни народу, предки якого прийшли до Малої Азії та на береги Егейського моря з півночі, заснували Трою, зруйновану потім ахейцями за настановою Єгипту. І структура творів Гомера аналогічна структурі сну людини. Коли вона засинає, свідомість спочатку працює вільно (людина спокійно згадує нещодавні події свого життя). А «Іліада» — це і є спогади народу про реальні й недавні події своєї історії (Троя). Згодом у процесі сну відключається свідомість і включається підсвідомість. У картині сну з'являються «фантастичні» елементи. Реальність змішується з фантасмагорією. Це вже «Одіссея». Її події розгортаються в Понті Евксинському та на його берегах (звідти прийшли праотці троянців).

А Еней — єдиний з вождів, хто вийшов живим із троянського побоїща? Куди він тікає? На північ, до своїх. А хто приходив на допомогу троянцям? Амазонки — легендарні дочки скіфських степів.

Подібний коментар античних міфів та інших джерел можна було б продовжувати до безкінечності (я, наприклад, нічого не сказав про походження наших прямих предків — борисфенітів, «суміші» греків із Мілета та місцевих праслов'ян, про багато інших подій історії, що відображені в писаннях і розповідях давніх греків). Але думаю, що й цього достатньо. Хочу лише звернутися до фахівців-істориків: не бійтеся «міфологізації», підберіть золото істини, яке ми топчемо, не розуміючи, що в нас лежить під ногами.

КІЛЬКА ПІДСУМКОВИХ ЗАУВАЖЕНЬ

Той, хто має очі, побачить. Біблія

Таким чином лише священні першокниги (Біблія, Авеста, Рігведа), прадавні літературні джерела (Махабхарата, Велесова книга, Пісні птаха Гамаюн та ін.), арійські, східні, античні, слов'янські легенди, перекази дають нам змогу «вибудувати» великий прадавній світ з його багатотисячолітньою арійською таємницею.

У пошуках відповіді на сакраментальне питання: хто такі арії, звідки вони, куди йшли, куди поділися, ми кожного разу мали змогу переконатися, що саме на землях України відбувалися події світового значення, вершилася духовна історія людства.

Справа в тому, що земля України поєднала в собі усі три гілки великого північного народу, що жив ще до Потопу в країні Арктиді, за хребтами Рифейськими. Його представників називали аріями, чи оріями тому, що їх головна роль (вселенська місія) зводилася, насамперед, до передачі приреченим на відсталість «аборигенам» північної півкулі тогочасних інтелектуальних і духовних надбань, зокрема технологи орного землеробства з використанням такого реманенту, як плуг, ярмо (упряж волів), борона…

Першими Північна Припонтида прийняла племена Ювала, котрі спустилися через українські землі на самий південь Європи, переважно на Балкани і заклали підвалини великої античної культури. В Припонтиді залишилась «пам'ять» Ювала, відображена в численних античних міфах. І не лише пам'ять, а й залишки самого арійського народу — загадкові анти.

І сюди ж, на нашу землю, в VI тисячолітті до н. е. прийшли загони головної арійської гілки — народ Тувала на чолі з великим Рамою, який заснував тут першу післяпотопну хліборобську цивілізацію.

З кінця III тисячоліття до н. е. «заговорило» Семиріччя, яке стало могутнім арійським казаном, де «виварювалися» не тільки потомки народу Ювала (перших арійських племен, котрі спустилися на південь Уралу, на землі нинішнього Казахстану, в Індію, Іран), а й послідовники Рами, які у свій час (VI тисячолітті) прийшли із заходу і створили в районі Гімалаїв могутню країну Куш. Саме з цього східного казана нові арійські хвилі розходилися на південь і південний схід Азії, на Кавказ. У Північну Припонтиду арії прийшли ніби у свій край обітований, спричинивши тут новий потужний сплеск матеріальної і духовної культури Трипілля, розквіт Оратанії на широких просторах Придніпров'я і Придністров'я. Тепер уже звідси, із земель Північної Припонтиди йшов арійський вплив і арійська землеробська технологія по всіх яфетичних землях.

Нарешті хотів би звернути увагу й на те, що «нетутешні знання» аріїв, їх новаторська хліборобська доктрина, яка родилася на землях України, не тільки давали змогу одержувати велику кількість продуктів харчування і таким чином вирішувати продовольчу проблему післяпотопних народів. Створювалися сприятливі умови для переходу людства до осілого способу життя, закладалися підвалини иивілізації нового типу, з новими індустріально-інформативними технологіями, новим «сонячним» світобаченням, єдиною мовою.

Дозволю собі виокремити лише її основні ознаки:

Наявність хоча б кількох міст, що мали дво- і триповерхові будівлі, колоцентричні вулиці і площу (із святилищем) у центрі, а також населення до 10 тисяч чоловік. Такі міста виконували роль культових центрів, були пристановищем для населення на період ворожого нападу. Вони уособлюють насамперед Андронівську і Трипільську культури.

Гончарне виробництво з використанням спеціальних печей довжиною десятки метрів, масове виробництво різноманітної продукції, у т. ч. для продажу.

Створення і використання у побуті високохудожніх виробів (переважно з кераміки і золота).

Утримування «професійного» війська — бойових дружин. Воїни тут звільнялися від інших занять, крім військової справи.

Спорядження (причому не епізодичне) військових експедицій у різні регіони (Кавказ, Близький Схід, Індію, Скандинавію та ін.).

Наявність алфавіту, котрий згодом став основою для створення деяких древніх алфавітів, зокрема, фінікійського і давньогрецького, а також інших видів писемності (рунічного, вузликового письма тощо).

Будівництво могутніх захисних валів (переважно на землях Північної Припонтиди). Вони будувалися у кілька рядів і сягали висоти 10 метрів, а довжини — кілька десятків кілометрів. Звичайно, такі об'єкти виконували насамперед фортифікаційні функції, хоча мали й символічне значення. Вони слугували своєрідними знаками, котрими цивілізований світ відмежовувався від нецивілізованого, дикого.

8. Існування релігії Откровения і, по суті, єдинобожжя. Адже саме у понтійському регіоні бере початок так звана «епоха Рода» — верховного божества, котре згодом почали називати Сварог — Бог-Отець, творець Всесвіту. Язичництво:

поклоніння силам природи, багатобожжя прийшло на терени України лише після занепаду Трипілля.

Важливо наголосити, що в Аратті-Трипіллі домінувало єдинобожжя і практично не було культу ідолів і людського жертвопринесення. У Семиріччі панували мітраїстські і тенгріанські (від бога Тенгрі) вірування, які також ґрунтувалися на єдинобожжі.

9. Наявність у Північній Припонтиді і Семиріччі правлячої та військової еліти, перших паростків державності нового типу — військової демократії, чого не було в Єгипті і Дворіччі.

Хоча наведені вище цивілізаційні характеристики (критерії) стосуються лише доіндоєвропейського періоду розвитку понтійського регіону, Закавказзя та Центральної Азії, який хронологічно охоплює VIII–III тисячоліття до н. е. (з кінця періоду мезинецької культури і до занепаду Семиріччя і Трипілля), їх вкрай важливо враховувати при формуванні нової парадигми історії людства взагалі та історії Русі-України зокрема.

ЩО ЗНАЛИ І ЧОМУ ВЧИЛИ АРІЇ

Мир затушил свет истинного знания. Письма махатмы

ПАРАДОКСИ ІСТОРІЇ НАУКИ

…Вражає повний збіг стародавньої дедукції і сучасного наукового досвіду.

С. Вавілов

Багато розповідав Гуру і про знання древніх: — Аріїв можна вважати за вчителів людства, «божих наставників», як писала Олена Блаватська. Нині дуже важко відокремити суто арійські знання від загальнолюдських знань і досвіду. Арії — люди «нетутешніх» знань — поповнювали свій духовний та інтелектуальний потенціал не лише за рахунок власного досвіду, а й інтелектуальних скарбів минулих цивілізацій, Космосу, священних текстів тисячолітньої давнини. Звідси й головна сенсація історії науки і техніки — виявлені суперзнання і супертехнології прадавніх народів деякого мірою можуть лише прогнозуватися сучасною наукою. Цей факт ще не з'ясований як слід вашого раціональною наукою та її «генералами». Постає парадоксальне питання: чи не зведеться подальший науковий прогрес людства до творчого освоєння інтелектуального і духовного потенціалу далекого минулого? І хто запрограмував цей незбагненний коловорот?

Інтелектуальне буття людства є найбільш загадковим, просякнутим інформаційними парадоксами, хоча й відзначеними багатьма авторами, але ще не осмисленими і як слід не витлумаченими. І якщо історик Дж. Агассі сумно констатує, що «…вивчення історії науки перебуває нині у плачевному стані», то це пояснюється не браком позитивних знань у цій галузі, а неможливістю звести кінці з кінцями.

Назвемо лише три парадокси, котрі заводять у глухий кут істориків науки. Перший: чим більше відомостей ми дістаємо про генезис наших сучасних знань, тим більше з'ясовується, що вони (в усякому разі основна їх частина) сягають своїм корінням глибин тисячоліть і зникають у мороці бронзового віку і неоліту. Перед здивованим сучасником людство постає більш «старим» і мудрим, ніж це здавалося зовсім недавно. От і виходить, що розумовий розвиток людства — від часів Арістотеля і до наших днів — це багато в чому повторення шляху, що його вже хтось здолав. Виходить, мав рацію Платон: людство справді мовби пригадує те, про що вже колись знало, але призабуло.

Другий парадокс, тісно пов'язаний з першим, полягає у відшукуванні нових фактів, що свідчать про наявність у найдавніших народів таких знань і цілих теоретичних систем, котрі не можна вважати правомірними я точки зору особливостей тієї епохи, тодішнього рівня технологічного і соціально-економічного розвитку людства. Нагромаджується дедалі більше інформаційних феноменів давнини, котрі сприймаються сучасниками як якесь «диво», «надзнання», здобуте не з власного досвіду, а з комунікації десь ззовні. Звідки?

Третій парадокс, мабуть, найдивовижніший: чим більше піднімається завіса над інтелектуальним потенціалом супер-давніх цивілізацій, тим чіткіше окреслюються риси… наших майбутніх знань. З пітьми віків ми черпаємо для себе перспективні ідеї, що несуть переворот у сучасне світосприйняття.

Та звернімося до фактів. При цьому заради істини поставимо себе у найжорсткіші рамки: по-перше, відкинемо поки що найбільш «підозрілі», а проте такі явища, з приводу яких сперечаються спеціалісти і які підкріплюють впевненість прибічників відвідання Землі інопланетянами (скафандроподібні зображення, Баальбекська веранда в Лівані, «аеронавігаційіні» знаки в Перу, «ракета» з Паленке, карта турецького адмірала XVI століття, «зліт ракети» на гобелені Ш. Лебрена та багато інших). По-друге, виключимо з розгляду дані технологічного досліду, інформацію суто прикладного характеру, вважаючи, що багатотисячолітній досвід міг випадково привести людей до унікальних відкриттів, що мають практичне значення.

У даному випадку ми беремо до уваги точку зору деяких істориків (М. Коростовцева, А. Монгайта та ін.), хоч і не цілком її поділяємо. На нашу думку, припустити, що, наприклад, технологію порошкової металургії відкрито випадково (нею користувалися в Індії 10–12 тисяч років тому), так само важко, як і припустити, що мавпа за необмежено великого перебору клавішів рояля випадково зіграє сонату Бетховена. Навіть для нашого часу ця технологія все ще вважається технологією прийдешнього. По-третє, залишимо поки що поза увагою ідейно-філософські та художні феномени, котрі не можна витлумачити однозначно. Розглядатимемо тільки раціональні знання теоретичного плану, що не допускають однозначного трактування.

Ці парадокси можна зняти, лише припустивши, що народи не «самостійно» накопичували власний інтелектуальний потенціал, а їм хтось приніс знання досить високого рівня.

ЧИ МОГЛА ЗА ЧАСІВ ТУТАНХАМОНА ЗАСВІТИТИСЯ ЕЛЕКТРИЧНА ЛАМПОЧКА?

Платон зводить матерію до математичних форм, що робить сучасна і тим більше робитиме майбутня фізика.

В. Гейзенберг

— Навіть саме запитання дивує нормально мислячих «знавців» історії і техніки. Як же насправді вона могла засвітитися до Вольта, Фарадея, Ладигіна, Яблочкова?! Кому і навіщо знадобилося її засвічувати у бронзовому віці? Але раптом під час розкопок у Месопотамії виявляють конструкції, котрі, на думку спеціалістів, були, по суті… гальванічними елементами.

Більш ґрунтовне вивчення прадавніх цивілізацій підводить до однозначного висновку: в їхньому розпорядженні були прикладні знання і технологічні секрети, не пов'язані з виробничими потребами (як, наприклад, в нашій індустріальній цивілізації), і використовували їх не стільки для економічних, скільки для культових цілей. Дивно, але факт.

Зазначимо насамперед, що від тих народів прийшли до нас так звані прості «машини» — клин, важіль, похила площина, блок, колесо. У колисці цивілізації були також свердла, вироблення й використання заліза з технологічною метою. Тут ми бачимо не тільки простенькі знаряддя для підйому води (в Єгипті — шадуф, у Месопотамії — чигир), але й «водопідйомну» машину.

Задовго до античного світу люди вміли виробляти скло, фаянс, поливу, зналися на секретах лудіння й холодної обробки металу (в Давній Індії). Нафтою у Месопотамії користувалися принаймні п'ять тисяч років тому, переганяючи 5 на бензин, гас, мастило, гудрон. Широко відомі й чудеса найдавнішої піротехніки. Немеркнучі барви древніх приховують у собі не тільки натхнення митців, а й вельми значні знання в галузі прикладної хімії.

Хоча останніми десятиріччями наша наївність у трактуванні можливостей давньої науки і техніки дещо поменшала, ми і досі недооцінюємо інформаційно-технологічний потенціал і взагалі інтелектуальний кругозір давніх народів. Далеко не всі, на жаль, поділяють висновки Тура Хейєрдала, яких він дійшов під час своїх численних подорожей. Він попереджав не поспішати з оцінкою давніх технічних знань і досвіду як дитинства людства. Варто уважніше поставитись до таких явищ, як наявність у династичному Єгипті автоматів для відчинення дверей у храмах, для продажу священної води, токарного верстата, механічної молотарки і навіть планера.

Сенсації в історії математики (як і решти наук) з'являються одна за одною. Знаменита теорема Піфагора, що за її відкриття давній грек пожертвував 100 биків, виявляється, була відома єгиптянам за три тисячі літ до Піфагора, причому відома не тільки для окремих випадків, а й у всій своїй цілковитій загальності. І не тільки єгиптянам, але й протосемітам, прото-індійцям, давнім китайцям.

Є чимало неспростованих свідоцтв того, що численні дивовижні досягнення античних математиків більш раннього походження кореняться у Вавилоні і Давньому Єгипті. Більше того, відомий німецький математик А. Шпайзер ще у 20-ті роки зазначав, що елементарна математика… має пізніше походження, ніж вища. Цей парадокс Шпайзер ніяк не пояснює, але зауважує: «На користь пізнішого походження елементарної математики свідчить хоча б те, що вона явно схильна до нуднуватості — властивості, судячи з усього, їй притаманній, тоді як творчий математик завжди воліє зайнятися завданнями цікавими і красивими». Справді парадокс. І подібні парадокси дедалі частіше виявляються в різних галузях знань. Як же тоді бути з універсальним принципом поступу науки — від простого до складного?

Деякі математики й історики певні того, що переважна більшість конкретних математичних результатів, що дійшли до нас у вигляді фрагментів і датовані V–III тисячоліттями до н.е. і навіть раніше, — усе це «складові» розвинутого й досконалого апарату вищої математики, який давав можливість розв'язувати дуже складні, мало не сучасного рівня завдання.

Відомо також, що Коперник запозичив геліоцентричну систему світобудови в піфагорійців, а останні — у вавилонських жерців.

Розв'язання загадки світобудови було таке несподіване і спершу видалося таким абсурдним, що навіть інквізиція, либонь, через 73 роки по смерті Коперника, схаменулася і повела з ним жорстоку боротьбу. Але що особливо цікаво: і в античному світі (за дві тисячі літ до Коперника) вже велась не менш жорстока боротьба проти геліоцентричної системи й наводилися ті ж самі аргументи проти кулястості Землі та її обертання навколо Сонця: ну як може Земля бути кулястою, коли перед очима вона постає плоскою? Як можуть люди в «нижній півкулі» ходити догори ногами? Як вони утримуються на поверхні? І яким чином Земля здатна «ні на що не спиратися» і при цьому нікуди не впасти? Навіть таким титанам думки, як Арістотель і Лукрецій Кар, ці аргументи здавалися просто вбивчими.

Цікавою є інформація щодо визначення розмірів, а також широт і довгот земної кулі. Так, середньоазіатський вчений ХІІ століття Беруні розповідає, що радіус Землі начебто вперше обчислив у II столітті до н. е. Ератосфен. Він порівнював точки літнього сонцестояння в Александра й Сієні (нинішній Асуан), зазираючи у глибокі колодязі, а відстань між цими пунктами (800 км!) вимірював кроками, подорожуючи з купецькими караванами. Сучасні дані про вимірювання параметрів Землі свідчать про те, що ця оповідь — усього лише казка (Беруні просто повторив те, що Ератосфен розповів про себе). Можливо, що древній грек зазирав у колодязі й долав по 800 кілометрів слідом за верблюдами (не зрозуміло тільки, чому караванні стежини пролягали суто по прямій і виключно вздовж меридіана). Але отримати такий результат вимірювання радіуса Землі — 6310,5 кілометра — у такий спосіб нереально. І раптом, набагато пізніше від писань Беруні, в халдейських джерелах виявили, що ще за півтисячоліття до Ератосфена зафіксовано точнісінько такий результат вимірювань радіуса Землі — 6310,5 кілометра. Збіг вражає і викликає підозру. Ось відомі нині радіуси Землі: Халдея (VII ст. до н. е.) — 6310,5 кілометра, Брахма-гупта (Індія, V ст. до н. е.) — 6239,2, Снелліус (1616 р.) — 6153,13, Красовський (1940 р.) — 6371,11 кілометра.

Можна просто «вигадати» кулясту Землю так само, як вигадали, що вона схожа на човен або що тримається на трьох китах. Але вигадати величину радіуса земної кулі, а отже, її кола і об'єму не можна, так само як не можна вигадати відстань від Землі до Сонця (виходячи з останніх даних про єгипетські піраміди, спеціалісти не піддають сумніву, що п'ять тисяч років тому древні таки знали її). Насправді, щоб визначити радіус Землі, треба, по-перше, точно обчислити «точку» сонцестояння в достатньо віддалених пунктах в один і той же день, один і той же час (потрібні, отже, крім інших астрономічних приладів, хронометри і певні засоби зв'язку). По-друге, необхідно винайти досить точні координати певних точок Землі; по-третє, слід пристати на сучасні «посткоперниківські» уявлення про Всесвіт; по-четверте, потрібен досить високий рівень обчислювальної математики.

Спеціалісти вважають, що самих тільки спостережень за сонячними затемненнями для визначення координат Землі аж ніяк не досить. Навіть у XVIII столітті точність визначення довготи в один градус (111 км) була недосяжною. Лише з винайденням морського хронометра, що дав можливість «зберігати час», і а появою знаменитої теореми Ейлера, на підставі якої створили місячні таблиці, можна було визначити довготи досить точно. Але й ця процедура (поки не винайшли електричного телеграфу) була громіздкою й трудомісткою. Наприклад, визнаючи різницю довгот усього лише двох точок (Пулково — Грінвіч) у 1843–1844 роках, на спеціальних суднах перевозили 123 хронометри. Довелося не тільки зібрати всі вітчизняні прилади, а й позичити в інших країн, до того ж залучити до спостережень астрономів зарубіжних обсерваторій. Робота тривала два роки за участю понад тисячу чоловік.

Звідки взялася ця система координат у давніх александрійців (наприклад, у Гіппарха — II ст. до н. е. — широти зафіксовано з точністю до мінут)? Звідки ці вельми точні параметри земної кулі, що їх за нових часів одержали либонь у XIX столітті? Звідки ці знання про рівні різних точок Землі (канал, проритий 3500 років тому в Єгипті, котрий з'єднав Ніл з Червоним морем, свідчить про знання рівня Червоного моря)? Звідки усе це? Невже такі знання дали диваки-самітники, котрі зазирали в колодязі й вимірювали кроками тисячокілометрові простори? І навіщо ці географічні знання у ті часи, коли греки, за висловом давнього автора, сиділи навколо Егейського моря, як жаби навколо ставка?

Характеристики астрономічних і географічних знань найдавніших народів, що наводяться в літературі, як правило, супроводжуються захопленням авторів: «Вражає!» «Неймовірно!», «Загадково!» Насправді вражає, але то є фактом, що народи Месопотамії п'ять — сім тисяч років тому знали про всі сім (крім Землі) планет Сонячної системи і вміли обчислювати їх орбіти.

Стародавні єгиптяни п'ять тисяч років до н. е. (тобто в кам яному віці) мали досконалий календар, за яким рік поділявся на 12 місяців, а місяць — на 30 діб. Цей календар різниться з нашим, сучасним, усього лише нестачею принципу високосного року, і, на думку спеціалістів, він кращий і зручніший за нинішній.

Справжньою таємницею для нас є й календарі «доколумбових» народів Америки, особливо календар Тіауанаку, викарбуваний на загадковій велетенській споруді в Андах — «Воротах Сонця», датований, як мінімум, 10–13 тисячами років до н. е. (це навіть не неоліт, а середній кам'яний вік). Його ще й досі до кінця не розгадано. За місячним календарем майя із обсерваторії в Паленке, місяць дорівнює 29,53086 доби, тобто довший за фактичний (обчислений за допомогою сучасних ЕОМ) на 0,00027 доби, або на 0,9 секунди. Тривалість сонячного року за цим календарем дорівнює 365,2420 доби (на 0,0001 доби довше, ніж за сучасним). Визначення року в 365 діб (з точністю до однієї доби!) вважалося великим відкриттям давньогрецького філософа Фалеса (VI ст. до н. е.). Тепер ми знаємо, що відомості про тривалість року, причому в 10 000 разів точніші, мали жерці майя. За давнини існував цілий ряд календарних систем, точніших, ніж сучасний календар. Наприклад, той, що його мав у своєму розпорядженні знаменитий поет раннього середньовіччя Омар Хайям (створений на основі відомостей, почерпнутих ним з александрійських джерел майже півторатисячолітньої давності), давав похибку в один день за п'ять тисяч років, тим часом, як наш дає таку похибку за 3300 років.

А що як астрономія й математика — усього лише величезний таємничий «флюс» на тілі «нормального» знання древніх? Можливо, в інших галузях давньої науки немає таких яскравих загадкових феноменів? Аж ніяк. У галузі фізики, хімії, біології, медицини древні були обізнані так само широко, як і в астрономи й математиці. Феномени пізнання в цих галузях науки, що йдуть до нас з незапам'ятних часів, так само (якщо не більше) вражають і так само загадкові. В Демокріта і Левкіппа ми знаходимо основи сучасної атомістики, представлені в геніально глибокій формі. В їхньому вченні дано фундаментальну характеристику атомів, що ввійшли в наші сучасні підручники (вони неподільні, існують вічно, незчисленні, невидимі й доступні тільки розуму, відрізняються один від одного структурою, будовою, схемою, порядком і розташуванням, перебувають у безнастанному і довільному русі, згруповуючись по-різному, породжують усю багатоманітність явищ). Цього насправді не можна осягнути, оскільки людство практично вперше зіткнулося з атомами через два з половиною тисячоліття після Демокріта, тобто на порозі XX століття.

Визначний фізик сучасності Ервін Шредінгер у статті «240 років квантової фізики», опублікованій 1948 року в «Анналах фізики», стверджує: «Сучасне атомістичне вчення усього лише повторення теорії Левкіппа і Демокріта». Атомістика Демокріта датується V століттям до н. е. Але в самому античному світі — для нас важливо наголосити на цьому — атомізм аж ніяк не пов'язували виключно з іменами Демокріта і Левкіппа. Вважалося, що він сягає дотроянських часів, випливає десь з глибокої доісторичної прадавності.

Ще за багато віків до нашого літочислення знали, що життя зародилося у воді і поширилося на суходіл (Анаксимандр — VIII ст. до н. е.), що існували нарізно генезис рослин і генезис тварин (Емпедокл — V ст. до н. е.), що існують хімічна війна й хімічна взаємодопомога рослин (Феофраст — IV ст. до и. е.). Відповідні сучасні уявлення виникли в 30-ті роки XX століття після відкриття фітонцидів і водорозчинних виділень коріння рослин. У давніх авторів трапляються фрагменти еволюційної теорії видів і теорії природного добору (Емпедокл), а також концепція походження людини від тварин (Анаксимандр, Арістотель), а в Галена (II ст. н. е.) є вчення про походження людини від людиноподібних мавп. Неважко побачити, що все це — серйозні проблеми і відкриття (багато в чому спірні) науки нашого часу.

Одна з найважливіших і найскладніших проблем, котрі постають перед людством, — проблема пізнання самого себе. В Стародавньому Єгипті шість чи більше тисяч років тому були обізнані з функціями серця, відкрили закон кровообігу, мали уявлення про функції мозку. Лікарі не тільки пломбували зуби, а й робили трепанацію черепа. Якщо єгиптяни цю операцію здійснювали за допомогою мідних інструментів, то ацтеки трепанували кам'яним ножем. Жерці Вавилона п ять — сім тисячоліть тому мали добре опрацьовану анатомічну систему, робили не тільки ампутації кінцівок, а й зрощували переломи, видаляли більма на очах. Великий Гіппократ говорив: «Людина носить лікаря в собі». Ставка на внутрішні сили організму була фундаментальною підвалиною давнього цілительства, в основі якого лежало системне розуміння організму — той самий «організмічний» підхід, що його піднімають на щит останніми десятиріччями біологи і філософи.

Шість тисяч років тому протоіндійці дізналися від аріїв, що безпосереднім призвідником хвороб є бактерії — «міріади крихітних невидимих створінь». Мікроскоп, винайдений у XVII столітті, зробив доступним для вчених нового часу мікросвіт. Роль гіпоталамуса, неконтрольованих процесів психіки, значення біоритмів, зв'язок життєдіяльності організму із сонячною активністю, з порами року та доби і так далі — тільки у XX столітті медицина знову почала осягати ці відомості, знані за сивої давнини.

Багато з того, що стало відомо про біологічну і духовну сутність людини п'ять і більше тисяч років тому, зараз здається напрочуд сучасним. Наприклад, про музику як дуже ефективний знеболюючий засіб оповідалося в єгипетській «Пісні арфіста» (ІІІ тис. до н. е.). Це вважали вигадкою, аж раптом 1959 року в Німеччині відкрили явище слухового знеболювання, із застосуванням якого вже здійснено чимало серйозних операцій на зубах, навіть без місцевої анестезії. Музика тамує біль такою мірою, що хворі під час складних «больових» операцій засинають.

Проблема втіх у терапевтичному розумінні трактується сучасною медициною, по суті, так само, як у давньогрецькій науці витлумачувався гедонізм або на зразок «Пісні арфіста.

Мені, можливо, дорікнуть, що, мовляв, до всього цього давня медицина йшла навпомацки, інтуїтивно. Так, але чому ж ми після давніх єгиптян протягом п'яти тисяч років не спромоглися осягнути це усією нашою наукою і технікою? Лише останніми десятиліттями, використовуючи весь арсенал сучасної нейрохірургії, психологи і генетики, найскладнішу діагностичну апаратуру, наша медицина «підступилася» до багатьох відкриттів мало не доісторичних часів.


ЗНАННЯ НЕ З ПРАКТИКИ, А…З ПОВІДОМЛЕНЬ

Бог Енкі прийшов в Ериду з півночі і приніс повідомлення про закони Космосу. Шумерський міф

— Наука давніх цивілізацій має досить дивний, з точки зору її генезису, вигляд. Якщо вживати термін «древо пізнання», то тут ми бачимо верхівку, часом всю крону, але не бачимо стовбура і кореня. Знання високого рівня представлені у завершеному вигляді — як остаточні висновки, зафіксовані у вигляді настанов, саме так, як складено один давньоєгипетський папірус: «Настанова з приводу того, як здобути знання про темні сили, що їх приховують речі».

Гносеологічний парадокс прадавніх народів можна здолати лише одним шляхом: припустити, що існує «неймовірне», а саме — теоретичні і прикладні знання найвищого ґатунку їм повідомлено у готовому вигляді. Хто повідомив? Звідки?

Власне кажучи, за античності так і вважалося: знання не здобуваються під час спостережень і доведень, не перевіряються на практиці, а йдуть «від Бога», черпаються у готовому вигляді з «богонатхненних книг». Причому, чим давніше джерело, тим воно вагоміше. Платон відверто тлумачить пізнання як «спогади душі». В доантичні часи було ясно як день: знання йшли від жерців, котрі «напряму» контактували з небом. Ці знання не могли народитися з тогочасної практики, та й непотрібні вони були матеріальному виробництву.

Як відомо, численні автори мало не всю астрономію найдавніших народів виводять із потреби визначати строки повеней і польових робіт, мало не всю геометрію й алгебру — з необхідності розподіляти земельні угіддя, обчислювати податки з населення, поголів'я худоби. Це, м'яко кажучи, спрощений підхід. Щоб визначити строки польових робіт і повеней, не треба знати, скільки триває за місячним календарем місяць з точністю до 0,9 секунди і сонячний рік — з точністю до 0,4 секунди. Що ж до майя, котрі жили на території сучасної Мексики, то в них узагалі не було відчутних паводків.

Посилюється загальний інтерес до попередників індоєвропейських народів, що жили у VII—ІІІ тисячоліттях до н. е., а надто до тих, котрі заснували такі цивілізації, що ними заінтриговані не лише фахівці, а й широкий загал освічених людей в усьому світі. Мова йде про етрусків, шумерів, друїдів, мідійців, єгиптян, арамеїв, халдеїв, ефіопів, фінікійців, протосемітів, протоіндійців і дуже схожих на них, але пізніших — майя, інків, ацтеків, ольмеків та інших. Тепер до цих цивілізацій приєднують також Трипілля і Аркаїм. Найсерйозніші дослідники наголошують на дивовижній схожості найдавніших цивілізацій, розкиданих по всій земній кулі, в галузях економіки, соціальній сфері (так званий «азіатський спосіб виробництва»), в культурі, звичаях, міфології, а також відзначають їх таємниче минуле. Хронологія цих народів вельми приблизна: загадковими залишаються їх витоки і в ряді випадків — їх зникнення.

Величні і загадкові цивілізації вражають нас достоту винятковим, «надприродним» розвитком суспільного інтелекту, неймовірним для тих часів рівнем наукових знань, мистецтва, моралі, інтенсивністю духовного життя. І це — за умов примітивної, «дитячої» технології (пізній неоліт та бронзовий вік), гранично низької продуктивності праці, незрілих (а може, це тільки нам здається) суспільних відносин. Але все стає зрозумілим, якщо брати до уваги їх контакти з аріями.

З нашого «космічного» віку ми бачимо, що життєва енергія давніх єгиптян, шумерів, етрусків, протоіндійців, майя, інків виплеснулася назовні у вигляді колосального духовного (інформаційного) вибуху так само потужно, як енергія давніх монголів у вигляді жорстоких завоювань у підмісячному світі. То були держави-легенди, спалахи у темряві, а точніше, навіть не спалахи, а яскраві факели, що не згасали подеколи впродовж століть у «доісторичному» світі, зануреному у морок.

Загадковість ряду прадавніх цивілізацій не слід пояснювати лише недостатністю інформації, зокрема археологічних даних. Більше того, нагромадження відомостей нерідко посилює наше здивування з приводу окремих сторін життя цих «не по-дитячому» розвинених дітей.

Найясхравіший парадокс доеллінських народів — економіка. Бронзовий вік. Примітивні знаряддя праці, бракує чітко окреслених класових стосунків між рабовласниками і рабами. Суспільство однією ногою стоїть у первіснообщинному ладі. Відомо, що за цих умов енергія народу майже повністю витрачалася на добування примітивним способом їжі й виготовлення знарядь виробництва.

Але на такому фоні в Єгипті стале можливим те, що, либонь, не можна було зробити навіть у XVІІІ—XIX століттях, коли продуктивність праці зросла у тисячі разів, а саме: відволікти від матеріального виробництва, від «земних потреб» сотні тисяч чоловік працездатного населення й кинути їх на спорудження пірамід. Населених Єгипту за часів фараонів становило приблизно один-півтора мільйона чоловік. Воно було дуже молоде за нашими уявленнями, позаях середня тривалість життя, очевидно, не перевищувала 20 років. Отже, майже половина людей перебувала у незрілому віці. Якщо взяти до уваги, що у спрудженні деяких пірамід було зайнято до 100 тисяч чоловік і будівництво тривало по 10–20 років, то неважко припустити, що значна частина чоловічого населення країни на десятки років відволікалася від корисної у нашому розумнінні праці. Як же витримувала економічна машина тих часів таке перевантаження? За п'ять тисяч літ ми так і не перевершили рекорд єгиптян у будівництві гігантських споруд. Що ж до доколумбових народів Америки, то в них, наприклад, у ольмеків, ще більш трудомісткі, ніж єгипетські піраміди, споруди.

І ось тепер ми сушимо голову: що це означає? Навіщо єгиптянам піраміди, зведені такою ціною? Навіщо інки й майя в непрохідиих джунглях зводили велетенські храми та прокладали дороги, вистеляючи їх гладенько обтесаними плитами (не маючи ніяких візків)? Яке призначення має величезний Кносський палац — чи то було помешкання царів, чи поховальний пантеон, чи ще щось?

На підставі суто емпіричних знань неможливо було спроектувати і збудувати знаменитий лабіринт храму Аменхотепа ІІІ, а також створити штучне озеро, на березі якого він стоїть. Те, що воно витвір рук людських, очевидно: майже посередині озера на 80 метрів над водою височать дві піраміди. Їх підводна частина дорівнює надводній. Отже, висота цих пірамід — близько 160 метрів. Вода в озері не джерельна (місцевість абсолютно безводна), а потрапляє каналом із Нілу, шість місяців тече в озеро, шість місяців—у річку. Чим більше дізнаємося ми про життя перших цивілізацій, тим менш обґрунтованими здаються наші «тверезі» припущення щодо призначення пірамід, храмів та інших культових споруд, тим більш загадковими постають їх функцій. А якщо уявити: храми, піраміди, інші колоси культового призначення були чи не найважливішими у житті тих народів? А що коли вони були основою, базисною, так би мовити, соціальною структурою, котра забезпечувала контакт з якимось позаземним джерелом духовного життя, яке було животоком для наших предків…, не хлібом, ні, а знанням, що перетворювалося на безпосередню силу? Тим більше, що частку інтелектуальиого потенціалу древніх становили «позаземні» звання, не тільки незбагненні з позиції тогочасного суспільного життя, але недосяжні (або ще не осмислені) для нашої сучасної науки.

НАДСУЧАСНІ ЗНАННЯ У ПІТЬМІ ВІКІВ

Концептуальна структура сучасної фізики

дедалі більше нагадує філософію індуїзму.

А. Салам, фізик, лауреат Нобелівської премії.

— Але головна сенсація історїї науки і техніка — виявлення в прадавніх народів суперзнань і супертехнологій, досягнення яких ми можемо лише прогнозувати для себе, та й то з високим ступенем імовірності. Цей факт ще не осмислила наша раціональна наука. І постає парадоксальне запитання: хто запрограмував цей незбагненний інтелектуальний коловорот?

Візьмемо хоча б праці Платона, точніше, його невеличкий твір «Тімей», у якому висловлено піфагорійські уявлення про будову речовини і світобудову. Викладеш тут фізичні ідеї, зокрема, про те, що речі складені з трикутників, сприймалися як нісенітниця. І лише зовсім недавно фізиків зацікавила платонівська картина мікросвіту. Німецький вчений В. Гейзенберг навіть підмітив, яку велику роль відіграв діалог «Тімей» у формуванні фізичної картини світу. Інтерес фізиків до Демократа дещо підупав, натомість зростає інтерес до Платона, котрий об'єднав учення про елементи з атомістичною концепцією будови речовини. В європейській науці це сталося тільки в XІХ столітті Платон пропонує концепцію атома не як «неподільного», а як складної системи з багатоманітними структурами. Стверджуючи імовірнісний підхід, Платон приписує фізичним часткам форму чотирьох правильних багатогранників — куба, тетраедра, октаедра, ікосаедра. Найновіший напрям сучасної фізики — геометродинаміка — на відміну від класичної фізики аж ніяк не вважає це «нісенітницею». Один з цікавих збігів: у недавно відкритих кварків (найпростіших структурних одиниць матерй) виявили елементи, що зближують їх з платонівськими «трикутниками».

Дуже цікавим є міркування Платона щодо контуру піраміди (тобто тетраедра), котра є першоначалом (сім'ям) вогню, а також душі, духу, життя. Починаєш сприймати піраміди як основні культові споруди всіх перших цивілізацій Єгипту, Месопотамії, Індії, доколумбової Америки.

Що ж до Гейзенберга, то він безпосередньо вказує: чим глибше ми опрацьовуємо теорію елементарних часток, тим більше наближається вона до платонівського вчення. Тут усе правильно, крім одного: дивовижні знання, які багато в чому й зараз живлять фантазію фізиків в їхньому прагненні провіщати майбутнє, приписують самому Платонові. Так ні ж, Платон запозичив їх з різних найдавніших джерел, так само як і оповідь про Атлантиду. Багато з того, що ми пізнаємо в Платона про структуру світу і будову речовини, для нас — знання майбутнього.

Є підстави вважати, що у далекому минулому здобували знання з іншого концептуального методологічного апарату фізики, риси якого ледве окреслюються сьогодні. Цей апарат ґрунтується на широкому використанні інформаційних методів, які дають змогу створювати самоорганізовані фізичні системи (фізика змикається з синергетикою, семантикою, інформатикою) і контролювати внутрішньоатомні інформаційні взаємодії.

Звичайно, все, про що ми тут мовимо, майже на грані фантастики, але деякі відомості дають можливість припускати, що в доісторичні часи люди знали про засоби опанування колосального інформаційного потенціалу атомних ядер. Ми лишень підступилися до цього завдання: існуюча технологія розщеплення ядер нераціональна як з огляду на її екологічну небезпеку, так і тому, що вивільнена при цьому енергія потребує великої кількості трансформацій у процесі її використання.

Можливість безпосереднього управління інформаційними процесами, що відбуваються в атомних ядрах, відкрила б нам вихід у новий вимір світу, колосально розширила б пізнавальну міць нашої цивілізації і здатність контролювати сили природи. Але все це пов'язане з уявою про атом як про природний комп'ютер, що й намагається обґрунтувати сучасна геометродинаміка на чолі з її лідером, визначним американським фізиком-теоретиком Уїлером, котрий спирається… на ідеї Платона.

Особливий інтерес викликають дані, одержані відомим американським дослідником Е. Кейсом. Ще не до кінця вивченим способом (хоча ним успішно послуговуються інші дослідники) він активізував генетичну пам'ять своїх пацієнтів (а їх було кілька тисяч), і в результаті отримав детальний опис багатьох фрагментів цивілізації, пойменованої Атлантидою, яка існувала приблизно 50 000—10 000 років до н. е. Досліди велися у 30-ті роки, і багато з того, що розповідали пацієнти, було незрозумілим через брак багатьох технологічних понять. У наш час дані Кейса заново проаналізували на потужних комп'ютерах, і виявилося, що пацієнти описували, зокрема, пристрої типу лазера, генератора гравітаційних хвиль (теоретично розроблюваного в США), а також інші машини і пристрої, призначення яких нам ще не зрозуміле. Один з таких пристроїв, точніше, схему відновили (його, згідно з описанням Кейса, використовували в Атлантиді для дистанційного впливу на процеси радіоактивного розпаду у земній корі).

Дедалі очевиднішими і яскравішими стають факти разючої схожості сучасної і прадавніх цивілізацій в галузі наукового знання, зокрема в астрономії, космології, фізиці елементарних часток, біо- та психотехнології (ми вже не згадуємо про окультні науки). Але ще 30–50 років тому через брак відповідних понять у тогочасних наукових парадигмах встановити це було неможливо. Багато ж які процеси і пристрої серед згадуваних у давніх текстах ще й досі задовільно не інтерпретовані, що свідчить про випередження (!) нас давніми цивілізаціями в деяких галузях науки і техніки. Наведемо кілька фактів.

Наприклад, взяти астрономію й космологію. У джайністських і тибетських джерелах згадується про «чорну» планету, що у кілька разів перевищує розмірами Землю і яка «далеко відходить від Сонця». І ось у газеті АН СРСР «Пошук» № 35(70) за 1990 рік читаємо: «…Астрономи мають у своєму розпорядженні розрахунки, згідно з якими за найбільш віддаленим від центру нашої планетної системи Плутоном можуть «ховатися» ще один-два невидимих із Землі об'єкти з великою масою. На думку американського астронома доктора Дж. Андерсона, навколо Сонця обертається принаймні ще одна планета. Припускають, що її маса має бути вп'ятеро більша від земної».

У міфології Давньої Індії та інших прадавніх цивілізацій існують легенди про Чорне Сонце — Люцифера (у тибетських легендах це зірка Тиш'я, у ранньоантичних — зірка Немезида або Прозерпіни). Зірка Люцифера тлумачиться у легендах як друге Сонце — невидиме, але таке, що важить для життя на Землі аж ніяк не менше, ніж видиме світило. Все це вважали вимислом. І раптом у нашому XX столітті справді відкривають двійник Сонця (чорний карлик а масою у три відсотки від сонячної). Але що особливо цікаво: останніми роками вчені схильні думати, що саме періодичне наближення Люцифера-Немезиди (другого Сонця) створює непередбачувані зміни в конфігурації орбіт Землі та, інших планет, що зумовлює нетривіальні мутації структур морфогенетичних полів (появу нових біологічних видів), про що і твердять прадавні легенди!

Відомо було й те, що генезис рослинного і тваринного світів відбувався нарізно, паралельно (а не так, як гадали ще недавно наші сучасники: спочатку, мовляв, з'явилася флора, а вже від неї пішла фауна). Просто одразу Земля засівалася насінинами флори і фауни за певною системою.

Що ж до стабільності обсягу знань, то цей факт ще не доведений, але ми вже готові визнати, що Платон не зовсім помилявся щодо знань, вважаючи їх «спогадами душі».

ЛОГОС — ТЕРМІН АРІЙСЬКИЙ

Споконвіку було Слово… Біблія

— Окремо слід сказати про інформаційний підхід аріїв до дійсності. Інформатика навіть для нас — річ нова. Недарма XX століття визначаємо як століття інформатики, яка виступає у трьох іпостасях — як наука, як технологія і як соціальна інфраструктура (каркас штучної «нервової системи» суспільства). Усе це спрямовано на вивчення й використання з метою поступу інформації — головного ресурсу людства на сучасному етапі. Лише нещодавно інформація стала предметом вивчення. Теорія інформації як галузь науки з'явилася лише наприкінці 40-х років. ЕОМ — засіб її технологічного втілення — теж дітище повоєнного періоду. У першому виданні «Большой Советской Энциклопедии», випущеній у 30-ті роки, не було навіть терміна «інформація». Цей термін якщо й вживали, то в «репортерському» розумінні — як вид газетного матеріалу. І лише в останні два десятиріччя з ним стали пов'язувати цілі галузі індустрії й широкомасштабну наукову дисципліну.

Вважається (це важливо підкреслити), що практична інформатика з усіма її комп'ютерними, телекомунікаційними технологіями — це лише зоря нової ери. Це перші несміливі кроки в новий світ, щось на зразок того, що робила авіація на початку XX століття.

І раптом… — знову це «раптом» — виявляється, що принаймні основні елементи інформатики (включаючи теорію інформації і машини для її опрацювання) були відомі людству ще з доантичних часів. Більше того, інформатика застосовувалася досить масштабно, якщо вірити історичним джерелам, які дійшли до нас і які ми лише в останні десятиріччя змогли ідентифікувати.

Наприклад, саме поняття «інформація», в його науковому розумінні, було чи не найголовнішим поняттям античної і доантичної (арійської) науки. Мова йде про «логос», поняття, що прийшло зі сходу і яке філософи, як то кажуть, затягали за два тисячоліття. Лише останнім часом ми зрозуміли, що воно означало насправді. Як тільки не перекладали поняття «логос»: «думка», «знання», «ідея», «розум», «визначення», «пояснення» тощо. І кожного разу відчувалася якась неповнота, неточність перекладу. Це не давало змоги зрозуміти Платона, ведичні тексти. Нарешті нещодавно в США за допомогою ЕОМ здійснили ретельну ідентифікацію цього терміна. З'ясувалося, що найближче він стоїть до термінів «число», «слово», «інформація».

«Тепер, — пише Т. В. Васильєва, — термін «логос» перекладаємо як «слово». Після обхідного шляху через розум, визначення, пояснення і т. ін. знову приходимо до того, що «логос є думка, висловлена в мові, думка виголошена» [Васильева Т. В. Беседа о логосе в платоновском «Теэтете» // Платон и его эпоха. — М., 1979.—С. 287]. Та це ж семантична інформація, до розуміння якої західна наука дійшла лише в 50—60-ті роки XX століття!

У діалозі Платона «Тімей» знаходимо докладний виклад проблем кодування (основи теорії інформації), значення котрих швидко зростає в наші дні. А візьмемо провіщення, завбачення жерців. У Месопотамії, Індії існувало два способи їхнього спілкування з божеством: дійовий (оперативний) і магічний. В обох випадках можливі два види відповідей: один бінарний, тобто 'так — ні», другий, заснований на певному коді [Див.: Оппенхейм Л. Древняя Месопотамия. — М., 1990.—С. 17]… Спосіб інформаційного пошуку жерця нічим не відрізнявся від сучасного пошуку, що ґрунтується на використанні бінарної конструкції («так — ні»), яка стала інформаційною одиницею — бітом. На використанні цієї одиниці ґрунтується вся сучасна комп'ютерна інформатика.

Коли я вже заговорив про комп'ютери, зазначу, що аналіз традиційної буддійської методики навчання медитації виявляє її разючу схожість з алгоритмами, до яких прийшли дослідники штучного інтелекту (ЕОМ 5-го покоління). З'ясувалося також, що давньоіндійська методика неначе призначена для програмного навчання, розрахованого на серійні персональні комп'ютери.

Духовне життя аріїв багато в чому детерміноване не технологіями матеріального виробництва, а існуванням певного світового інформаційного поля, що містило й переносило інформацію про фізичні об'єкти, технологічні й метричні властивості — такі, що могли породжувати космоголографічний ефект. Ідеться про можливості створювати на величезних відстанях за допомогою інформаційного поля зображення (образи) фізичних об'єктів (включаючи «інопланетян»).

Наявні джерела дають змогу зробити висновок: вищі жерці індуїзму за допомогою медитаційних прийомів викликали на прямий (візуальний) контакт своїх богів, котрі раптово «виходили з каміння». Тобто йдеться, напевно, про вміння використовувати голографічні властивості вакууму як інформаційного середовища. Сучасній науці ще далеко до такого вміння. І справа тут, скоріше, не в нашому вмінні, а в здатності позаземних цивілізацій викликати голографічні ефекти на космічних відстанях, що ми спостерігаємо нині під час «зустрічей» з інопланетними «суб'єктами». Але чи це справді суб'єкти, чи їх голографічні зображення? Чи не сприймаємо ми знаки за денотати?

Інформатика, як відомо, ґрунтується на обчислювальній математиці з такими її атрибутами, як алгоритми та програми. Все це з'явилося лише в другій половині XX століття (до цього потреби в обчислювальній математиці у нас не було). Так от, бурхливий розвиток прикладної (обчислювальної) математики — своєрідне повторення минулого. Обчислювальна математика потребує спеціального інструментарію, насамперед ЕОМ. Проте за давніх (арійських) часів також були математичні «машини», точніше, обчислювальні пристрої, причому в широкому користуванні. До таких відносять, для прикладу, мегалітичну споруду в Англії — Стоунхендж, єгипетські й давньоіндійські піраміди й храми, а також піраміди доколумбових народів Америки, загадкові фігури в пустелі Наска (Перу) тощо.

ІНФОТРОНІКА. БІОТРОНІКА. ПСИХОТРОШКА

О, разрешите мне загадку жизни! Г. Гейне

— Ці терміни, — продовжував Гуру, — дедалі частіше вживаються в сучасних наукових публікаціях. Мова йде про ідеї та механізми виявлення, використання соціальної, біологічної і психічної енергій. Ці «тонкі» енергії, що навіть не фіксуються фізичними приладами, можуть мати велетенську руйнівну або творчу силу. Вони здатні у поєднанні з якимись світовими хвилями чинити пряму й резонансну дію на відстанях космічних масштабів. Сучасні фахівці ще не навчилися ні фіксувати, ні вимірювати їх, ані тим більше керувати ними.

Думаю, ці енергії становлять, скажемо, субстанцію всіх феноменів, пов'язаних з позаземними цивілізаціями, «потойбічним» світом. А отже, існують всі підстави стверджувати, що арії (на відміну від нас) знали й володіли тонкими енергіями, більше того, вони могли створювати інформаційно-психологічні системи, оснащені машинними пристроями, керованими екстрасенсами.

Один з поширених символічних образів в індуїстській та буддійській філософії — «сітка Індри». Ця метафорична модель структури описується як сітка, сплетена з тонких, але міцних ниток, у вузлах якої закріплені ретельно відполіровані кристали коштовних каменів, які відбиваються один в одному, утворюючи щось подібне до калейдоскопа. Якщо виходити із стандартної методики психотроніки (прямої інтерпретації медитаційних образів), образ «сітки Індри» можна розглядати як схему вельми ефективних приладів і апаратів, котрі реалізують найновіші концепції інформатики й фізики. Один такий приклад — модулятор тонкої структури поля лазерних променів (важлива річ для складних систем стійкого до перешкод зв'язку). Не тільки ці, а й інші прилади можна одержати, якщо кристали у вузлах «сітки Індри» огранувати і взаємно зорієнтувати так, щоб вийшов тривимірний лабіринт, у якому довго циркулюватиме світловий промінь. А якщо заломлені промені «перехоплювати» іншими кристалами і досягти збігу основних вузлів заломлення, можна справляти дію на ритм ядерних пульсацій. А якщо до того ж синхронізувати ці впливи на атомні ядра, можна керувати часом і «глибиною радіоактивного розпаду нестабільних ядер у вузлах «сітки Індри». Одне слово, йдеться про управління термоядерними реакціями, причому названі вище «якщо» вже експериментально реалізовані у США.

У стародавніх міфах є вказівки на існування пристрою схожого типу в Давній Індії та Атлантиді. Тут ними користувалися, зокрема, для відведення землетрусів: посилювали радіоактивне нагрівання і у такий спосіб розм'якшували глибинні зони земної кори, де зосереджується тектонічний стрес, що створюється внаслідок руху континентальних мас. Керували цими пристроями й глобально синхронізували їх роботу висококваліфіковані оператори, котрі вміли регулювати положення кристалів шляхом ювелірних психокінетичних впливів.

Окрім того, вказана конструкція під час реалізації добре відомої в наш час схеми лазерного термоядерного синтезу дає змогу, у разі належного добору геометричних характеристик системи кристалів і синхронізації лазерних імпульсів, здійснювати одночасне (або в швидкій послідовності) «запалювання» кульок-мішеней, розміщених у різних вузлах пересікання променів, розосереджуючи в такий спосіб виділення енергії.

За переказами, за часів розквіту Ар’я-Варти, а ще раніше в Посейдонії існувала глобальна мережа «храмів відродження», розташованих в активних точках біоенергетичного каркаса Землі, олтарями яких виступали «кристали вогню», мікромоделі Всесвіту — динамічної Мандали, що черпали свою живильну силу з Космічного Вогню, відновлюючи своїм промінням життєву енергію старіючих організмів. За даними У. Кейса і кількох стародавніх текстів, тривалість людського життя тоді перевищувала сучасну більш як у 10 разів, а багато сучасних найтяжчих захворювань, обумовлених забрудненням біоенергетичних полів, просто не існувало.

Іншим метафоричним образом індійської міфології, який може знайти застосування в розробленні схем фізичних пристроїв (і наукових концепцій), є образ Священної Змії — персоніфікації Космічної Енергії, що тримає у своїх тісних обіймах численні, закручені у складну багатоступеневу спіраль блискітливі кристали «сітки Індри». Використання ідей, що потенціально, як у зерні, містяться в цьому (як і в інших) метафоричному образі, може сприяти успішному здійсненню керованого термоядерного синтезу, що ґрунтується на методі утримання гарячої плазми в магнітному полі.

Можна провести аналогію й більш несподівану, але досить природну, враховуючи існування біоплазмових теорій функціонування мозку, — аналогію між проблемою усталення термоядерної плазми й завданням досягти абсолютної технічної рівноваги, що було метою таких стародавніх систем психофізичного тренування, як йога, дзен та інші. Аналізуючи це завдання з позиції сучасного системного підходу, можна сказати, що основний методологічний принцип таких учень — урівноважити розум (психіку) за допомогою власних зусиль — полягає у побудові квазізамкненої структури, що має гомеостатичні властивості.

І ось парадоксальне твердження відомого американського фізика, Нобелівського лауреата А. Салама: «Концептуальна структура сучасної фізики дедалі більше нагадує філософію індуїзму».

Але ж я вів мову не про фізиків, а психотронні знання й технології, що являють собою синтез знань у галузі фізики,» інформатики, біології, космології. Інтелектуальний синтез такого високого порядку за сучасних умов ще не можливий, — зробив висновок Гуру.

Від автора:

Викладені вище основи фізичних знань аріїв ми з Гуру давали на перегляд академікові А. Будкеру. Матеріали зацікавили вченого. І він вніс до тексту свої редакційні зауваження.

ЕЗОТЕРИЗМ АРІЇВ

Не розсипайте перлин своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми.

Біблія

— Езотеризм — поняття багаторівневе. Можна так ска зати: езотеричні знання — це частина «нетутешніх, непри родних з позицій загального рівня розвитку тієї чи іншої циві лізації знань, які не є загальнодоступними. Існує багато ступенів езотеричного посвячення (утаємничення), і мудреці відповідного ступеня мають свої межі доступу до знань. Є знання такого рівня, що їх можна довірити лише кільком людям на всій Землі, а є й такі, що притаманні лише Господу Богу.

— А Ви? — спитав я Гуру.

— Мене визнали за двічі народженого, і крім того я пройшов усі сходини монастирського виховання, включаючи відкриття «третього ока». Я пройшов таке страшне випробування, яке підносить людину високо над простими смертними, — випробування смертю. Після 30-денного посту мені дали спеціально приготовлений напій, і я провалився в каталептичний сон. Мене закопали в могилу. В цей час душа «оживає» і пізнає астральний світ.

З цього випробування не кожен виходить живим. Буває, що відкопують трупи. Загалом мене готували до набуття передостаннього ступеня утаємничення. Він доступний лише для великих махатм Агарті й Шамбали.

Але я не хотів би торкатися магії. Говоритиму про інтелектуальний езотеризм у «приземленому» ракурсі. Уявіть собі, що наприкінці війни гітлерівцям стає відомо, як виготовити атомну бомбу, вони отримують повний рецепт і технологічний комплекс її виробництва. Де опинилося б людство? Який був би сьогодні світ? Важко навіть уявити. Але ж ми, наступники, спадкоємці архаїчних аріїв, все це знали, й гітлерівці силкувалися вивідати в нас потрібну інформацію.

Ви знаєте, яку бурхливу діяльність у 1942–1944 роках розгорнули Гіммлер і гестапо щодо пошуку чаші Грааля? До Тибету ринув потік розвідників, паломників, дипломатів, альпіністів, гірничих прохідників, інших спеціалістів — явних, але більше таємних. Чаша Грааля, або камінь Грааля, — матеріальний носій «нетутешньої» інформації. Він вирішує питання входження до інформаційного поля Всесвіту, виступає засобом посилення екстрасенсорних можливостей мудреців, котрі виходять на зв'язок із сузір'ям Оріона. Чаша Грааля має загальноцивілізаційне значення. Колись вона була в Тіауанаку (Південна Америка), потім на півночі Європи у гіпербореїв, далі в Тибеті. На початку нашого століття її місцеперебування змінилося, і нині її в Тибеті немає.

— Де ж вона?

— Таке запитання ставив мені і М. К. Рepix. Але я не маю права розкривати таємницю [Перед смертю Гуру мені признався, що чаша Грааля зараз знаходиться в США, навіть назвав адресу, але просив не розголошувати]. Зрештою, річ не у чаші Грааля. Гітлерівські емісари хотіли вивідати в наших мудреців відомості про атомну, бактеріологічну й психотропну зброю. Немає ніяких сумнівів, що арії могли мати таку зброю за прадавніх часів. Почитайте хоча б Махабхарату. Там достеменно зображені ядерні вибухи, їх наслідки. У книзі Р. Юнга «Яскравіше від тисячі сонць» (М., 1961) ідеться про долю творця атомної бомби Р. Оппенгеймера, якому під час випробування ядерної зброї пригадалися саме ці слова із «Бхагаватгіти»: «Яскравіше від тисячі сонць».

І не лише це. Їм не важко було в принципі створити й біологічну зброю, бо рівень знань про мікроорганізми був дуже високий. Річ у тому, що з прадавніх часів, крім Землі, були освоєні й інші планети Сонячної системи. Як? За допомогою мікрофауни. Фундамент живої матерії — спори мікроорганізмів — закидався на мертву планету. В наявній там атмосфері вони досить швидко розмножувалися і створювали життєве середовище для більш складних організмів.

Так от, для аріїв не було проблем із створенням бактеріологічної зброї. Але відповідні знання були закриті для невтаємничених.

Більше того, арії володіли знаннями, що забезпечували їм створення жахливих психотропних засобів. На жаль, до десяти різновидів «психічних бомб» були застосовані на практиці (про це можна прочитати й у Махабхараті). Наприклад, Акшисантараджа… Це така установка, що вже від самого її вигляду ворожі воїни починали злякано тремтіти, мимоволі випорожнятися, впадали в паніку. Або Какудина — зброя, що вкидала в сон, Ас'я-Модана — зброя, що позбавляла людей пам'яті, змушувала їх шукати собі смерті. Всього не злічити. Чи можна такі знання тримати відкритими? Ось звідки арійський езотеризм.

Бували випадки, коли арії застосовували свої «закриті» рецепти й технології. Наприклад, троянці, котрі воювали проти ахейців, були навчені виготовленню сталевих мечів. На землях Аратти набули значного поширення залізні лемехи, зуби для плугів і культиваторів. Це в ІІІ тисячолітті до н. е.! А загалом технологія виробництва заліза була засекречена: хоча залізний вік, як ми знаємо, все-таки наступив на початку І тисячоліття до нашої ери і приніс багато горя, цілі ріки крові.

Езотеризм вкрай потрібний не тільки для науки, а й просто для нормальної еволюції людства.

Відкрий людям відразу всі знання, що є на Землі, і вони перестануть думати, експериментувати, вести інформаційний пошук. Західна наука тому й розвивається, що вчені там змушені самі добувати крихти істини. В цьому й криється сила європейської цивілізації.

Одне слово, нам завжди потрібно пам'ятати мудру пораду Ісуса Христа: не розсипайте перлин перед свиньми. Вони їх просто затопчуть у багно. Перли високої істини варто передавати лише людям і народам, підготовленим інтелектуально і морально. Саме цього правила дотримувалися арії.

ІНФОРМАТИКА ВСЕДЕРЖИТЕЛЯ

Есть и навсегда останутся две великие загадки — звездное небо над нами и нравственный Закон внутри нас.

И. Кант

— Ми вже говорили, що храми і піраміди прадавнього світу (а вони відіграли важливу роль у всіх перших цивілізаціях) і досі є загадкою. Вражають не стільки їх «формальні» розміри, скільки внутрішній устрій, функції, ритм життя. Сказати, що це культові заклади, означає не сказати нічого. Ваші церкви — теж культові споруди, але нічого таємничого в них ми не бачимо. Загалом нашому розумінню доступні християнські храми, монастирі, аналогічні заклади інших світових релігій (буддизму, ісламу, конфуціанства тощо) так само, як і їх служителі. Храми ж доантичного світу та їх служителі не відкривають нам своїх таємниць.

Є підстави гадати, що жерці, в усякому разі вищі, були екстрасенсами і, як то кажуть сьогодні, контактерами. Вони зналися на якихось шифрах, за допомогою яких декодували інформацію з Небес. А володіючи, здавалось, позбавленими смислу «заклинаннями» та медитаційними прийомами, могли виходити на інформаційне поле Всесвіту (на астральному, а можливо, й ментальному рівнях). Таким чином, їм відкривалося «неземне», Боже Слово, в ім'я якого у храмах підтримували вічний вогонь і яке вони вміло використовували. Чи не звідси потрапив у Біблію вислів: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було і Бог було Слово»? Слово жерця як одкровення, як форма передачі інформації було священне, воно культивувалося як святиня. В єгиптян жерців так і називали: «Владика Слова», а в шумерів — «Старійшина Розуму глибокого» або «Ті, хто стереже Небо».

Крім жерців важливу роль при основних храмах відігравали переписувачі, котрі фіксували, в основному зі слів жерців, повідомлення й інтерпретували їх. Сам фараон Стародавнього Єгипту не гребував йменувати себе Переписувачем Божих книг.

Спеціалісти розглядають релігійні системи доантичних суспільств як надскладні системи з «заплутаною» тисячолітньою історією. У руках верховних жерців з їхнім «апаратом знаходилися найтонші ниточки управління цими системами. Пріоритетною в релігійних вченнях була концепція людської душі, її фазових переходів з одного стану в інший, її зв'язок з потойбічним світом (пристановищем богів). Звичайно ж, храми правили й за обсерваторії, звідки постійно «пильнували небо». Та головне полягало у тому, що жерці не просто спостерігали за зірками, усамітнившись у храмових олтарях, а й активно взаємодіяли з Небом — ми б сказали, на двосторонній основі. І якщо ми й досі з усією нашою наукою й досконалою технікою так і не знаємо, хто ми, звідки, навіщо з'явилися на планеті Земля, то хто знає — древні жерці, можливо, й спромоглися б дати відповідь на одвічні, здавалося б, нерозв'язні питання людства.

Оракули і пророки — важливі фігури храмового життя. Вони не тільки передбачали повені, сонячні затемнення, епідемії, але й давали людству, так би мовити, запобіжну (попереджальну) інформацію, що на нього чекає у віддаленому майбутньому, якщо не будуть зроблені відповідні висновки.

Що таке Апокаліпсис, як не сценарій прийдешньої катастрофи, пов'язаної з «кінцем світу»? Подібні сценарії є й у протоіндійських джерелах. Так що треба було б зробити серйозні висновки. Такі прогнози (а є ще факти передбачення віддаленого майбутнього, які вражають ще більше, — пригадаймо хоча б відомі пророцтва середньовічного монаха Нострадамуса) не одержиш у звичайний спосіб — за допомогою екстраполяцій та інших сучасних методів. То — одкровення. І ґрунтуються вони на відомостях з космічного інформаційного поля, які, очевидно, могли використовувати служителі храмів, послуговуючись особливими шифрами і прийомами.

Міфи і релігії — ці два феномени історії — якнайтісніше переплітаються між собою. І не тільки. Виявляється, і міфи, і релігійні вчення усіх часів і народів, попри те, що між ними пролягли тисячоліття і нездоланні за тих часів простори, котрі виключають безпосередні запозичення, збігаються подіями, словами і навіть у деталях. А різняться в основному лише формою викладу матеріалу.

Із Космосу до нас надходить не тільки енергія й речовина (у вигляді мікрочасток і метеоритів), але й інформація. Причому, інформація семантична — у вигляді знань, її зафіксовано у міфах, релігійних ученнях, священних книгах, у пам'яті жерців і пророків, інших контактерів і ясновидців, а також в ученнях багатьох мислителів древності (таких, як Сенмут [Мудрець у Давньому Єгипті], Піфагор, Платон, Леонардо да Вінчі та ін.).

За змістом і призначенням таку інформацію можна, по-перше, віднести до прогностичної, точніше, попереджальної. В Біблії, Авесті, Ведах ми знаходимо сценарії другої і третьої світових воєн, описання екологічної катастрофи, навіть перетворень у вашій країні під прапором соціалізму і так далі. Пересторогою для людства, мабуть, можна вважати й опис тоталітарної держави рабів і «вільновідпущеників» у платонівських «Законах» та інших його текстах.

По-друге, інформація у вигляді програм. Ми вже говорили, що саму Біблію можна вважати програмою, даною людству «згори», та й міфи — своєрідні настанови. Причому, програми бувають як позитивні (як і що треба робити), так і негативні (чого робити не слід, аби уникнути важких наслідків — ті самі застереження).

По-третє, інформація повідомна — у вигляді природничо-наукових і технологічних знань, причому переважно у вигляді алгоритмів (роби так і так і матимеш відповідно те і те). Але не тільки. З якоюсь метою людству у прадавні часи було повідомлено про будову Всесвіту, атомістику та інші фундаментальні фізичні дані, основи інформатики й психотроніки, а також про основоположні філософські істини (які ми, перебуваючи на порозі третього тисячоліття, самостійно осягнути не спроможні).

По-четверте, протягом усієї історії людству «прищеплюють» знання і розуміння фундаментальних законів Всесвіту: морально-етичного закону, закону цілісності буття, закону справедливого покарання тощо. Смислом цих законів просякнуті всі великі вчення давнини, проте людство все ще їх не осягнуло по-справжньому і тому ніяк не може ступити на істинний шлях прогресу.

Звичайно, така інформація постає перед нами не в «оголеному вигляді». Вона закодована в оповідях, метафоричних переказах, кабалістичних знаках, символах, магічних текстах, молитвах, проповідях та релігійних повчаннях, в незрозумілих або неправильно розтлумачених нами через нашу недорозвиненість і наше невір'я текстах таких авторів, як Платон, Заратустра, Нострадамус, не кажучи вже про авторів Вед, Біблії, Корану.

І що характерно, ця інформація «працює». І найважливішу роль в історії вона відіграла на стадії ранніх цивілізацій. Гадаю, її значення зростатиме у майбутньому, коли ми, вгамувавши свою гординю, повернемося обличчям до інтелектуальної скарбниці, яка є у нашому розпорядженні, навчимося глибше розуміти смисл давніх учень. Роботи тут вистачить.

Космічний вплив на земну цивілізацію здійснюється і як безпосередній коригуючий фактор. Центральне місце в технології зовнішнього контролю за життям землян відводиться феномену Месії, Божого обранця — Сина людського, котрий водночас стає Сином Божим. Він не прилітає з Неба — народжується на Землі (втілюється у земну матерію) від земної матері і Святого Духа. З Неба йде лише Святий Дух як певна інформація, програма. Таким є Ісус Христос. Можливий також інший варіант, що не міняє суті: Месія народжується від земної матері і земного батька, а Святий Дух (небесна інформація) його осяює пізніше, напередодні діянь (Будда, Магомет). Але, повторюємо, суть одна: земний, матеріальний носій великих знань, інформації (Слова Божого) — не інопланетянин, а історична особа. Його переправлено на Землю не фізично (не транспортовано), а інформаційно (через передачу генетичного чи семантичного коду). Відомих нам месій було п'ять: Заратустра («Перша боголюдина»), Мойсей, Будда, Христос [Причому Христос виділяється як найвеличніша постать — живий Бог], Магомет («Останній посланець Бога на Землі», як написано в Корані). І хоча вони земні, їх появу можна пояснити інформаційним, точніше, інформдинамічним ефектом космічного характеру — зачаття земною матір'ю і (або) ініціація позаземних знань здійснюються за космічною програмою (Промислом Божим).

Ми звертаємо увагу на інформаційну основу всього сценарію явища, діянь і відходу месій. Мабуть, прибуття з небес посланця Вищого Розуму було б ефективнішим: за ним безоглядно пішли б люди. Але з Неба йде лише програма (Дух Святий). З іншого боку, багато важить земне втілення. Якщо ефект Месії повторити у вигляді голограми, що штучно зроблено (без земного втілення, як образ), то вплив на людей буде, скоріше, зовнішнім, менторським, не таким глибоким. А так Месія живе серед людей, їсть, п'є разом з ними, його можна взяти за руку, відчути тепло його тіла; він потерпає разом з людьми як людина, проливає кров, навчає людей прикладом, своїм життям і смертю. Це переконує, перероджує самих людей.

Виконавши завдання Всевишнього (не тільки заклавши підвалини свого вчення, але й створивши гурт учнів — апостолів, а також свою церкву — «тіло своє», тобто земну організацію щодо втілення у життя нових заповідей, здійснення нового духовного повороту людства). Месія полишає світ людей. Сценарій цього будь-який, але теж програмує інформаційний ефект; душа Месії відлітає до центру Всесвіту, а тіло залишається на Землі. Будда просто вмирає. Тіло його спалюють за обрядом. Христос і Магомет, скінчивши земне буття, підносяться до єрусалимського Неба (Магомет навіть прямо на своєму білому коні — ефект, ясна річ, зворушливий). І тут, очевидно, використано голографічний ефект. Тіло Ісуса, як відомо, спочатку таємно зникає зі склепу, гробниця залишається порожньою. Потім він з'являється перед апостолами. Але тіло Його, за їхніми свідченнями, після воскресіння «було іншим», не підвладним фізичним законам. Тепер Ісус здатен з'явитися з порожнини й матеріалізуватися (до воскресіння такого не спостерігалося). Саме таке вознесення сталося через 40 діб після воскресіння на горі Елеонській у присутності апостолів. І ось, написано в Біблії, «коли благословив їх (апостолів — Ю К.) , почав відділятися від них і підноситися на Небо».

Еволюція людства вступає в кризовий етап, заходить у глухий кут (в основному через порушення людьми морально-етичного закону Всесвіту). Необхідно врятувати людство від виродження й загибелі, дати новий імпульс, указати новий шлях. І рятівник з'являється, потім іде, але продовжує дистанційно впливати на людей. Важливу функцію в технології Вседержителя відіграє також феномен янголів (у попередні епохи роль янголів виконували герої). Янголи безтілесні — то живі образи, голограми. Тут працює найскладніша інформаційна, а точніше, психоінформаційна технологія.


КОРИГУЮЧІ ДІЇ «ЗГОРИ»

Я дивуюся, чому люди вважають за краще блукати в невідомості, коли Бог подарував їм таку пречудову книгу Одкровення.

М. Фарадей.

— На закінчення торкнемося технологічної новації в сфері управління земною цивілізацією, пов язаної із світовими релігіями. Важливою установкою християнства (арійсько-мітраїстського за своєю суттю), як відомо, є декларація: Людина — найвище творіння на Землі і найвища цінність. Вона богоподібна, відбиває в собі образ Божий. Людина вільна у своєму земному виборі, сама відповідає за свої помисли і вчинки. Інакше кажучи, в Космосі вирішили забезпечити найбільш повну еволюцію земної цивілізації на принципах самоорганізації… Цивілізації Єгипту, Месопотамії, Індії розвивалися за жорстким контролем «згори» — їх неначе водили на повідку, повідомляючи конкретні, потрібні людям знання, застерігаючи від небезпек, втручаючись (підтримуючи зв'язок через жерців) в хід історичного процесу. Тобто за наслідки тих чи інших процесів на Землі несли відповідальність не тільки самі люди, а й боги. Можливо, в тому була рація на перших стадіях життя людства, бо інакше воно не вижило б. Зрозумівши цей спосіб «водіння на повідку», можна розкрити численні загадки інтелектуального буття людства у давнину.

Наприклад, засоби, за допомогою яких космічні сили впливали на еволюцію людства, однакові в усіх релігійних системах однієї епохи, але неоднакові за різних епох.

Мойсей, котрий жив за тисячу п'ятсот літ до Христа, не дуже-то розводився в своєму вченні й не робив із свого життя якийсь моральний взірець. Ні, він просто повів свій народ до щастя — до землі обітованої. І при цьому поїв його, висікаючи воду із скель, годував манною небесною і таке інше. Ісус теж годував народ і зцілював недужих, але робив це, скоріше, для підсилення свого авторитету, а точніше, щоб продемонструвати силу Бога — вірність його вчення. І вже на суворому прикладі Ісуса Вседержитель показав, що ера його безпосереднього втручання у справи людські скінчилася. Коли Ісус звернувся до Бога-Отця з проханням не допустити, щоб його розіп'яли на хресті, «пронести повз нього цю тяжку чашу».

Вседержитель волів, щоб події розвивалися самі по собі. Скінчилася ера безпосереднього контакту служителів культу з позаземними силами за допомогою ініціацій, заклинань і тощо. Людство вступило на шлях саморозвитку і, отже, самостійного добування і застосування знань. Наука перестала дивитися на Небо і звернула свою увагу на Землю. Знання вже черпалися з практики. Раціональна наука (королева-фізика з її технічною спрямованістю) відтіснила окультні науки.

Але це не означає, що ми залишилися без Божої уваги. Просто змінилися засоби космічного контролю, який із безпосереднього перетворився на індикативний (контроль за збоченнями).

Деякі сучасні українські «пророки», наприклад, Олесь Бердник, вважають «нелогічним» рішення Бога про заборону людям їсти «досхочу» плоди з древа життя. «І сказав Бог: — Оце людина стала як Один із Нас, знаючи добро і зло. Тож тепер, аби вона не простягла своєї руки і не взяла ще й з древа життя, а з'ївши, не стала жити вічно! Тому вигнав Господь Бог людину з Едемського саду обробляти землю…» І далі скарження на Бога: «Ось так! Дивний присуд, дивна логіка. Якщо людина стала подібна до богів — що ж тут поганого?» [Бердник О. Тайна Христа. — К., 1996. — С. 8].

В тому і справа, що людина богоподібна у принципі, потенційно. А реально — хто як… Гітлер, Сталін, Чикатило… Поглянь, читачу, навколо себе і подумай: чи можна багатьох із тих, хто тебе оточує, озброювати абсолютними знаннями, чи потрібно робити їх безсмертними? Абсолютні знання можна давати лише в чисті руки. О. Блаватська справедливо зауважує, що відкрити сучасним людям деякі з тих знань, що вважаються езотеричними, це все одно, що трирічну дитину із свічкою, яка горить, впустити до порохового погреба [Див.: Блаватская Е. П. Тайная доктрина. — С 437].

Отже, технологія Вседержителя — це індикативне керівництво, послідовне піднесення людини до такого рівня моральної досконалості, на якому можна було б відкривати їй ті чи інші знання.

Еволюція людства вийшла на глобальний рівень і стала більш повнокровною. Але корекції з боку Космосу не урвалися, вони лише втратили форму «запитання — відповідь» (як було при жерцях). Медитації, ініціації як засіб спілкування з потойбічним світом (підключення до світового інформаційного поля) християнський догмат не визнає, відкидає як язичництво, чаклування. Але, з іншого боку, затяті молитви, виснажливі пости і «дбання», завдяки яким з'являлися видива (голограми) янголів, Богородиці і самого Христа, — хіба це не форма ініціацій, не коригуючі дії «згори»?

Серед засобів впливу на земну еволюцію не втратили свого значення герої та інші «обранці Неба», котрі живуть поміж нас.

Є цікавий документ — список, складений французьким кардиналом Синістрарі, що зберігається у Ватикані (наприкінці XIX ст. його було опубліковано на Заході). Це перелік осіб, народжених від змішаних шлюбів, тобто від земної матері і космічної генопрограми (Духа Святого). У ньому — Піфагор, Платон, Александр Македонський, Леонардо да Вінчі, Лютер та інші. Чи не звідси в Піфагора і Платона «неземні» знання, що на тисячоліття випереджали їхні епохи? Чи не втілював у життя задуми «згори» Александр Македонський, створюючи новий підмісячний світ — світ грецької культури — від Китаю до Атлантики? А корекція католицької церкви, здійснена Лютером? За неперевіреними даними, на Землі на кожний період історії припадає дві-три сотні таких «обранців Неба», котрі впливають на землян за сигналом із Космосу. Але це вже не безпосереднє керівництво, котре людство використовувало на перших етапах цивілізації.

Саме на шляху самовідповідальності людини, самоорганізації її життя було досягнуто того величезного технічного, економічного і особистісного злету вашої, тобто «християнської», цивілізації, який маємо наприкінці XX століття. Але якщо «водіння людства на повідку» призвело давні народи до технічного застою, то переведення його на принципи саморозвитку призвело до іншого тупика — морального, екологічного, воєнного. І тепер очікується глобальна корекція — поява нового Месії. Корекція потрібна, бо виник не той тип землянина, котрого можна безболісно впустити в космічну співдружність і відкрити нові пласти знань. Щоб бува через свою самовпевненість та імморалізм не перебив там багато посуду.

Приспів новий — «осьовий час». Очікується перехід нашої цивілізації на новий — космічний — рівень життєдіяльності (християнська ера була пов'язана з переходом цивілізації від регіонального до глобального, всеземного рівня). Одначе перехід на космічний рівень розпочинається насамперед не з польотів у Космос, а з радикального підвищення морального рівня людей. Не випадково всі, хто мав контакт з НЛО і гуманоїдними образами, розповідають про невдоволеність інопланетян нашою моральністю, про їх стурбованість з приводу порушення нами моральних законів Всесвіту (конкретніше, відомих десяти заповідей). Нас не можна виводити на космічний виток розвитку цивілізації, бо ми надміру брехливі, легковажні, жорстокі. Таких не приймають у космічну співдружність цивілізацій. Таких не можна залучати до знань космічного рівня так само, як не можна дикуну довірити пульт управління ядерною установкою. Ось чому ми бачимо «сплеск» космічної уваги до нас останніми десятиріччями. Можливо, готується нова, глибока корекція еволюції землян, аби підготувати їх до вступу в постхристиянську еру.

Чи потрібно Вседержителю, як генералові старих часів, для контролю за ходом битви бути присутнім у різних місцях поля бою або посилати туди кур'єрів? Ні ж бо! У нього є інші можливості — інформаційні. Більше того, без особистої присутності можна обійтися не тільки, коли йдеться про контроль, а й про вплив на хід спостережуваних процесів, у тому числі й для силових впливів. Для цього не знадобиться пересувати енергію або речовину на космічні відстані: досить дати сигнал. А вже сигнал на місці здатен «розв'язати» будь-яку енергію, привести в дію будь-які матеріальні сили, здійснити такий «полтергейст», що не тільки сковорідки на кухні витанцьовуватимуть, а й гори зсунуться з місць. Саме у цьому й полягає сила інформації — символу, слова, закодованого повідомлення. Недаремно ж кажуть: ефект розвідника (інформатора) може дорівнювати бойовому ефекту цілої дивізії.

Щодо інопланетян, то йдеться про цивілізації (що випередили нас на тисячі літ), яким Всесвітній Розум став набагато ближчим, і Вседержитель наділив їх великою компетентністю у світових справах. Можна бути певним: якщо якісь інопланетяни (а їх багато) не зацікавляться нами… в гастрономічних цілях, то й літати їм на Землю немає сенсу (як нам їхати на вокзал, аби дізнатися про час відправлення поїзда — можна зателефонувати).

Усе це пречудово вкладається в інформаційну парадигму. До слова, і найважче у християнському догматі питання Святої Трійці (Що це? Чому саме Трійця? і т. д.), з приводу якого протягом віків точаться богословські суперечки, дуже просто можна пояснити інформаційною парадигмою. Трійця тому, що є (завжди має бути) джерело інформаційного впливу (Отець), власне, інформація (Дух Святий) та носій інформації (Син). Тільки така «тріада» дає змогу божественному началу справляти ефективний вплив на справи земні.

Очевидно, настає епоха, коли ми конкретніше дізнаємося, нарешті, хто ж ми є насправді, звідки ми, який механізм функціонування нашої душі як космічного феномена. Ні, ми не тварини, позбавлені пір'я і шерсті, і не елементи продуктивних сил, ми — мікрокосми, у яких, як у краплині роси, відбиваються всі закони світобудови. Душа — рефлектор Космосу, її включено у космічну драму; крізь неї проходить могутнє космічне протистояння сил світла (добра) і сил пітьми (зла). І наш контакт з позаземним Розумом здійснюється не шляхом збивання «тарілок», захоплювання їх екіпажів, допитів ув'язнених або, навпаки, шляхом потрапляння до них у полон (такі наші домисли сприймаються, мабуть, позаземним Розумом як маячня дикунів), а шляхом усвідомлення космічної гармонії, морального самовдосконалення, самопідготовки до великої зустрічі в інформаційному полі Всесвіту.

Не ми підемо на відкритий контакт (ми — пасивна і безпорадна сторона), а вони. І вони давно готові: для цього не потрібні міжзоряні перельоти. Були б тільки готові ми… І хочеться завершити тим, з чого почали: головний шлях до контакту зі Світовим Розумом — в усвідомленні глибин своєї душі. Процес цей має супроводити всю історію людства: йому немає кінця-краю. Як говорив великий німецький філософ І. Кант, є і лишатимуться дві великі таємниці: зоряне небо над нами і моральний Закон всередині нас. І це — довіку.

АРІЇ ЛІВІ, АРІЇ ПРАВІ…

Свет и тьму, жизнь и смерть, правое и левое… нельзя отделить друг от друга.

Евангелие от Филиппа [Апокрифы древних христиан. — СПб., 1992. — С. 33]

— Людська історія відображає споконвічну боротьбу космічних світлих і темних сил, добра і зла. Звідси і бере свій початок проблема «лівизни» і «правизни», яку аналізували у свій час Тейяр де Шарден і В. Вернадський. Вони підкреслювали її космічний діапазон, велике методологічне значення для формування правильного розуміння історичного процесу [Див.: Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987; Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М., 1991].

Слідуючи за науковими авторитетами, ми також переходимо до розгляду арійського руху в режимі: ліві — праві. Адже без урахування величезної мутації, здійсненої Промислом Божим в еволюції каїнітської гілки людства та її розколу на «лівих» і «правих», ми мало що зрозуміємо в подальшому розвитку світу, будемо постійно плутати «праве» з «лівим — світлих індоаріїв, які запліднили вашу Аратту і всю Європу, з темними людиноненависниками — арійцями із свастикою.

Поза усяким сумнівом, лівоарійські осатанілі «завихрення», котрі періодично здіймаються на історичних просторах (взяти хоча б Німеччину [Про фашистську форму лівоарійства ми поговоримо в окремому розділі]), виникають далеко не на пустому місці. Що характерно, тут спрацьовують не тільки соціальні, генетичні, а й позаземні, езотеричні чинники етноеволюції.

Зважаючи на те, що йдеться значною мірою про космічне суспільствознавство і роз'яснити вашому брату-матеріалісту двовекторність арійського руху буде не так-то просто, почнемо розмову від самого Адама.

НАДЛЮДИНА І «БОЖА ЛЮДИНА»

Слушайте, я учу вас о Сверхчеловеке! Ф. Ницше

— На третьому історичному колі, — продовжував Гуру, — відбулася досить серйозна мутація в генезисі обох гілок людства: каїнітів і сіфітів.

У каїнітів це сталося в коліні Мехіаеля, що означає «вражений Богом». У сіфітів — у коліні Єноха (сина Іареда, якого не слід плутати з Єнохом — сином Каїна). Єнох означає «посвячений» або ще «перетворювач». Мехіаель і Єнох, як записано у Біблії, родили Мафусаїла («людину Божу»). У Тлумачній Біблії зазначається, що фраза «Ірад народив Мехіаеля» («враженого, знищеного Богом») містить у собі натяк на якесь особливе Боже напучування забудькуватих каїнітів. Що це було, з певністю сказати важко, але зрозуміло одне: каїніти (потомки Богом проклятого Каїна) «зазнали небесної кари». А вираз «Мехіаель народив Мафусаїла («людину Божу»)» також є натяком на упокорення пихатих потомків Каїна, їх звернення до Бога [Див.: Толковая Библия. — СПб., 1904–1907. —Т. 1. — С. 39]. Нижче ми більш детально зупинимось на цих біблійних деклараціях.

Історія людства, як записано в Тлумачній Біблії [Див: Толковая Библия.—T.l. — С. 36], починається з Єноха І, старшого сина Каїна. Історія, мабуть, яскрава, але страшна. Яскрава тому, що з Єноха починається прогрес, тобто людство просувається вперед в інтелектуальному освоєнні світу. Але весь цей прогрес у підсумку виявився антигуманним, бездуховним, бо він іде «лінією Каїна», першого убивці на Землі.

Каїн був першою «надлюдиною» (оберменшем) на Землі, бо володів головною ознакою надлюдини — вважав для себе правомірним вирішувати питання життя і смерті інших людей, з братами включно. Усі «надлюди» (чи Єнох І, чи гітлерівці, які «очищали світ» од «унтерменшів», чи більшовики, що визначали ворогів і друзів народу, чи терористи, які знищують безневинних людей) — за духом не від «людини Божої», а сатани. Вони протиставляють себе нормальному, тобто «Божому», людству, їх можна називати і «каїнітами'', оскільки Каїна Єва і справді народила від сатани (внаслідок гріхопадіння). Адже вона «їла плід від змія» і до свого Адама повернулася після спілкування (і не тільки словесного) із сатаною в образі змія [У даному разі важко щось додати чи відняти. Читайте Біблію. А факт перелюбу Єви із сатаною обігрують усі масонські учення]. А вже Сіф (третій син Єви) був від Адама. Він і започаткував основну гілку людства. «І жив Сіф по тому. 1 породив він синів і дочок» (Бут. V. 7).

Отже, містобудування, культурний прогрес, тобто перші ознаки цивілізації, пов'язані з іменем Єноха — сина Каїна, онука сатани. Чи міг Бог байдуже усе те споглядати? Ні. І він втрутився в генеалогію людей в коліні Мехіаеля — онука Єноха І. Відтак це коліно було уражене. Хоча гілка каїнітів у цьому коліні одержала водночас могутній позитивний імпульс від основної — Адамової — гілки людства, від Єноха II (правнука Сіфа).

Саме останній і став перетворювачем «гріховної» (каїнітської) гілки людства. Ця гілка розкололася на лівих (продовжувачів роду «надлюдей») і правих (продовжувачів роду «нормальних» людей, якими їх створив Бог в особі Адама). Ось у чому полягало «божественне напучування» роду каїнітів і «утихомирення їхньої гордині» [Толковая Библия. — Т. 1. — С. 37].

Цю таємницю людського буття масони «не помічають» і прагнуть всіляко змовчувати. На арену історії виводиться великий Єнох Перетворювач, але хоч як би там було, гілка Єноха Посвяченого, тобто надлюдини, започаткована ще від Каїна, залишилася. Особливо активно вона виявилася в останній період існування Атлантиди.

Досягнення Атлантиди у багатьох сферах діяльності незаперечні: розвинуте мистецтво, надзвичайно високий рівень будівництва, дивної краси храми та ін. Але за словами Платона, володарі, еліта Атлантиди дійшли до того, що почали вважати себе за богів, тобто надлюдей. Почали робити із себе кумирів і самі собі ж…поклонятися. Більш того, вони навіть посягнули на потойбічний світ. Переходячи з розряду «звичайних» у розряд «надтворінь», люди раніше чи пізніше, але неминуче чинять розпусту, вдаються до послуг чорної магії, шукають собі «підживлення» енергією «Вріль». І все через те, що намагаються відкрити в собі надприродні здібності, тобто стати надлюдьми, оберменшами.

Найчастіше термін «надлюдина» визначається в літературі як сильна особистість, чия воля, бажання і вчинки не підкоряються жодним обмеженням. Надлюдина вважає, що має право розпоряджатися власною долею, а також життям і смертю не тільки окремих людей, а й цілих народів. Недарма ж автори Біблії порівнюють «надлюдей» з «тими, хто йде Каїновим шляхом» [В езотеричній літературі цьому питанию приділяється велика увага. Про людей і народи, що стали «на шлях лівої руки», можна довідатися з книги Кемпбелл Д. Маски Бога: Созидательная мифология. — М., 1998. — Т. І. —Кн. 1. Та й у працях Тейяр де Шардена ці проблеми дістали належне відображення].

Люди такої особливої касти не піддаються вихованню, і «для них не існує «зовнішнього» Бога. За їхнім переконанням, усе дозволено, гріха немає, а смерть — це всього лише відхід у небуття. Але головне, чого постійно шукають «надлюди», то це зв'язків з потойбічним світом. Вони готові заплатити будь-яку ціну, принести будь-які жертви, аби розбудити в собі надприродні сили, вийти за межі, що існують для звичайної людини.

Виявляється, дуже важко, майже неможливо підібрати слова, які б найбільш повно характеризували представників роду каїнітів. Скажімо, радянська пропаганда у свій час називала лівоарійців «маніяками», «людожерами», «убивцями», «безголовими», «людиноподібними», «варварами» тощо. Але всі ці терміни ні про що не говорять. А справа в тім, що «надлюдина» — це породження цивілізації. Але якої? Цивілізації з мінусовим знаком, тобто антисвіту.

У землях, похованих в океані, існували моторошні культи, за відправленням яких суворо стежили жерці зла. В основному це були представники «лівих» гіперборейців. Блакитноокі, білошкірі «надлюди» здійснювали свою гегемонію по всій темношкірій Посейдонії, насаджуючи ідеологію обраної раси, людиноненависництва.

Тут не тільки полювали на людей, займалися людожерством і кривавими жертвоприношеннями, а й будували спеціальні ферми для відгодівлі людей та їхнього наступного заклання. Тут не тільки чинили содомонський гріх, а й створювали заповідники, у яких «виховувалися» дівчатка і хлопчики, тобто готувався матеріал для сексуальних утіх і сировина для… приготування делікатесів. Царі, багаті можновладці мали змогу утримувати таких «майстрів» кухонної справи, що присмажували дівочу «тушку» і при цьому зберігали красу тіла й обличчя. Подавалася така страва на бенкетний стіл у спеціальній пательні (на зразок труни), обсипана різними прянощами. Саме в Атлантиді був популярний напій «кров з молоком». Для його приготування теплу людську кров змішували з свіжим молоком жінки, козулі, а то й левиці. Вожді й володарі зміцнювали ним свій дух, робили себе безжалісними. А закуски з маринованих людських зародків, а витончені статеві збочення за інструкцією спеціально підготовлених фахівців з насолод…

Життя людське в такому суспільстві було зовсім знецінене. На вимирання, голодну смерть прирікалися цілі племена і народи. А живі день і ніч працювали на будівництві безглуздих культових споруд, де можновладці ставили своїх кумирів і молилися на них.

У XIX столітті, столітті розуму, наївно думали, що все це чорне минуле ніхто і ніколи вже не підніме на поверхню, не оприлюднить, не почне йому наслідувати. На жаль, XX століття спростувало всі ці надії. Узяти хоча б роки панування фашистської ідеології, нацизму. Згадайте, як Гітлер і його поплічники використовували спадок Атлантида. «Врешті-решт кожен німець, — з гордістю відзначав учитель фюрера К. Раушнінг, — стоїть однією ногою в Атлантиді, де він шукає кращу батьківщину і кращу спадщину»[Цит. за: Повель А, Бержье Ж. Утро магов. — С. 8].

Від грішників-каїнітів, точніше Єноха Посвяченого, пішли учення західного масонства, іудейська Кабала [Кабала — це ніби «паралельне», таємне вчення, основа багатьох окультних теорій, авторитетний код передусім масонів], вчення гностиків, теософія, «таємне християнство», марксизм-ленінізм, гітлерівський окультизм і нацизм, сатанізм. І дивуватися тут не варто. За всієї зовнішньої відмінності названих теорій, вони єдині у своїй антилюдській, антибожеській, сатанинській сутності, їхнє коріння сягає до найпершого сатаніста, який привласнив собі право убивати ні в чому не винних Авелів.

Сам Каін-батько — син сатани — відкрив Єноху Посвяченому свої таємниці: скоєння смертного гріха, вигнання, боговідступництво. «Бог відступився від нас, треба сподіватися лише на себе, стати вище звичайних людей — рабів Божих, стати надлюдьми, які керують таємними силами природи!» Ось девіз каїнітів в усі часи, зафіксований у книзі Дзіан, єгипетській Книзі мертвих, у хроніці «Ура-Лінда» (лівоарійській Торі), Кабалі, ученнях жерців Атлантиди, Хірама [Хірам — родоначальник західного масонства], Агні-Йоги тощо.

Уся біда в тому, що Єноха Посвяченого часто плутають з Єнохом Перетворювачем, який ходив перед Богом і за великі заслуги був узятий на Небо. І винні тут, як на мене, церковні ієрархи, які визнали учення цього світлого Єноха апокрифічним, тобто не включеним у канон.

Існує ціла Книга Єноха, яка сягає у допотопні часи. Це предтеча сучасної Біблії. У ній викладені ті ж ідеї, що і в першій біблійній книзі Буття. Від перших (правих) гіпербореїв-аріїв через волхвів вашої Аратти вона потрапила до халдеїв, а ті вже передали її Аврааму. Останній приніс цю книгу — велике Вчення — в Єгипет, де Мойсей його «відредагував і доповнив». Після цього воно і стало першою частиною Біблії, а в поєднанні з індоєвропейським мітраїзмом — наріжним каменем християнства. Отож недаремно Єнох Перетворювач вважається у християн засновником писемності, культури, духовності.

Але побутує думка, що багато різновидів окультних (екстремістських) учень у своїй основі також будуються на Бутті, або Торі. Тут лише інша інтерпретація, тому виходять не духовні ліки, а духовна отрута. «Тора (Буття — Ю. К.) — записано у Кабалі, — може бути одночасно ліками й отрутою — цілющою або смертельною силою. Усе залежить від її подачі».

Як з'ясувалося, і шумерське Буття бере свій початок від лівої гілки гіпербореїв та їхньої книги Дзіан. Лівоарійську Тору шумери у свій час передали у Вавилоні аккадцям, від яких і пішов іудейський окультизм, або ж Кабала.

Але про шумерів ми поговоримо окремо. Адже вони одними з перших у післяпотопному світі представляють крило нордичних (лівих) гіпербореїв-аріїв. Особливо це проявилося після їхнього прибуття до Месопотамії із земель Аратти.


ШУМЕРИ І ПРАУКРАЇНА

Шумерський тип культури надзвичайно споріднений з неолітичними пам'ятками Південної Русі…

Р. Генон

— Факт, що в Аратті мешкали шумерські племена, поки що відноситься до розряду дискусійних. Адже більшість вчених схиляються до думки, що походження шумерів невідоме, а їхня мова не має родинних зв'язків з жодною мовою світу.

Відомий дослідник-шумеролог С. Крамер (до речі, уродженець українського містечка Жашків, працював у Німеччині і США), проаналізувавши велику кількість матеріалів, пов'язаних із загадковими шумерами, вигукнув: «Так, були Великий Рим, чудова Еллада, сивий Єгипет. Але до них був Шумер!» [Див.: Крамер С. История начинается в Шумере. — М., 1985]. Здавалося, було відкрито нове, давніше цивілізаційне першоджерело всесвітньої історії. І така парадигма — початок не в Єгипті, а в Шумері — стала панівною в наукових колах.

Однак вчений не зрозумів (точніше, не встиг зрозуміти), що високорозвинутий, майже як і Єгипет, Шумер сам починався на благословенній землі Північної Припонтиди.

Прийшовши в землі Праукраїни, шумери зайняли південно-східний «кут» Північного Причорномор'я — Меотиду (територію нинішнього Азовського моря, замість якого тоді були болотяні рівнини), а також південні частини нинішніх Донецької і Запорізької областей — так зване Запорізьке Приазов'я. Їхній духовний центр (головне святилище) знаходився в районі сучасного Мелітополя. На болотах Меотиди шумери займалися в основному іригаційним землеробством, хоча й орне їм було не чуже.

Справа в тому, що десь одна—дві тисячі років до н. е. Азовського моря ще не було, а назва «Меотида» існувала. Вона належала широкій степовій (місцями заболоченій) смузі, яка простяглася одним рукавом від Таврії до Каспію, а другим — уздовж східних берегів Понту, через Колхіду і до самої Месопотамії.

Меотида була своєрідним «світовим перехрестям», куди стікалися арієзовані народи зі сходу і південного сходу, накочувалися, мов хвилі, на Північну Припонтиду. Меотида перекладається з грецької як «Мати країни» або «Годувальниця». У даному разі ми перекладаємо її як «Годувальниця Понту», бо саме вона живила Праукраїну етнічними соками усього світу, які стікалися рівниною прямо до мелітопольських святилищ, а звідси потрапляли у різні куточки земної кулі.

Однак відомий Девкаліонів потоп спричинив підйом води в Понтійському озері, а затим затоплення величезної території, придатної для проживання. Він погнав шумерів з насиджених місць (в причорноморській Аратті вони жили не менше 300 років) уздовж східного берега Чорного моря на південь, через Кавказ до пасма гір Гіндукуш, родючих земель Сенаарської рівнини [У Біблії записано: «Як рушали зо Сходу вони, то в Сенаарському краї рівнину знайшли і оселилися там» (Бут. XI. 2). Якась частина прашумерів пішла у Південно-Західну Європу, де їхні сліди й досі знаходять археологи].

Таке припущення знаходить своє підтвердження у більшості шумерських міфів та багатьох літературних пам'ятках. Аратта — це красиве, лунке слово — є опорним в основних творах шумерського епосу, вона подається як альма-матір Аккада і Вавилонії. У легенді про Енмеркара є такі слова: «І тоді всі люди у захваті подивуються, Уту [Уту — шумерський бог Сонця], дивлячись на те, і світло порадіють. Бо мешканці Аратти до тебе прибуватимуть. Денно і ношно побільшуючись».

Звичайно, далеко не все літературне багатство Дворіччя дійшло до нас, Але навіть те, що збереглося, дозволяє переконатися, з яким глибоким поетичним почуттям оспівується «привільна, мила серцю» Аратта (інколи вживається слово «Арта»), де в синьому безкрайньому небі літають соколи і орли; де «вовки хапають овець з ягнятами і тягнуть їх у безкрайні степи, а пастухи печаляться і плачуть», де люди дружно живуть з коровами і волами і розмовляють з ними, як з людьми». А ближче до гір Хуррук, оповідають міфи, не тільки вовки, але й «леопард може схопити козла і потягти в ущелину». В Аратті править богиня Інанна. До неї звертаються герої по допомогу в критичні моменти. Так, посланець правителя Урука «п'ять гір, шість гір, сім гір пересік: підняв очі — до Аратти наближається». І зважила на його прохання Інанна («богиня батьківщини»), не дала загинути своїм дітям у диких горах Хурруку і за горами [Цит за: Крамер С. История начинается в Шумере. — С. 156].

Нарешті в найбільшій з героїчних поем «Енмеркар і правитель Аратти» багато розповідається про країну, розташовану далеко на північ від Урука, за сімома гірськими хребтами, так що «дістатися до неї було майже неможливо». Автори прямо зазначають, що там існувала цивілізація, місто-держава. І з якою ностальгією усе це описується!.. Описується ваша Праукраїна!

І що цікаво, навіть боги різних цивілізацій виявляються родичами. Так, бог Урука Уту і богиня Аратти Інанна — рідні брат і сестра. Буває і так, що шумерський бог допомагає Аратті і навпаки. Приміром, в одному з міфів Ішкур (Шумер) дає правителю Аратти пшеницю і напучує його триматися міцно, не поступатися правителю Урука. В іншому творі, навпаки, богиня Аратти Інанна надає допомогу герою Урука.

Обговорюючи тему шумерів, дослідники часто твердять: вони ніби прийшли з небуття і пішли в небуття, як вода у пісок. Інакше кажучи, розчинилися в аккадських племенах. Але при цьому встигли створити першу, справді високорозвинуту цивілізацію у Дворіччі, яка істотним чином вплинула на інші цивілізації, а саме — Єгипет, Кріт, Мікени, Грецію. «Саме шумерам, — підкреслюють автори Біблійної енциклопедії, — належить честь винаходу писемності, а також колісного транспорту. Вони першими почали будувати міста» [Библейская энциклопедия. — М., 1996.—С. 291]. Воістину велика честь. Адже вдеться про найголовніші параметри нашого життя за останні тисячоліття: про письмо, колесо, місто.

Головне питання, яке постає сьогодні перед ученими: звідки взялися тут такі величезні інтелектуальні багатства — блискуча література, своєрідна філософія, образотворче мистецтво, писемність, розвинуте містобудування [Є дані, що в шумерів, як і в єгиптян, навіть були дуже своєрідні гальванічні елементи. Вони цілком могли користуватися електрикою. Див.: Интересная газета, — 1997. — № 3]? Створено усе це шумерами в Месопотамії чи принесено ними туди з Понту, точніше з Аратти? А можливо, у якійсь частині і до Аратти?

Особливо дивуватися тут не варто, оскільки питання в такій площині порушується не вперше. Воно присутнє в працях відомих учених XX століття Германа Вірта і Рене Генона [Див.: Wirt G. Die Aufgang der Menscheit. — Berlin, 1927; Juenon R. Computes Rendus. — Paris, 1923]. Показове, з огляду на це, висловлювання російського історика О. Дугіна, яке дуже перегукується з твердженням Р. Генона: «Усі атлантичні теорії мають одне слабке місце — це так звана таємниця походження шумерів. Річ у тім, що найдавніші пласти шумерської культури мають не атлантичний, а передатлантичний характер.

Причому цей шумерський тип культури надзвичайно близький неолітичним пам'яткам Південної Русі та Південного Сибіру» [Дугин Л. Мистерии Евразии. — М., 1996. — С. 29].

Багато спостережень істориків, які вивчали Месопотамську цивілізацію 4–3 тисячоліття до н. е., підтверджувалося археологічними знахідками в південних областях України. І якщо нині дослідники пишуть про унікальне будівництво перших післяпотопних шумерських міст, то усе це відбувалося в районі нинішніх Мелітополя, Миколаєва, Житомира, де і в наші дні можна зустріти сліди шумерських творінь.

Поява шумерів у Понті в дотрипільські часи, їхня активна життєдіяльність в Аратті, а потім переселення звідси в інші регіони тодішньої Ойкумени — ця точка зору стає нині досить популярною. Переконаний, з часом історики та археологи дедалі частіше зустрічатимуть «шумерський слід» у найдавніших пластах араттської культури.

Разом з тим слід зазначити, що доіндоєвропейська природа шумерів (цих маргиналів неоліту) робить їх особливо загадковими: вони виконували, як і єгиптяни, лівоарійську місію збереження традицій та відродження цивілізації четвертого кола (Атлантиди).

ШУМЕРСЬКИЙ НАТИСК

Ось буремний вітер йшов із Півночі…

Біблія

Хоча побутує думка, що походження шумерів невідоме, дехто схильний вважати: містичною батьківщиною цих племен, як і фрізів (прагерманських арійців) є все-таки земля Альтланд на півночі Європи. І для цього є підстави. Так, знайдений серед шумерських джерел «Список царів» дуже вже нагадує біблійну Таблицю народів. У ньому подається перелік патріархів людської гілки, що бере свій початок саме від Каїна, якого, як відомо, було відправлено на поселення «в землю Нод, на схід від Едема» [Бут. IV. 16].

Ще один факт. Десь у 80-х роках американці за допомогою комп'ютерів здійснили уточнену розшифровку шумерських текстів (клинописів), в результаті якої з'ясувалося: слово «шумер» у новій транскрипції означає «людина іззовні» або «людина згори». Сенсаційна інформація із США обговорювалася навіть на одному із засідань київської секції Комісії з неопізнаних об'єктів АН СРСР під керівництвом академіка Г. Писаренка.

Мені здавалося, що на підставі цього можна зробити висновок: шумери спустилися до Месопотамії згори, а саме з нашої Аратти, розташованої на півночі, за високими горами Хуррук (Кавказьким хребтом). Однак Гуру з цього приводу зауважив:

— Шумер, Юрію Михайловичу, дійсно подвійне слово: «шу» — «зверху» або «згори» і «мер» — «людина». Але воно означає не «людина згори», а «надлюдина», в дусі гітлерівського «оберменш» У цьому одразу переконуєшся, знайомлячись з легендами про Гільгамеша. Наведу лише уривок:

Найди же милость своего бога! Подними голову, грудь распрями — сверхчеловек (шумер — Ю. К.) же ты! Средь мудрецов городских ты должен быть высшим! Твой город, место прекрасное, да назовет имя твое!

Та й сам головний герой шумерських переказів оспівується як надлюдина. Гільгамеш — володар, цар Урука. Він бажав ще більше піднести своє ім'я над масою маленьких людей, у яких «немає ні домівки, ні матері». Його мета — фізичне безсмертя. І в гонитві за ним він здійснює надлюдські подвиги. Гільгамеш йде до безсмертного Утнапіштима [Персонаж священних книг Сходу, який постійно бореться за своє безсмертя, збереження за собою надлюдських рис «владики»], щоб довідатися про рецепт вічного життя і панування над людьми.

Після Девкаліонового потопу ковчег Утнапіштима (шумерського Ноя) зупинився на схід від Дворіччя в районі гори Арарат. В епосі про Гільгамеша вона існує як гора Нізир — найвища гора в Гіндукуші (ці назви фігурують у Тлумачній Біблії) [Див.: Толковая Библия.—Т. 1. — С. 80].

Саме з цього форпосту «чорноголові» (шумери) почали свою експансію, завоювання для себе нового «життєвого простору». Звичайно, робилося все це в лівоарійському дусі. І що характерно, «об'єктом» шумерської історії (тотальної арієзації) були численні пастушачі семітські племена, котрі жили як тубільці на захід від Гіндукушу й у Південній Месопотамії.

Важливо зрозуміти: ліві залишаються лівими в усі часи і в усіх ареалах Землі. Нехай читач не дивується: 4,5 тисячі років тому в Месопотамії шумери робили те або щось схоже на те, що гітлерівці чинили в XX столітті н. е. Ніякі коліна і племена не визнавалися, семітські отці і праотці «анулювалися», їх пропонувалося забути; формувалася «нова людина» і «особлива історична спільність людей», одна ідеологія, одна культура — «семітська за формою, шумерська за змістом» і навіть…«одна мова та слова одні» [Бут. ХІ.1].

Цей «спаяний», «монолітний народ» під проводом відносно нечисленних шумерів (давайте згадаємо про малу закваску, що учиняє все тісто) почав будувати «вежу до небес» — нове суспільство, рай на землі. Біблія зазначає: «як рушали зо Сходу вони, то в Сенаарському краї рівнину знайшли, і оселилися там… І сказали вони: «Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі»[Бут. XI. 2].

Честолюбні, властолюбні і богосупротивні наміри будівничих Вавилонської вежі дуже нагадують побудову комунізму в одній країні, щоб потім поширити його по земній кулі. Як відзначають автори Тлумачної Біблії, шумери хотіли «… створити такий опорний пункт панування, звідки зручно було б поширювати свою владу на якомога більшу кількість народонаселення; крім того в намірах будівничих було і бажання перешкодити здійсненню божественного пророцтва про загальне розсіювання нащадків» [Толковая Библия. —Т. 1. — С. 79–80].

І сили небесні втрутилися. Як записано в Біблії: «І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі: і вони перестали будувати те місто» [Бут. XI. 8].

До речі, об'єктом впливу шумерської арієзації була і сама альма-матір Вавилонії — Аратта. Правителі Урука-Шумерії, як свідчать літературні джерела, мріяли повернути втрачену батьківщину, здійснити, так би мовити, «стрибок на Північ», об'єднати Аратту і Урук під егідою останнього. Адже там так багато хліба, міді, будівельного каменю (граніту, мармуру), а головне, там могили предків. Це була своєрідна ідея фікс шумерських царів та героїв-надлюдей.

Між цими різновекторними цивілізаціями йшло своєрідне перетягування каната. Щоправда, у протистоянні між «метрополією»-Араттою та Уруком-Шумерією до гарячої війни не доходило. Заважали, мабуть, кавказькі гори. Але холодна війна мала місце. Як справедливо зазначає С. Крамер, це була «перша в історії війна нервів».

Безперечно, роль шумерів у розвитку людської культури величезна, як і Єгипту. Особливо, якщо говорити про їхній інтелектуальний внесок. У розумінні ж духовності, моральних основ нашого буття лівоарійська шумерська культура являє собою своєрідну «пітьму», що протистоїть світлу мітраїзму і християнства [Див.: Якобсен Т. Сокровища тьмы. — М., 1995]. Не випадково шумерську «протобіблію» знайдено (як і багато інших клинописів) у стародавньому місті Ніневії, побудованому біблійним царем Німродом, в образі якого зашифроване ім'я сатани.

Тому я собі думаю, якби не Девкаліонів потоп, що погнав шумерів на південь, на українських землях цілком можливо була б створена така ж блискуча, велика і могутня, але, на жаль, бездуховна цивілізація, яка виникла в Дворіччі. І «блудниця вавилонська» була б, швидше за все, у районі Мелітополя.

СВЯТИЛИЩА ПІД МЕЛІТОПОЛЕМ

Як потьмяніло золото, змінилося золото найкраще! Каміння святилища розкидане по всіх перехрестях.

Біблія

Нині інтерес до святилищ в районі Мелітополя (територія Запорозької Січі), а також поблизу Асканії виявляють не лише учені-археологи, а й біоенергетики, екстрасенси, уфологи і просто люди, яких цікавить стародавня історія.

А йдеться передусім про дві історичні пам'ятки, які, на думку дослідників, проливають світло на витоки не лише протошумерської, але й усієї післяпотопної цивілізації [Див.: На территории Украины обнаружена колыбель шумерской цивилизации // Всеукраинские ведомости. — 1996. — 28 сентября].

Обидва ці місця мелітопольського «духовного вузла» (названі «могильниками», що не зовсім правильно, як і єгипетські піраміди не слід називати «склепами») досить непримітні. На перший погляд — це руїни камінної кладки і решток якихось споруд у землі.

На північ від Мелітополя знаходиться так звана Кам'яна Могила, ідентифікована як святилище протошумерів. Зараз це місце являє собою нагромадження каміння (природного і штучного), де є кілька гротів. На їхніх стелях і стінах зображені звірі, людські постаті і таємничі знаки, які після розшифровки шумерологом А. Кифішиним [Див.: Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт

дешифровки протошумерского архива. — К., 2001] виявилися… першим в історії письмом. В результаті такого відкриття вченого, по-перше, збільшується на 2,5 тисячі років вік писемності землян. По-друге, з'являється ключ до розгадки слов'янської абетки.

Друге святилище розташоване на південний схід від міста. Візуально воно нагадує величезну (40 кв. км.) ділянку орної землі [У народі це місце назвали «об'єктом Суперта» — за прізвищем дослідника-ентузіаста з Мелітополя]. Уся таємниця знаходиться під землею. Існує версія, за якою на глибині 17 метрів зберігаються не лише матеріальні цінності, але й духовні скарби, йдеться про «бібліотеку», або ж «архів», скіфських вождів. І чи не тому сюди слідом за німецькими окупаційними військами рушили археологи товариства «Аненербе»? До Жовтневої революції ці угіддя належали одному німецькому барону, який також намагався організувати розкопки.

Як ви вважаєте, що шукали тут згадані дослідники? Виявляється, не тільки золото, алмази, а й… розуміння. Саме тут зберігається інтелектуальний і духовний «вузол» усього Понту — його сакрал, осягнення якого і дає можливість правильно висвітлити історію Західного світу. Хоча хто знає, золото, алмази теж становлять значний інтерес. Адже чомусь й досі увагу німців прикуто до цього регіону.

А що ж ми, громадяни цієї священної землі? Діємо поки що на любительському рівні. Про В. Суперта ми вже згадували. Цей аматор був переконаний, що в районі Мелітополя сховані численні скарби. Володіючи здатністю біолокації, визначення підземних порожнин, металоносних покладів, він виявив на північний схід од Мелітополя рівні взаємопов'язані ходи, прямокутники, одне слово, фрагменти гігантського підземного храмового комплексу, які нагадують знамениті стародавні Герри. На думку В. Суперта, тут схована унікальна бібліотека — ціле зібрання глиняних табличок із поруйнованого у давнину шумерсько-аккадського зікурата Ур-Намму.

Група ентузіастів на чолі з С. Ткаченком (переважно це екстрасенси) кілька років поспіль виїжджає на ці об'єкти, у міру своїх можливостей вивчає їх і… бачить ті ж ментальні картини, про які розповідав мені Гуру.

Мелітополь — казав він, — сакральне (священне) місце не тільки для України, але й для усієї Європи, усього християнського світу. Колись цей регіон стане (нарівні з Києвом) Меккою Західної цивілізації. Саме тут розташовувалась символічна душа нової гілки людства — тарсенів (трипільців) та їхніх «синів». А зовсім поряд, як символ полярності світу, знаходилась душа-святилище згасаючих цивілізацій із «ліво-арійською закваскою»: Шумера, Вавилона (Ассирії), Мікен, Єгипту — уламків затонулої Атлантиди. Я маю на увазі лише первісні святилища післяпотопних світів, що уособлювали світле й темне. А всі інші (храми Єгипту, Вавилона, доантичної Греції та ін.) можна вважати дочірніми [Те ж саме твердять і сучасні екстрасенси та уфологи, які активно вивчають мелітопольські могильники. Ось думка одного з них. «Ми можемо уже з певністю сказати, — заявляє Ю. Марчук, — що Мелітопольський регіон особливе місце на планеті Земля. Він відіграє виняткову роль не лише в житті планети, але й Космосу. Адже відомо, що саме звідси, з цих країв, з України, тягнуться доленосні витоки народів Азії, Європи, Північної Африки, Індії». Див. Голос правічного Мелітополя // Вечірній Київ. — 1997. - 25 лютого].

Очевидно, ці місця під Мелітополем є могутніми комплексами, які випромінюють тонкі енергії. Тут, у земних глибинах, розташована геніально продумана система споруд із своєрідними блоками самозахисту Це особливим чином розташовані численні галереї, канали, тунелі, зали, поховання, храмові й так звані бібліотечні приміщення. Система ця не менш складна й загадкова, ніж внутрішня побудова єгипетських пірамід та месопотамських зікуратів.

Хочу підкреслити, що усе це виявлено ентузіастами, археологами-аматорами за останні 6–7 років. Руху науковців у цьому напрямі поки що не спостерігається. Справа, певне, в тому, що згадані відкриття одержані методами біолокаційного та сенсорного обстеження, які офіційною наукою не вельми визнаються.

Звичайно, в цьому регіоні все-таки варто організовувати і проводити серйозні археологічні розкопки. Хоча це не найголовніше. Важливо усвідомити, що ми ще дуже далекі від розуміння істинного смислу та справжньої історії мелітопольських об'єктів. Вони нас поки що лише бентежать.

Що ж нам робити? Знайти гроші, техніку і копати? Звичайно, можна вчинити і так, але такий шлях малорезультативний. Передусім нам потрібен новий історичний світогляд. Інакше кажучи, ми повинні перейти на якісно новий рівень розуміння сенсу, механізмів функціонування цивілізації. Тоді й Мелітополь заяскріє алмазом в інтелектуально-духовній короні Україна — Трипілля — Аратта.

Тривалий час «правоарійським» святилищем був храм Полло (Полеля), розташований біля тодішнього гирла Дунаю. Тепер це чорноморський острів Зміїний. Зазначене місце було головним культовим мітраїстським центром гіперборейського народу Ювал, котрий, як відомо, став родоначальником народу Єліси, тобто античних греків.

Після затоплення 7,5 тисячі років тому мітраїстського святилища Ювала (точніше, підходів до нього) праві арії відтворили його на річці Герос, також неподалік від Мелітополя. Головним його елементом — прихованою внутрішньою «начинкою» цих підземних споруд — є храм Сонця, розташування якого визначено досить точно. Тепер слово за дослідниками-археологами.

Хоч як це и дивно, але в одному регіоні отаборилось два святилища-антагоністи, дві Мекки тодішнього світу, які одночасно притягували до себе «сили світла» і «сили пітьми».

Мітраїстський (правоарійський) культовий центр після занепаду Трипільської цивілізації переходить «у володіння» кіммерійців, потім скіфів-сколотів. Чи є там золото, бодай те, про яке згадує Геродот, не берусь стверджувати. У стародавніх текстах, з Біблією включно, золотом святилищ називали передусім їхній духовний потенціал — найдорожчий для народу скарб (див. епіграф до розділу).

Хоч як би там було, але врешті-решт нащадками і хранителями цих скарбів стали запорожці, які відродили дух синів Тарсена. Тепер — черга за нами, дорогі співвітчизники.

Другий культовий центр — святилище шумерів. Навіть після їхнього переселення в Месопотамію і створення там цивілізації він продовжував справляти свій духовний вплив. Сюди тяглися релігійні нитки з Дворіччя, йшли паломники з Шумера, Аккада, Вавилона, Ассирії. У Кам'яній Могилі запалювалися олтарі богині Іштар, Одіну (Одноокому). Усе це боги зоряного (не сонячного) культу, який зрідні єгипетському.

Хочу підкреслити, що коли енергетика першого «об'єкта» позитивна, благодійна, то випромінювання другого мають негативні властивості. Вони небезпечні для людей, як і енергетика єгипетських пірамід. Утім, все це треба вивчити.


ДУХОВНЕ ПРОТИСТОЯННЯ АГАРТІ І ШАМБАЛИ

Спрямуй своє серце і душу праведним шляхом, уникай лівого шляху і поглядай на Господа Єдиного, котрий сам себе породив і вказав усім нам вірний шлях… Блаженні ті народи, що йдуть цим шляхом.

Тибетський рукопис

Розмову на цю тему Самден розпочав так:

— На відомій картині Рафаеля «Диспут» Платон вказує на Небо, а Арістотель, який сперечається з ним, — на Землю. Художник вловив головний зміст духовного протистояння в історії народів, втіленням якого є Агарті й Шамбала. Це місця, де духовний (небесний) світ поєднується з матеріальним (земним). Але такі поєднання в Агарті і Шамбалі мають протилежний характер. Символ Агарті — драбина Якова, яку краще назвати небесними сходами (в давньоєврейському тексті Біблії саме «небесні сходи», а не «драбина з Неба на Землю», як дано в перекладі). Символ Шамбали — Вавилонська вежа. Розумієте різницю? Остання — знак погорди людської, що вирішила піднестись до самого Господа Бога. Виконробом на будівництві Вавилонської вежі був сатана. Стався, як відомо, «інформаційний удар», що знищив колективний розум будівників (суміш мов).

Яків, праотець ізраїльського народу, що уособлював Агарті (це визнають великі махатми), — третя з найпомітніших фігур Старого Завіту (після Авраама і Мойсея). Причому, постать загадкова. Ніхто ще не пояснив змісту його таємничої війни з Богом. Бачачи, що не може подолати Якова, Бог «відкрив йому лице Своє», назвав Ізраїлем (Богоборцем) і ще більше полюбив його. Тільки поранив Якова у стегно, так би мовити, позначив.

Такі люди, як Яків, користуються особливим заступництвом Бога саме тому, що вони, визнаючи єдиного Бога, «йдуть шляхом своїм», спираються у своїй вірі на знання, на розум. Бог хоче бачити в людях не дурних баранів, а особистості мислячі, такі, що сумніваються, аналізують свої вчинки, все, що відбувається навколо, мають велику кількість ступенів свободи, добровільно роблять свій вибір між добром і злом, Богом і сатаною. Звичайно, із такими створіннями Богу важче впоратися, ніж із сліпо віруючими; доводиться з ними боротися; адже вони створені Ізраїлями-Богоборцями, тому що подібні до Бога (а подібне взаємно відштовхується). Але найголовніше, щоб вони не доходили до межі боговідступництва, язичництва, смертного гріха, щоб свою волю підкорили богопізнанню, як це зробив Яків-Ізраїль. Бог любить усіх — і слабих, і сліпо віруючих. Але особливо сприяє діяльним інтелектуалам (богоборцям типу Якова), а не пасивним дурням, які чадять небо. Віра в єдиного всемогутнього Бога, заснована на розумі і вільній волі! — ось девіз арійської Агарті.

Чи має сказане практичне значення? Ще й яке! Адже йдеться про розум, його втілення в усі пори життя, включаючи молитви і взагалі культові дії. Богу потрібні доброчесне життя людини і її розумні, щирі молитви, розумно висловлювані майстри, а не спіритичні хитрування, шаманські лицедійства, заклинання демонів.

Пригадаємо Єгипет. Його народ став заложником культів. Чого варте одне будівництво пірамід і храмів! На будівництві піраміди Хуфу концентрувалось до 150 тисяч чоловік! Навіщо? Коли ж не вистачило грошей добудувати цю піраміду, фараон навіть доньку свою віддав у будинок розпусти (щоб та заробляла кошти на споруду). А які були жертви за нещасних випадків! Блоки пірамід називали так: «камені, що плачуть кров'ю». Був випадок: одна брила зірвалася з канатів і задавила 20 тисяч чоловік. Навіщо? Чи потрібні такі жертви Богу? Чи розумні вони?

А зараз… Якщо послухати деяких ваших священиків, то потрібно відмовитися від ресторанів, дискотек, поп-музики, міні-спідниць, секс-фільмів, всієї ведичної літератури, астрології, хіромантії і т. д. і т. п. Все це, мовляв, страшний гріх. Колись церква забороняла науку, театри (всі!), дзеркала, спідниці вище кісточки, пісні, танці. Хіба з церквою, точніше, з обмеженими церковниками, не пов'язане мракобісся? Так, відомий церковний авторитет Тертулліан сказав: «Після Євангелія жодні дослідження не потрібні». Що ж тут хорошого? Ось чому в Якова-Ізраїля (Богоборця) світлий образ. Чого він вчить? Розуму, критичному ставленню навіть до вчення церковників — адже є серед них вузьколобі люди. Навіть з Богом можна сперечатись, але не блюзнити, не робити собі кумирів, думати, творити, пам'ятати про великий Божественний початок життя, І Бог простить, якщо навіть ти у чомусь помилився. Тільки думай, роби добро. Ось що таке Агарті, світло її вчення.

А Шамбала? Це підміна Бога людиною і природою і врешті — сатаною. Наведу уривки з текстів, які за намовленням чорних махатм-шамбалістів були вручені Миколі й Олені Реріхам, а ті їх передали радянському уряду. Я, на жаль, причетний до їх «творіння». І не забув ще й досі. Висловлювання махатм Шамбали говорять самі за себе.

«На Гімалаях ми знаємо здійснюване вами, — писали шамбалісти більшовикам — керівникам радянської Росії. — Ви скасували християнську церкву — розсадник брехні і лицемірства… Ви визнали, що релігія є вчення всеохоплюваності матерії. Ви визнали ницість приватної власності… Передаємо скриньку з гімалайською землею на могилу брата нашого махатми Леніна… Вітаємо від імені Шамбали Жовтневу революцію, яка має космічне значення… Потрібно прийняти поклик ленінської новизни…

Мовчазна еманація нашої волі зливалася з ленінською думкою… Потрібно, нарешті, відкинути бога й усіх святих і засвоїти явище реального матеріалізму, як учили Маркс і Ленін… Потрібно замінити ідеальну силу духу твердим розумом — це говоримо ми, махатми Шамбали, досвідчені матеріалісти…»

Ось такого листа «із Шамбали» вручили Реріхи вашому наркому Г. Чичеріну 1927 року. У ньому йшлося також про «принади робітничих колоній на Соловках», де «перевиховуються павуки наживи», містилися заклики «розширити цю практику». Ну і тому подібні пасажі.

Лист цей ніколи не друкувався повністю. Більша частина ного була опублікована у книзі Реріхів «Община», виданій 1927 року в Улан-Баторі. Але у нашому монастирі зберігався повний текст. І що особливо цікаво: представники Шамбали завжди підтримували екстремістських ідеологів і політиків — Маркса, Енгельса, Леніна, Гітлера, Сталіна. Про це безпосередньо йдеться у «Посланні махатм» і в самій книзі Реріхів.

Так, судячи з листа, посланці Шамбали не раз бували в гостях у Маркса в Лондоні, а через півстоліття — у Леніна в Швейцарії. Деякий час ваша землячка Олена Блаватська була найближчою помічницею Маркса. «Ми промовили слово Шамбала, — говорять ці посланці. — Неодночасно, але однаково обидва вожді запитали: «Які прикмети часу Шамбали?» Була відповідь: «Вік світової громади, атеїзму і комунізму». Обидва вожді однаково сказали: «Нехай швидше настане Шамбала» [Уже у 80-х роках автор прочитав нариси В. Сидорова «Семь дней в Гималаях», і в них наводяться саме ці місця з «Послання махатм».].

Про зв'язки Шамбали з гітлерівцями ми вже з вами говорили. Чи потрібні подальші коментарі? Що казати про тих, хто, не зважаючи на всю ілюзорність побудови світу без Бога, продовжує захищати принципи войовничого матеріалізму? До речі, шамбалісти також ведуть себе досить войовничо. Приклад — Олена Реріх, яка у статті «Криптограми Сходу» заявила, що той, хто повстане проти Шамбали, буде знищений.

— Але яке відношення Шамбала й Агарті мають до аріїв? — запитав я Гуру.

— Найбезпосередніше. В них проявилася полярність світу і людства, єдність протилежностей в історії самих аріїв і одухотворених ними народів. А було так. Уже в самій Ар'я-Варті (країні Куш) виділялися так звані «ліві» — люди прихованого (коричневого) світу, які намагалися захопити владу в країні, їх називали асурами. Символом у них була «лівостороння» свастика, емблеми хреста і тризуба вони зривали і топтали ногами [До XII століття слов'янська культура зберігала правосторонній арійський знак «Сваст Асу» . У християнстві він відомий як «Хрест святого Каліста». Від імені святого, який за часів Римської імперії малював цей знак у печерах. Візьміть хоча б ікону Новгородського Кремля, де Христос Пантократор тримає правосторонню свастику і знак «змієвидного демона» — лівосторонню свастику:. Дивлячись на цю ікону, немовби чуєш його слова: «Вибирай сам, якій справі хочеш служити — добру чи злу». Гітлерівці,звісно, вибрали лівосторонню свастику]. Асурам вдалося-таки заволодіти країною і довести її до катастрофи. Зірка Полин, яка впала на Ар'я-Варту, була перстом арійської долі, про що я скажу пізніше.

Так ось, після катастрофи вчителі високої цивілізації, які направилися у Тибет, почали селитися у розгалужених печерах під Гімалаями. І тут знову виділилося «ліве» крило. Основна частина тибетських аріїв пішла «шляхом правої руки», тобто шляхом, осяяним сонячною мітраїстською вірою; частина, що відокремилась (асури), пішла «шляхом лівої руки», тобто під знаком «внутрішнього вогню» — свастики. Перший шлях орієнтувався на Агарті — місто між сімома горами, храм споглядання, непричетності до земного сатанинського світу. Другий шлях пролягав через Шамбалу — місто насильства і могутності, чиї сили повинні були оволодіти світом, людськими масами і пришвидшити прихід людства до «повороту часу». Тайнознавці, окультисти, керівники чорних масонських орденів, різноманітні «фюрери народів'' (серед них Ленін, Гітлер, Сталін) укладали союзи з Шамбалою, в усякому випадку, намагалися це робити.

— А де ж конкретно розташовані ваші Агарті і Шамба ла? — запитав я.

— Про це запитували в Реріхів, а ще раніше у відомого географа, мандрівника М. Пржевальського, який поставив собі за мету знайти ці місця.

— То й що?

— Пржевальський так пише: «В центрі Гімалаїв є райони, куди нізащо не поведуть вас місцеві провідники. Поблизу цих заповідних зон тварини відчувають непереборний жах, Коні, [До XII століття слов'янська культура зберігала правосторонній арійський знак «Сваст Асу»

. У християнстві він відомий як «Хрест святого Каліста». Від імені святого, який за часів Римської імперії малював цей знак у печерах. Візьміть хоча б ікону Новгородського Кремля, де Христос Пантократор тримає правосторонню свастику і знак «змієвидного демона» — лівосторонню свастику:

Дивлячись на цю ікону, немовби чуєш його слова: «Вибирай сам, якій справі хочеш служити — добру чи злу». Гітлерівці,звісно, вибрали лівосторонню свастику] віслюки зупиняються наче вкопані… Ми змушені були повернутися…»


Агарті і Шамбала — дві духовні пуповини, які поєднали земне людство з Космічним Розумом і центром піратських цивілізацій. Це щось на зразок двох сонць: одне з них чорне, так звана «прихована планета». Вони символізують протистояння дів і асурів — арійців світла та арійців темряви.

«НОВИЙ ПОРЯДОК» ПО-СКІФСЬКИ

Вони (скіфи — Ю. К.) всі відступники над відступниками, чинять наклепи… Сріблом відкиненим названо їх, бо Господь їх відкинув.

Біблія

Від автора:

У заключній частині розділу з позицій різновекторносгі, тобто право- і лівоаріиської орієнтації, ми глянемо на скіфську народність.

Можна погодитися з тезою російського вченого М. Агубова про те, «як багато і водночас як мало ми знаємо про Скіфію» [Агубов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. — М., 1989. — С.З]. Сьогодні принаймні один факт не викликає сумнівів: скіфська народність, будучи предтечею хозарів, ще в IV столітті до н. е. утворила на землях Русі-України могутню рабовласницьку державу.

Що більше публікацій про скіфів, то більше, я б сказав, невизначеності у цьому питанні і навіть якоїсь розгубленості авторів. Писати на цю тему (про скіфів — Ю. К.) надзвичайно складно, тут безліч нерозв'язаних проблем, суперечливих питань, різних, часто взаємовиключних точок зору. Іншими словами, у цьому питанні історики багато знають, та мало розуміють… Не зрозуміла насамперед «історична функція скіфів», не піддаються з'ясуванню визначальні і, здавалося б, прозоpi» події їхньої історії, притому такі великі, що їх (події) цілком можна віднести до рангу світових. Наприклад, тотальний скіфський похід до Мідії, звідти — в Єгипет, далі в Палестину (до лівоарійських іудеїв Веніамінового коліна [Див.: Канигін Ю. М. Віхи священної історії. Русь-Україна. — К., 2001. —С. 284–286]), у якому брала участь… уся чоловіча частина народу. Мотиви цього походу не з'ясовані, як не з'ясовані й мотиви «зворотного» походу на скіфів «правоарійського» перського царя Дарія. 700-тисячне військо Дарія (майже неймовірне як на ті часи!) прочесало величезні простори від Дунаю до Дону. Навіщо?

Існує версія, що, мовляв, перси зробили це, щоб помститися за похід скіфів в Мідію, який відбувався 140 років до того (згадали за 1,5 століття!). Фахівці вважають таке пояснення величезної події давньої історії «несерйозним» [Смирнов А. П. Скифия. — М. 1965. —С 10]. А вся справа в тому, що скіфи брали активну участь у греко-перських війнах на боці іудеїв-спартанців. І Дарію вони усіляко шкодили, руйнуючи комунікації, нападаючи на тили його армії.

Скіфів називали то наймолодшим, то найстарішим народом світу. Геродот то неймовірно захвалює їх (це «народ безстрашних борців, аристократів духу і завойовників світу»), то відгукується про них вельми стримано (адже ж вони вбили свого «вченого мужа» невідомо за що). Однак найцікавіше те, що дехто з сучасних дослідників називає царських скіфів семітами, що не зовсім позбавлене підстав (якщо мати на увазі духовний аспект проблеми) [Див.: Павленко Е. А. Миф вокруг похода Игоря. Слово о полку Игореве. — Житомир, 1992].

Викликають суперечки «звірячий стиль» їхнього мистецтва, їхнє маніакальне захоплення «сценами мук», жорстокі звичаї і мораль. За одними джерелами, це один із найкультурніших, як на ті часи, народів, за іншими, скіфи — поневолювачі племен, і це вони утворили в Північному Причорномор'ї єдину за всю історію рабовласницьку державу, я б сказав, терористичного зразка. Жорстокість скіфів, їхні криваві культи, особливо жертвоприношення, навіть у ті «темні» часи стали притчею во язицех. Так, біблійний пророк, воліючи схарактеризувати негативні риси одного з народів, каже: «Вони замірялися вбити їх, винаходячи жорстокості, лютіші навіть за скіфські звичаї» [Мак. VII. 4].

Цікаво також, що існують дві легенди про походження скіфів (обидві вони — у відомій праці Геродота). За однією — з неба впали для скіфів предмети землеробства, за другою — атрибути війни. Перша легенда розповідає про походження скіфів як землеробського мирного народу; друга — про походження скіфів як войовничих кочівників. За Геродотом, скіфи з'явилися у Північному Причорномор'ї в середині II тисячоліття до н. є. (за 1000 років до походу Дарія). За даними офіційної історії — лише у VIII столітті до н. е [Скрізь мається на увазі праця: Геродот. История.: Кн. VI]. А все через те, що їх плутають з слов янами і гунами, а то и з готами [У своєму романі «Меч арея» Іван Білик ототожнив скіфів і слов'ян].

Украй негативне ставлення Біблії до скіфів. «…Ось приходить народ із північного краю, і збуджується люд великий із кінців землі. Лука та ратище міцно тримають, жорстокі вони й милосердя не мають, їхній голос, як море, реве, і гарцюють на конях вони. Ушикований, мов чоловік той до бою, на тебе, о дочко Сіону! Як почули ми звістку про нього, омліли нам руки, обняли нас тривога та біль, немов у породіллі. Не виходьте на поле й не йдіте дорогою, бо в ворога меч та страхіття навколо!»[Єр. VI. 22–25].

Більше того, скіфи виступають як знаряддя Бога для покарання Ізраїлю; «вони поприходять і поставлять кожен свого трона при вході до єрусалимських брам, і навколо при всіх мурах його та при всіх юдиних містах. І буду судитися з ними за всю їхню безбожність…» [Єр. 1.15–16].

Досить різноплановою є інформація стосовно скіфських [звичаїв. Убивши першого ворога, скіфський воїн пив його кров, вважаючи, що разом з нею дістає силу й мужність переможеного. Крім того, скіфи, за звичаєм, знімали з убитих ворогів скальпи. Після просушування та обробки вішали їх на кінську вуздечку або ж використовували в різноманітних прикрасах. Кількість ворожих скальпів свідчила про військову мужність їхнього власника.

Суперечки між собою (особливо між родичами) скіфи також з'ясовували різаниною, зате у присутності царя. Переможець не панькався з родичем; відсікав йому голову і виготовляв з черепа келих для вина, прикрашаючи його золотом та сріблом.

Разом з тим у скіфів існував звичай побратимства, згідно з яким воїни, що разом випили келих з вином, розмішаним їхньою кров'ю, ставали нерозлучні. Побратим для скіфа був рідніший за брата чи дітей.

На моє переконання, з'ясувати істину у «скіфському питанні'' можна лише, ведучи мову про два етнічні конгломерати: лівоарійців (царських скіфів) і правоарійців (скіфів-сколотів).

Скіф — з грецької перекладається як «кочівник». «Скіфами-кочівниками» називали всіх мешканців Північного Причорномор'я. Проте тут жили різні народи за походженням, рівнем розвитку, історичною долею. Найбільш помітним народом Причорномор'я у VIII—І століттях до н. е. були так звані царські скіфи. Цей термін запровадив Геродот, хоча більш правильно було б у даному випадку вживати термін «арійські скіфи». Саме так вони себе і називали. В літературних джерелах згадування про скіфів у більшості випадків пов'язані з царськими (арійськими) скіфами.

Цікаво, що у скіфів знаходять багато паралелей з…ацтеками і майя, тобто з доколумбовими народами Америки, котрі також отримали арійську закваску від білих прибульців з землі Альтланд.

Царські скіфи були іраноаріями, тобто лівими арійцями, вважали себе «наднародом»-завойовником, покликаним встановити «новий порядок» у Північній Припонтиді. І не тільки тут. Нерідко вони збиралися у величезну орду і йшли війною на сусідів, не гребуючи пограбуванням та розбоями. Тоді такому війську, ядром якого була кіннота, мало хто міг протистояти.

Особливо потерпали від набігів скіфів племена, що жили в той час у районі нинішнього Києва: дуліби, анти, сармати, поляни. Про войовничих скіфів тут говорили зі страхом і відразою, адже ті вважали подніпровські племена своїми рабами і брали з них велику данину [Див.: Володимир Р. Андрій Первозванний. — К., 1997].

Отже, царські скіфи постають як агресивний, страшний для нових цивілізацій народ. Віра його — поганська; головне заняття — війна та скорення інших племен, нав'язування їм свого «порядку». Гарні стосунки у нього з народами, що перебувають під духовною гегемонією Єгипту (зокрема з греками, фінікійцями, ферезеями). З містами Тіром та Сідоном (розплідниками гріховного життя) скіфи торгують невільниками та невільницями.

Головним богом царських скіфів був Арей (Арес) — бог війни, єдиний, хто з пошанування мав жертовник з великої купи хмизу, на верхівці якої стирчав меч. Йому ж у певні дні робилися людські жертвоприношення: убивали кожного п'ятдесятого бранця. Кров жертви виливали на меч-вівтар. Полонених скіфи, як правило, осліплювали або утримували в глибоких ямах, щоб не втекли [Є версія, що й Гомера було осліплено царськими скіфами на наших землях, де «травами буйними Гера славиться»]. Я гадаю, що царські скіфи є головними винуватцями ганебного нашого найменування «слов'яни» (раби). Вони були головними постачальниками до Греції та Риму білих невільників, що високо поціновувалися. І самі гидливо називали під'ясачне населення, що їх оточувало, на римський штаб «славами», тобто рабами. Коли Геродот запитував «благородних», пихатих, з царською поставою скотарів на Чорноморському узбережжі: «Хто ви?», ті з погордою відповідали: «Ми царські (арійські) скіфи». «А ті, що північніше від вас?» — допитувався невгамовний історик. «А то наші раби», — відповідали йому.

Царські скіфи вважали себе вищою пануючою расою на Північному Причорномор'ї. Войовничі, з високорозвиненим інтелектом, з неабияким хистом створювати військово-державні структури, кочівники вважали себе панами, господарями і по відношенню до більш давніх скіфів-сколотів.

Скіфи-сколоти — це землероби, предки яких прийшли до Північної Припонтиди на 800 років раніше за царських скіфів-скотарів, тобто в середині II тисячоліття до н. е. Головним божеством у сколотів-землеробів був Папай («аналог» грецького Зевса і єгипетського Амона). Вони злилися з автохтонами Припонтиди. Саме від цього симбіозу і походить слов'янство, яке й «окультурювали» «царські» племена Великої Скіфії. Союзниками царських скіфів виступали готи (також лівоарійської закваски), тобто германські племена, які прийшли у Припонтиду з північного заходу. А розгромили цю могутню рабовласницьку державу «оберменшів» сармати із мідійських земель. Останню крапку в цій епопеї поставили гуни, які потім злилися з русами.

Отже, лише беручи до уваги взаємовплив духовно-етнічних факторів, протистояння лівоарійських і правоарійських «начал», домінантні аспекти етногенезу, можна правильно зорієнтуватися в «скіфському питанні», в історії Понту і, що найголовніше, встановити витоки української нації, її справжніх родоначальників скіфів-сколотів.

У 1997 році на Президії Національної академії наук України обговорювалося питання про походження українського народу. Було, зокрема, зроблено висновок, що царських скіфів не можна вважати нашими предками тому, що вони… не слов'яни.

Що ж, уже і це добре, а то мало не домінуючою точкою зору серед вітчизняних офіційних істориків була та, що царські скіфи — наші славні прабатьки, якими ми маємо… пишатися.

На закінчення хочу ще раз наголосити, що людська історія відображає споконвічну боротьбу світлих і темних сил, добра і зла. Циклічність історії, про яку йдеться, припускає чергування лівобічної і правобічної домінант у характері цивілізації. Так, цивілізація третього кола (лемурійський період) у цілому була лівобічною. Цивілізація четвертого кола (атлантичний період) — у цілому правобічна. Наша ж післяпотопна цивілізація (п'яте історичне коло) у цілому має лівобічний характер. Тут ми ще раз переконуємося в існуванні аналогії особистості і всього людства (мікрокосмосу і макрокосмосу).

Права півкуля мозку людини «відповідає», як відомо, за таку сферу душі (внутрішнього світу), як інтуїція, і пов'язана з інтегральним, образним «баченням» світу. Система Атлантичної цивілізації досить сильно «підживлювалась» космічними знаннями через канали інтуїції (або, як зазначав І. Кант, чистого розуму). Всі ці піраміди, не зовсім зрозумілі нам храмові й інші споруди прадавнього світу — не що інше, як «засоби інтуїції — космічного зв'язку, що дозволяв здобувати знання найвищого рівня, доступні тільки жерцям. Вони використовувалися лише в містеріях (оскільки суспільство в цілому було відсталим, навіть напівдиким).

Післяпотопна цивілізація («європейського типу»), навпаки, сильна своїм розумом, здатністю до аналізу, вмінням створювати «сталеві машини, де дихає інтеграл» (вислів О. Блока). Наша наука — раціоналістична і техноцентрична (на відміну від прадавньої науки, що була антропоцентричною і зв'язаною з магією). Ми, на відміну від жерців Єгипту й Атлантида, украй мало використовуємо свою праву півкулю. І саме тому, насмілюся стверджувати, знаходимося далі від розуміння природи Людини, її сутності, призначення, ніж жерці Давнього Єгипту. У всякому разі, такої нісенітниці, як твердження про «мавпяче» походження людини древні філософи не припускали. Звичайно ж, стародавні люди поступалися нам у розумовому (аналітичному) мисленні, тобто в лівопівкулевому» освоєнні світу.

Відомо, що права півкуля мозку відповідає за лівобічну частину тіла людини і, навпаки, ліва півкуля мозку — за правобічну. Тому можна сказати, що в допотопному (правопівкулевому) світі домінували лівоарійські тенденції; «брали гору ліві гіперборейці («люди брунатного світла»). Атланти (толтеки, ацтеки, інки, майя) — усе це представники цивілізацій «лівоарійської руки». Тобто вони є прапредками «оберменшів» у гітлерівсько-нацистському розумінні. Звичайно, торували собі дорогу і правоарійські тенденції в житті народів, але я веду мову про історичну домінанту. У даному випадку вона була протилежної орієнтації, що й породило цивілізоване людиноненависництво, про яке згадувалося раніше. Тому цей світ і загинув у Потопі (його цілком свідомо знищили Небесні Сили).

У післяпотопній цивілізації, у середовищі «Ноєвих народів усе-таки домінують правоарійські сили та тенденції. І незважаючи на кількаразовий прорив у нашому житті «демонів Атлантиди» (наприклад, німецький фашизм), людство знаходить у собі сили знову і знову ставати на «правий» — божественний шлях. Тому можна бути впевненим, що сучасний світ не загине в небесному вогні чи в потопі. Трагічного кінця світу не буде, оскільки такий кінець уготований лише лівоарійським цивілізаціям, у яких домінує правопівкулеве і загальмоване лі-вопівкулеве — розумове — мислення.

ПРАУКРАЇНА-АРАТТА: ПЕРЛИНА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Ты знаешь край, где все обильем дышит,

Где реки льются чище серебра.

Где ветерок степной ковыль колышет,

В вишневых рощах тонут хутора.

Л. Толстой

— Рух аріїв на захід врешті породив Аратту — квітучу країну в середньому Придніпров'ї. Почав складатися великий арієзований світ (Великий арійський пояс — Гімалаї — Алтай — Кавказ — Дніпро. — Карпати), геополітичним і духовним стрижнем якого була вісь Агарті — Аратта. Народи, які групувалися навколо Придніпровської Аратти, являли собою своєрідний духовний центр, що активно протистояв темним силам післяпотопного світу.

Спроба перевороту в Єгипті і утворення Іудейського царства, удари гіксів по Єгипту, Троянська війна, Ассиро-іудейська війна, розорення Ізраїлю і великий полон євреїв, пелопоннеські війни, греко-персидське протистояння, скіфоперсидські конфлікти, походи Македонського — все це окремі прояви одного великого духовного протистояння: Єгипту з його високим інтелектом, але низьким духом, і Сонячної Аратти — оплоту аріїв, які утверджували в світі разом з високим інтелектом високу духовність.

Я стверджую: без знання Аратти немає знання України й українців. Але все це загальні фрази, я це розумію, тому спробую в подальшому пояснити сказане.

КРАЇНА ПЕРШИХ ЗЕМЛЕОРАЧІВ

Чужих меж нами нет! Мы все друг другу братья Под вишнями в цвету.

Из древней японской поэзии

…П'ятдесят мандрував я століть. Бачив війни, і мир, і дозвілля, Оріянські шляхи — їхню кміть. Л. Силенко

Гуру вів далі:

— Вишню в Припонтиду принесли ари з країни Куш. Вони ж принесли її і на Японські острови. Щоправда, японську вишню-сакуру не порівняти з вашою. Але все одно: це предмет поклоніння японців, як і гора Фудзіяма. «Проминула весняна ніч, білий світанок перетворився на море квітучих вишень», — співають вони здавен. Впевнений, так співали й жителі вашої благословенної землі, яка за давнини називалася Араттою.

Від автора:

Нині термін «Аратта» замерехтів в історичній літературі і публіцистиці. А тоді, на початку 70-х років, ми з Гуру неодноразово запитували про нього істориків, включаючи й «фахівців» з України. У відповідь — здивування.

Академік О. Окладников, який сумлінно «перекопав» увесь Сибір і Монголію, сказав: «Чудес і великих переворотів у археолога ми вже не чекаємо, хоча може бути відкрита та чи інша локальна цивілізація, щось на зразок Аркаїму. Навіть дно океанських глибин в цілому обстежене. Супутники дуже допомагають. Відкриття арійської країни Аратти у тому вигляді, як Ви її витлумачуєте (духовний центр Західного світу), було б переворотом в історичній науці. Схаменіться, Юрію Михайловичу! Адже немає відповідних артефактів! Щоправда, Аратта часто згадується в шумерському епосі».

Незважаючи на такі закиди академіка-археолога, я продовжував розмірковувати. І фактів — матеріальних і особливо інтелектуальних — ставало дедалі більше. Виявляється, за багато віків до введення християнства на Русі була своя писемність (св. Іоанн Златоуст називає її скіфською грамотою). А відомий нам із школи Кирило (він же візантійський дипломат Костянтин) знаходить у Корсуні в русів «Руські письмена», якими були написані Євангелія і Псалтир. Святим Кирилові й Мефодію довелося лише «підправити» готову абетку, не винаходячи нічого нового.

І хозари, виявляється, взяли писемність «від Русі і писали зліва направо, а літер було 22», — свідчить арабський літопис. Лише зараз, коли на книжковому ринку з'явилися раніше заборонені публікації, нам відкривається ціла епоха — «епоха Рун-віри», великої культури русів, яка розквітла у Північному Причорномор'ї, — культури всесвітньо-історичного значення. Але послухаємо Гуру.

— Історія вашого народу, Юрію Михайловичу, — це далеко не період після монгольських погромів і навіть не 1000 років після Великого Володимира, а 7000 років, які минули після Рами. Тобто вона починається зі створення нашого підмісячного світу. Сюди сягає коріння Аратти, нині забутої, проте колись однієї з головних цивілізацій світу, не гіршої від Єгипту, Месопотамії та Прадавньої Індії. Залишки цих цивілізацій, на відміну від Аратти — арійської держави на землі України, видно неозброєним оком, тому що вони будували наддовговічні споруди — піраміди, різні вежі, храми, веранди [Ґуру мав на увазі Вавилонську вежу і Баальбекську веранду]. В Єгипті є будівлі, яким по 2030 тисяч років, — знаменитий сфінкс, наприклад, що дістався від Атлантиди, чи піраміда Джосера…

Аратта, яка обіймала в період розквіту території нинішніх Полтавської, Черкаської, Київської областей і далі на захід все Придністров'я до самого Дунаю, не будувала пірамід і храмів, не створювала монументів, проте дала людству набагато більше.

По-перше, писемність. Чи потрібно пояснювати її значення? Сучасна писемність Європи походить не з Єгипту й Месопотамії, а з Аратти. Я маю на увазі писемність алфавітну, яку фінікійці тільки розповсюджували.

Вважається, що алфавіт винайшли стародавні греки і від них пішла буквена писемність. Тут помилка. Греки (елліни) одержали алфавіт від іонійців, які, у свою чергу, перейняли його у кіммерійців, а ті ще раніше — у прашумерів Аратти. Тобто це був алфавіт вашої землі. Грецька писемність — це модернізований девангарі (шрифт ведичного санскриту), який принесли арії на землі Північної і Південної Припонтиди.

Далі. Аратта причетна і до виникнення двох провідних мов стародавнього світу, які й нині ще використовуються у науці й медицині. Це давньогрецька і латинська. Тут велику роль відіграли етруски.

Я вже говорив, що мова — не тільки засіб комунікації, а й база знань. Давньогрецька й особливо латина давно перестали бути засобом комунікації (стали мертвими мовами), проте, як і санскрит, залишаються базами знань сучасного людства. Переконатись у цьому неважко: читайте уважно словник латинських чи санскритських термінів, і ви побачите, як розширюватиметься ваш кругозір і поглиблюватимуться ваші знання. Не випадково в основу освіти XVII століття було покладено вивчення античних мов.

Адже це дивно з вашої точки зору… Як могло так статися, що в бронзовому віці, в епоху примітивної технології, відсутності (як гадають ваші вчені-історики) науки, виникла система термінів, що розкриває зміст сьогоднішніх наук, понять, концепцій, поглядів: атом, електрон, протон, ген, інформація, радіо, телевізор і т. д. і т. п. Терміни ці хтось придумав раніше, ніж народилися об'єкти? Так, так. І я ще раз наголошую: грецька і латина — це семіотичні системи, створені в неземних умовах, а не в умовах життя пастушачих племен (еллінів та латинів) і дані нам як засіб опанування нових галузей знань. «Мова — від Бога», — говорив видатний український філолог О. Потебня.

Давньогрецька прийшла до греків через фінікійців, які прямо були пов'язані з Араттою, цю використовувала інтелектуальний санскрит. А латина подарована аборигенам Апеннінського півострова через етрусків — також вихідців із Аратти. І всього мені відомо п'ять досить досконалих мов, спеціально створених представниками Вищого Розуму і подарованих земним народам, — дзіан, іврит, інтелектуальний санскрит (на відміну від пракриті), давньогрецька і латина. І якщо ми говоримо, що мова — душа народу, то, отже, Аратта вклала «душу» в «тіла» двох великих народів минулого, які багато в чому визначили риси нашої післяпотопної цивілізації.

Аратта використовувала як інтелектуальний санскрит, так і розмовний — пракриті. Корені цих мов — у всіх індоєвропейських мовах, але більш за все — у слов'янських й особливо в українській.

Розквіт Аратти припадає на IV–III тисячоліття до н. е. І це цілком закономірно. Друга поява арійських племен з центру Азії відкрила нову еру арієзації народів Припонтиди. Почалося могутнє піднесення і процвітання Трипільської культури. На основі санскриту були збагачені і розвинуті місцеві діалекти, виникла єдина мова народів Європи [Більш детально про це йдеться у розділі «Таємниця слов'янської абетки»].

Цього разу арії принесли на землю України плуг із залізним лемешем, залізну сокиру, залізну борону (це кінець III тисячоліття до н. е., коли в Середземномор'ї ледве засвоїли бронзу!), тверду пшеницю (до них сіяли тут полбу, ячмінь, просо), гречку, вивели породу великих білих «арійських» волів і корів (до цього були малорослі одомашнені тури). І, звичайно ж, принесли традиційну вишню, яка стала основним садовим деревом. «Садок вишневий коло хати» — відколи існує ця українська прикмета! І зазвучала всюди сопілка, і потяглися з поля великі череди вайлуватих корів, і заспівали ранком півні («східні птахи» також були принесені аріями), і закрутилися на пагорбах вітряні млини, і потонули в темній зелені вишневих садків білі мазанки хуторів. І заблищали під сонцем золоті поля достиглих хлібів.

Але були в Оратанії й сталеві короткі двосічні мечі (вони збереглися і в «римські часи»), і траплялося, тривожно звучали войовничі наспіви волинок. Стріли, випущені з луків зі спеціально оброблених рогів тура, летіли на відстань до 400, а з вітром — іноді до 700 метрів! Цей рекорд повторили лише через 3 тисячі років монголи. Навколишній світ був диким і суворим. Аратті довелось будувати антиварварські вали. Потім цей досвід повторять римляни (Троянів вал), китайці (Велика Китайська стіна), британці (Андріанів вал) та ін. Але перші в історії противарварські вали виникли в Середньому Придніпров'ї. Це так звані Змієві вали, судячи із залишків, величезні споруди, що нагадують Велику Китайську стіну. Змієві вали датуються рубежем III–II тисячоліть до н. е., вони все ще не вивчені вашими археологами. Це якісне явище в історії світу епохи четвертого Місяця — перший великий знак протистояння варварства й цивілізації.

ТЕХНОЛОГІЯ ПРОДУКТИВНОГО ТИПУ

Підняв сумку з сирої землі Микула Селянинович, та й мовив:

— У цій сумці вся тяга земна. І тягар орача я ношу в ній.

Билина

— Поговоримо більш детально про хліборобську виробничу технологію — основу всього післяпотопного землеробства.

Найпоширенішими злаками допотопного світу були рис, кукурудза (Американський континент), ячмінь. Основним зерном післяпотопного (яфетичного) світу стала пшениця — злак, технологія масового виробництва якого створена праукраїнцями. І справа не просто в зерні, а в самій технології. З нею пов'язаний основний внесок Праукраїни в соціальний прогрес людства. Це арійська технологія у повному розумінні слова.

В Аратті, на степових і лісостепових просторах України, з її помірним кліматом, великою кількістю річок і озер, благодатними земельними угіддями, розвивалася система технологій творчого типу, які забезпечували динамічне поліпшення виробництва пшениці, ячменю, проса, гречки, гороху, овочів, садових, баштанних культур у досить суворих кліматичних умовах. Удосконалюються збруя тяглових тварин, плуг, культиваційне знаряддя, зерно- і овочесховища, виробництво кормів, млини, мистецтво приготування їжі. Народжується інтенсивне землеробство і скотарство, наукові агросистеми… Усе це українське Трипілля, започатковане ще за часів Рами, отримало після повторного пришестя аріїв на землі України наприкінці III тисячоліття до н. е.

Мені хочеться повторити: ім'я «арій» пов'язували з терміном «орати». А термін «орати» був синонімом систематичної, творчої, благородної праці землероба — головного чинника переходу від збирального примітивного господарства і кочового способу життя до осілого, цивілізованого, культурного укладу. Саме цей — «арійський» — вид праці і забезпечив свого часу створення і розвиток європейської цивілізації, яка зароджувалася на вашій Батьківщині.

Потім виникла індустріальна технологія, яка породила промисловість та індустріальну цивілізацію. Батьківщина цієї технології — Англія, про що ми добре знаємо з шкільних підручників. Зараз світ починає освоювати ще одну технологію — інформаційну. Ця доленосна технологія, заснована на комп'ютерах та інших засобах інформатики, приведе до народження нової — інформаційної — цивілізації. Але першоосновою всіх цих технологій, їхньою первісною базою все-таки слід вважати агротехнологію степового землеробства, виплекану і вдосконалену до тонкощів на землях України (без неї людство не вибралося б із стану збиральництва і кочового способу життя).

Звідси, з земель України, пішли арієзовані народи на захід — в Європу, впритул до Ірландії і Скандинавії, в Малу Азію, в Середземномор'я. І несли вони перш за все трипільську агротехнологію виробничого типу і сонячну мітраїстську віру, тобто те, що дає «стабільний хліб» і високу духовність. Цікаво, що ця хліборобська «оріянська» технологія збереглась до цього часу. Потім, правда, стали мудрувати: «зелена революція», тепличні умови, транспортувальне скотарство, стійлове утримання худоби, вирощування білкової маси на хімзаводах. Це зовсім недавно, лише в XX столітті. Та й то багато що із цього перебуває під великим сумнівом.

Думаю, що зовсім не випадково українці поселяються в тих місцях на Землі, де є особливий ґрунт — чорнозем. До відкриття чорноземів Нового Світу впродовж тисячоліть ми постійно зустрічаємо археологічні знаки їхньої присутності на чорноземах євроазійської смуги між Карпатами і Гімалаями. Пізніше, вже в новітній час, українці освоїли чорноземи заморських країн Північної і Південної Америки та Австралії.

Чому українці та праукраїнці селяться переважно на чорноземах? Відповідь на це запитання допоможе визначити внесок вашого народу в цивілізацію минулого, допоможе зрозуміти ваше історичне призначення, вашу історичну місію.

Розселяючись по всьому світові, українці завжди брали з собою насіння хлібної пшениці і залишалися тільки там, де були умови для її вирощування. А пшениця може продукувати придатне для випічки хліба якісне зерно на чорноземі у відносно помірному кліматі. Отже, українцям Господь заповів вирощувати хліб — бути годувальниками народів Землі.

Вперше таку місію праукраїнців відзначив «батько історії'' Геродот: «Над алазонами (тобто над Середнім і Верхнім Дністром — Ю. К.) живуть так звані скіфи-орачі, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж». Ця розповідь написана ще в той час, коли цивілізованим народом вважалися тільки єгиптяни, які називали греків «дикими данайцями» і використовували їх лише в допоміжному війську найдавніших фараонів. Отже, найцивілізованіший народ тогочасного світу через відсутність потрібних кліматичних умов і чорнозему не міг вирощувати хліб, а купував його у ваших пращурів — оріїв [Докладніше див.: Канигін Ю., Ткачук 3. Українська мрія. — К., 1996].

ЗЕМЛЯ, ДЕ БУЛИ ПРОКЛЯТІ ТИРАНИ АТЛАНТИДИ

Ми — трипільці, народ, що Європі Дав божественну кміть, перший міт.

Л. Силенко

— Тепер ще один штрих до теми Аратта, — вів далі Гуру. — Правду кажуть: багато знати ще не означає глибоко розуміти.

Світова історична наука ще й сьогодні має досить поверхове уявлення про перші цивілізації на Землі. Такими вважаються Давній Єгипет, Месопотамія, протосеміти, нещодавно відкриті праіндійські культури в долині Гангу та деякі інші. З хронологічної точки зору вони дійсно перші, але з генетично-еволюційної — вони… останні: Цього деякі дослідники не хочуть зрозуміти і дивуються: як це так? Перші цивілізації, за логікою, повинні бути нерозвинутими, примітивними (це ж неоліт і бронзова доба!), а вони у духовно-культурному відношенні, навпаки, стоять значно вище Стародавніх Греції і Риму, не кажучи вже про середньовічну Європу. Звісно, що «пізні» греки вважали себе учнями «ранніх» єгиптян, та й ми нині з нашою наукою багато в чому ще не дотягуємо до інтелектуального, духовного рівня прадавніх людських спільнот. Маються на увазі їхні філософські, космологічні погляди, особливо медичні та інші знання про людину, її духовну природу тощо.

Та це ж парадокс! «Перші» цивілізації у нашому розумшні мають вигляд ненормальних, таємничих. Давні греки — нормальні, це діти людства, а прадавні єгиптяни, протосеміти, шумери, халдеї — це, за словами К. Маркса, «ненормальні, старі діти» — за віком маленькі, а за досвідом зрілі.

Справа в тому, що так воно і є: в генетичному плані вони, дійсно, є останніми цивілізаціями допотопної доби (четвертого історичного кола людства). Це не що інше, як залишки, осколки великого дивовижного світу — Атлантиди, — що загинув у XII тисячолітті до н. е. «Залишки» Атлантиди багато чого передали народам нової, післяпотопної, доби, а самі, при речені історією, загинули.

Післяпотопне людство почало нове — п'яте — історичне коло. І першими — дійсно першими — у глибинному (генетично-еволюційному) розумінні тут були трипільці! На вашій українській землі виникла перша цивілізація післяпотопного людства, яка започаткувала сучасні європейську і американську цивілізації.

Стародавній Єгипет і Трипілля ніяк не можна порівнювати. Перший — старий, великий, мудрий, але віджилий. Друге — велике, сильне, молоде, яке започаткувало післяпотопне цивілізоване життя людства (принаймні західної його частини), Звичайно, не всі це сприймають, особливо в Німеччині й Росії. І цілком зрозуміло чому. Трипілля — це питання про центр, «пуповину», витоки сучасної цивілізації.

Україна, звичайно, не є «прабатьківщиною аріїв», як дехто вважає. Вже зазначалося, арії вийшли з півночі, їхня прабатьківщина — за «хребтами Рифейськими». Вони прийшли на українські землі і започаткували тут першу цивілізацію людства — «орійську», хліборобську цивілізацію. Це питання потребує подальшого вивчення. Як виявляється, Трипілля було першою цивілізацією не тільки в генетичному, а й у хронологічному плані. Уже 7 тисяч років тому в ареалі Дніпра — Дністра мали місце компактні поселення «міського» типу, була писемність — дві головні ознаки цивілізації. І вам, українцям, про це потрібно знати, цим потрібно пишатись і докладати зусиль, щоб про це знав весь світ.

Отже, арії заснували Трипілля, інші цивілізації післяпотопної епохи (Андронівську культуру, Аркаїм, цивілізації в долині Гангу тощо). Важливо те, що всі вони були «хліборобські», пов'язані з обробітком (оранкою) землі. В тих умовах перехід до хліборобської праці виступав головним чинником соціального прогресу. Допотопні цивілізації (Атлантида) чи її післяпотопний осколок Єгипет не використовували оранку землі як основу свого господарства. Зрошувальне чи підсічне землеробство ґрунтується на інших засадах.

Єгиптянам, писав Геродот, «не потрібно було трудитися, прокладаючи борозни плугом, розпушуючи землю киркою чи займаючись іншими виснажливими роботами на ниві, як це змушені були робити інші народи» [Геродот. История. — С. 84].

Багата пісенна спадщина Аратти розкриває нам не тільки матеріальний потенціал, а й духовну сутність новонародженої цивілізації. Із численних переказів можна зробити висновок, що народжувався світовий хлібороб — ваш великий предок, починала формуватися нова, більш висока духовність, яка ґрунтувалася на поклонінні Сонцю, любові до Людини. Іншими словами, на історичну орбіту виходило якісно нове післяпотопне суспільне утворення з усіма ознаками справжньої цивілізації: поселеннями міського типу, писемністю, релігією Откровения, яка згодом трансформувалася в Учення Христа.

Нову «непоказну» цивілізацію, що виникла на землях Праукраїни, влучно охарактеризував французький вчений Е. Шюре: «Тут були прокляті тирани Атлантиди, їх неправедне життя, зокрема загальна розпуста. Тут був проклятий обтесаний камінь як символ рабства, а необтесаний камінь і вугільні блоки із скель стали символами свободи і єдиними жертовниками, гідними богів. Вони (нові народи — Ю. К.) бажали жити тільки на свіжому повітрі, в хижках із дерева, або навіть у військових колісницях. Вони мешкали серед хвойних і букових лісів, де паслись олені і лосі (додамо — коні, бики-тури, бізони — Ю. К.). Ніяких незграбних храмів-гігантів, покритих металом, де сочиться кров жертв, де виблискують статуї із оріхалка і золота, що приносять підозрілу вдачу, а тільки споконвічний камінь під відкритим небом, на просторих землях, де життя людини регулюється змінами пір року, рухом Сонця і зірок. Атмосферні явища стали відправною точкою в релігійному навчанні» [Шюре Э. Божественная эволюция. — М., 1997. — С. 86–87].


Звичайно ж, між старим, приреченим на зникнення, світом і новонародженою Араттою точилася тисячолітня боротьба. Вони нагадували собою два полюси в післяпотопному світі: перший був концентрацією пітьми, другий — концентрацією світла.

Кожна цивілізація, яка вмирає, залишає після себе знаки, символи, де закодовані її духовні й інтелектуальні досягнення. За термінологією Гегеля (німецький філософ знаки називав пірамідами), нам у спадок переходять піраміди, що містять чиїсь чужі душі [Див.: Гегель Г. В. Энциклопедия философских наук. Философия духа. — Т. III. —С. 470]. Завдання полягає у тому, щоб дешифрувати ці знаки і зрозуміти закладені в них «душі».

Єгипетські піраміди містять в собі велику, але стару і чужу для нас «душу», «темний світ», який не відповідає нашій духовності. А ось степові кургани — це щось рідне, своє. Вони є антиподом єгипетських пірамід. Тому тут не можна проводити аналогію, як це роблять деякі автори [Див.: Шилов Ю. Космические тайны курганов // Тайны мира. — К., 1996].

Наші степові кургани містять арійську душу. Це знаки першої в світі післяпотопної цивілізації, яка ґрунтується на «орійському» (орному) землеробстві. І зроблені вони із землі не тому, що поблизу не було каміння. В Єгипті також його небагато. В Україні досить граніту. Земляні кургани являють собою символи, знаки нової життєдайної людської спільноти — людей-оріїв, «людей сонячного світла».

РУН-ВІРА — НЕ ЯЗИЧНИЦТВО

Я — дитина Дніпра, Сонця, Грому, Ритм моїх почувань непростий: Він походить з Дажбожого Дому — Вічно рідний і вічно Святий!

Л. Силенко

— Рун-віра — найдавніша арійська релігія, заснована на рунах [Рун (санскр.) — «світло», «блиск», «блискавка»], тайних письменах, зміст яких — «нетутешнє», тобто дане шляхом Божого одкровення, знання. Вона — від друїдів, прадавніх європейських сонцешанувальників, одним з яких спочатку був Рама. Рама, як я вже говорив, облагородив друїдські культи, але «сонячний» зміст цієї релігії зберіг.

Це не тривіальне язичництво, не «народна» віра, заснована на примітивному обожненні сил природи, а «висока» релігія, закон, даний «згори» (як, наприклад, закон Мойсея, канони Будди чи заповіді Магомета). Релігійні одкровення завжди складні, засновані на глибоких філософських принципах і нетривіальному розумінні дійсності. Тому вони вимагають «книжного» вчення, і звідси разом з релігійними канонами «згори» дається й писемність. Друїдам спочатку були дані таємні (руничні) письмена, зрозумілі лише жерцям, потім — ведичний санскрит і шрифт девангарі.

У легендарній країні Куш сповідували світлу, «сонячну» релігію, засновану на вірі в Трійцю (санскр. — Тримурті). Брахма, Вішну, Шива — ці божества складали нероздільну єдність, подібно до християнських Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа. Згодом, коли частина аріїв мігрувала в Тибет і далі в Індію, їх релігія, злившись з місцевою вірою Дзен (джайнізм), дала світові буддизм (V століття до н. е.) — симбіоз прадавніх вірувань брахманізму й джайнізму. Він став однією з трьох світових релігій. Що ж до індуїзму, то ця релігія й нині залишається дуже близькою до арійського мітраїзму.

У Тибеті, як уже мовилось, справа набула іншого повороту. З одного боку, тут народився так званий ламаїзм, який є симбіозом буддизму, що прийшов сюди з Індії в IV столітті н. е., і монгольського язичництва. Ламаїзм взагалі пов'язаний з Шамбалою і прихильниками лівоарійської «Криги й Полум'я — тими самими, до речі, яких гітлерівці вважали своїми духовними вчителями. Особливо слід відзначити ламаїстську секту Бон-по, яка вульгаризувала арійське віровчення, звела його до расистських уявлень про надлюдину і надрасу, покликаних «врятувати й облагородити» людство. Ця секта — головний оплот Шамбали, а її представники — махатми — були прямими вчителями Гітлера і Гіммлера. Отже, йдеться про відгалуження арійського «сонячного» віровчення на тибетському ґрунті, тісно пов'язаного з лівими аріями (расистського напряму) і з їх духовним центром Шамбалою.

Але є й друга гілка, пов'язана з Агарті (духовним центром правоарійського крила). Це мітраїсти — представники «сонячної» релігії з її верховним богом Мітрою. Мітра — трансформований Вішну. Але Мітра не лише володар Сонячного Світла, а ще й любові та гармонії (санскритською Мітра означає також «друг»). У цій своїй іпостасі Мітра дуже близький до Ісуса Христа. Адже Христос, за Новим Завітом, — це Світло, це Любов, це Слово, що дає гармонію. І не випадково день народження Ісуса Христа — 25 грудня (Різдво Христове) збігається з днем народження Мітри (у персів народження цього сонячного Бога святкують 25 грудня).

На цьому я дозволю собі завершити теологічний екскурс, хоча розумію, що багато речей, пов'язаних з буддизмом, ламаїзмом, «бонпізмом», я сильно спростив. Але зверніться до відповідної наукової літератури. Я ж продовжу розповідь про вашу Україну, — вів далі Гуру.

Так от, на землі України арії принесли «сонячну» віру — мітраїзм. І він тут швидко прижився, став, якщо хочете, державною вірою Аратти. Імена божеств в Аратті були інші, але зміст віри той же, що й у країні Куш і пізніше в мітраїстському Тибеті.

Була в Аратті Свята Трійця — Тримурті — Дажбог (Брахма), Велес (Вішну, або Мітра), Стрибог (Шива).

Дажбог — це абсолют, «податель усіх благ, володар Сонця», і він же міфічний родоначальник росів — «Дажбогових дітей [Див.: Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — С. 247].

Велес — бог Землі, яка плодоносить, квітне під Сонцем забезпечує добробут людям. У «Слові о полку Ігоревім» русичі названі «Велесовими онуками». Стрибог — бог вітру (в духовному смислі, тобто вітру як Святого Духа).

І відповідно символами Аратти були тризуб (що позначав святу Трійцю — Тримурті) й арійський хрест (диск з чотирма променями). Рун-віра довго-довго жила в народі після офіційного прийняття християнства і, можу сказати, ще й нині живе. Автор «Слова о полку Ігоревім» — явний адепт Рун-віри й не приховує цього, сумуючи за часами Трояновими, згадуючи Дажбога, Велеса і Стрибога. Класичні богатирі руські вимальовуються по-різному, то як прихильники Христа («вклоняються і хрестяться по-писаному»), то як палкі прибічники Рун-віри, вороги християнської церкви (Ілля Муромець у билинах іноді погрожує зруйнувати церковні маківки).

В одній із билин київського циклу ми читаємо про Іллю Муромця — головного богатиря:

Он начал по городу похаживать — На божий храмы да он постреливать. А с церквей-то он кресты повыломал, Золоты он маковки повыстрелял. С колоколов языки-то он повыдергал. Заходил Илья в дома питейные, Говорил Илья да таковы слова: «Выходите-ка, голь кабацкая, А на ту площадь на стрелецкую, Подбирайте маковки да золоченые, Подбирайте вы кресты серебряны, А несите-ка в дома питейные…»

Але це вже інша тема — тема «перунізму», котрої ми торкнемось пізніше. Справа з тому, що мітраїстська віра має тенденцію вироджуватись у язичництво. На Русі в княжі часи так і сталося: князі, які приходили з півночі (ті ж Рюриковиче, примітизували «сонячну релігію», зводили її до схиляння перед ідолом Перуна. Перун — той же Зевс, або Амон. [Перун відповідає «лівоарійському» Індрі.]


Він — громовержець, бог грому і блискавки (пе — грім, рун — світло, блискавка). Це вже не світлоносний, люблячий Мітра, а те, що лякає і карає, вимагає поклоніння за страх, а не за совість. Але «перунівщина» оволоділа Північною Припонтидою за князівських часів, проте мало зачепила трудовий люд, народ залишився вірним Сонцю і Світлу.

Ось одна з молитов, якої волхви навчали народ: «Роде наш арійський, від Світлого Мітри, батька нашого Дажбога. Слава Роду нашому, Дажбогу й Урусваті! Слава наставникам нашим Велесу і Ладі та їх втіленням Волоту і Полоту, і Лелі, і Полелі!»

Довго ще так молилися в лісах України після Володимира Великого.

МОЛІТЬСЯ БОГОВІ ОДНОМУ…

Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. Т. Шевченко

Від автора:

Зараз немало людей в Україні переходять в Рун-віру (чи Мага-віру), яку вважають «своєю», «батьківською» вірою, а християнство — чужинською («іудейською»). Замість Ісуса Христа пропонується Дажбог [До речі, у праукраїнському пантеоні був не один «головний» бог (Дажбог), а три: Дажбог, Сварог і Велес, тобто Свята Трійця. І на зміну цій «народній Трійці» прийшов Перун — «князівський бог»». А останнього «усунув» уже Христос], замість Божої Матері Діви Марії — Лель (мати — родоначальниця племен України-Русі), замість християнських священиків — волхви, замість храмів — капища!.. Ось чого хочуть ці люди, ось що вони вважають «своїм», «рідним».

Останнім часом активно поширюються твори відомого українського поета з діаспори Лева Силенка, який проголосив себе засновником Мага-віри (варіант Рун-віри).

Мені важко зрозуміти цю безумовно талановиту людину. З одного боку, з калатанням серця читаєш зворушливі рядки поета:

Україна покликана Небом Хід Європі новий показать…

А з другого, якось не по собі робиться від його закликів: Краще ріки хай будуть богами, Ніж чужинцю (Христу — Ю. К.) поклони складать [Див.: Мудрість Української Правди // Наука Рун-віри.—К., 1996; Силенко Л. Гість з Храму предків. — К., 1996].

Я поважаю почуття співвітчизників, що звертаються до витоків нашої ментальності, до святих джерел нашого духу. Однак давайте задумаємося. Все наше велике минуле — велике, але ж… минуле. Звичайно, про нього потрібно пам'ятати, його потрібно глибше вивчати, навіть культивувати. Але чи можна повернутися в. своєму національному житті на 1000 років назад? Чи можна повернути історію, змінити духовні орієнтири, весь спосіб життя? Це по-перше.

По-друге, кажуть, що християнство — не наша, а єврейська віра. Яка ж вона єврейська, коли іудеї її у свій час відкинули. У них своя віра — іудаїзм. А християнство прийняли. усі народи (західні), нині скрізь у передових країнах Західного світу панує Вчення Ісуса Христа і Його Церкви. Тому й зветься європейська цивілізація християнською. Відійти від християнства — це значить вилучити себе з сім'ї цивілізованих народів, відкинути себе на десять століть в минуле. Це ж національне самогубство!

Ми прагнемо побудувати сучасну цивілізовану державу. Духовними підвалинами такої держави є не лише власні надбання, а й всесвітній досвід! Тому ми не можемо повернутися до «народних» вірувань далеких предків, до племінних відносин.


По-третє, хіба християнство не є для нас батьківською вірою? Хто були запорожці? За що і проти кого вони воювали? Що стверджували наш гетьмани, від Вишневецького до Хмельницького і Полуботка?

По-четверте, деякі автори намагаються довести, що християнство насаджувалося насильницькими методами, а з його прийняттям почала руйнуватися Русь-Україна. Це неправда. Навпаки. Згадайте, чим була Київська земля до і після князя Володимира. Звичайно, у такій великій справі, як запровадження християнства на Русі, та ще й у часи «темного» середньовіччя не можна було уникнути насильства і кровопускань. Але в цілому Київська Русь дуже швидко і досить легко, цивілізовано повернулась до нової релігії. В Києво-Печерському патерику написано: «Ми так швидко і легко повірили в Христа тому, що його назвали хлібом».

По-п'яте, не можна не враховувати, що наш Тарас Шевченко в своїх віршах постає активним прибічником саме Христа, його Святої Матері:

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, Мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая! Читачам, напевно, відомо, що позицію Л. Силенка поділяють деякі письменники в Україні. Так, на думку С. Плачинди і О. Бердника, вчення Ісуса Христа — це не що інше, як псевдохристиянство. «Потік псевдохристиянства, що так хутко був запущений лжеапостолами в духовне поле земних жителів, деформував Благу Вість, перекрутив її, поглинув навалою нахабних проповідників…''[Бердник О. Тайна Христа.—К., 1996. — С. 164–165]. Бог-Отець не вирішив долю людини, людства, планети в цілому. Він створив не богоподібну людину, а звіра. І Син Божий не змінив ситуацію на краще.


«Рішення Сина Божого було на диво просте і абсолютне: подарувати людям свій геном, прилучити жителів Землі до Божественного Життя… Проте що означають ці тяжкі роки кривавої земної історії? [Бердник О. Тайна Христа. — С. 164–165].

Наведені висловлювання нагадують мені «більшовицькі скарги»: «Ми погано живемо тому, що держава не дає нам достатньо грошей, пільг, безкоштовних путівок у санаторії…». Ну, а що ви робите для поліпшення свого становища? Якби Господь відразу реалізував те, чого хоче О. Бердник, тобто з самого початку організував «божественне життя» на Землі, то людині залишилося б тільки сидіти і ловити вареники, які самі стрибають із макітри їй прямо в рот.

Людина, хоча і за допомогою Бога, сама повинна протистояти сатані, прагнути зробити божественне життя на Землі. Якби Бог це зробив за людину, не було б еволюції, історії. Смисл історії в тому і полягає, щоб людина пройшла важкий шлях від звіра до Бога. За християнським вченням, вирішальна роль в цьому процесі належить самій людині — вона несе відповідальність за себе, за рівень життя на Землі. Бог дав людині можливість, потенцію, він підтримує її у ділах праведних. А все інше залежить від індивіда і народу.

Врешті-решт справа не тільки в бездушних закликах до Рун-віри. Нині складається така ситуація, коли значна частина людей, особливо молоді, взагалі живе бездуховним життям, тобто прогнала Бога, Дух із своєї душі. Всі помисли, всі устремління не виходять за рамки побутових, тілесних, матеріальних інтересів. Дехто захопився різноманітними віруваннями, нерідко чужими християнству і слов'янській душі. Інші впали в атеїзм — відкрите заперечення Бога і всього святого — чи пантеїзм (Бог — природа, Бог — сама людина, іншого немає), а то і в сатанізм (магічні обряди, містику, чорну магію).

Як тут не згадати біблійне: «Стережіться, щоб вас хто не звів! Бо багато хто прийде в Ім'я Моє, кажучи: «Я Христос». І зведуть багатьох» [Мт. XXIV. 4–5].

Питання це велике, складне, і в нас воно було за сімома печатками. Потрібна елементарна просвіта народу, потрібно донести до кожного громадянина, що християнство — це ніяка не «жидівська» віра, а віра, що охопила практично все цивілізоване людство. Ісуса визнають «верховним» Богом і Аватаром майже всі інші релігії світу. А Рун-віра хоч і не тривіальне язичництво, але все-таки примітивна порівняно з християнством віра. «Перунівщина», яка панувала в Київській Русі, насаджувалася князями «зверху» і суперечила духовним прагненням «Велесових онуків».

У наш час з'являється дедалі більше подвижників вчення Ісуса серед наукових працівників, які ґрунтовно аналізують Біблію, тлумачать її положення з раціоналістичних позицій. Це знамення часу.

ТАЄМНИЦЯ СЛОВ'ЯНСЬКОЇ АБЕТКИ

Кто из вас откроет Книгу Бытия, Чтоб прочесть в отчаянье, что тебе, Земля, В глубине столетий начертали мы То, что шифровали светлые умы? На страницы тайны будет свет пролит, Ключ от этой тайны — русский алфавит! Ключ от этой тайны — русские слова! В это вы поверить сможете едва! Ключ от этой тайны в Библии лежит: Два значенья зверя в сказке про Левит. Послание землянам с планеты Ядивод

[Послание землянам о планеты Ядивод. — К., 1991. — С. 48]

Від автора:

Дивні вірші. І дивне їхнє джерело. Але в цих словах — істина. Ми приступаємо до дуже важливої частини нашої оповіді про Припонтиду як духовний центр Західної цивілізації, історичний її першопочаток. Письмо, місто і релігія Одкровення — три символи цивілізації. Не може бути такого, щоб витоки письма, міського будівництва та цивілізації були в різних регіонах Землі. Про міста і релігію Одкровення з її єдинобожжям ми вже говорили. І не тільки ми. Понтійське, а точніше трипільське, місто відкопане В. Хвойкою сто років тому, значиться в анналах історії як біблійний Єрусалим, спущений з Неба. Дажбогова віра — і нині світло в пітьмі. Тепер — писемність. Якщо ми не доведемо, що письмо післяпотопного людства має праукраїнське (араттське) коріння, сенс нашого дослідження виявиться певною мірою проблематичним.

— Але як можна довести те, що не доводиться?! — обуриться бодай трохи освічений історик і назве клинопис Дворіччя, ієрогліфи Єгипту і Китаю, абетку Фінікії та Стародавньої Греції. — Усе це існувало вже тоді, коли не лише слов'янської писемності, а й самого слов'янства ще не було! Адже лише в IX столітті писемність принесли з Болгарії на Русь Кирило та Мефодій. А українське письмо — варіація слов'янського — взагалі починається з XIV–XV століть! Що тут скажеш? Латинське прислів'я «Ніс Rhodus, hie Salta!» (Тут Родос, тут стрибай) перекладається і по-іншому: «Не бреши, а докажи!»

ЛІНГВІСТИЧНА ПЕРШІСТЬ АРАТТИ

Многое в развитии алфавитного письма до сих пор не ясно.

Библейская энциклопедия

Сенсацій у вивченні історії алфавіту було багато. Ще недавно, на початку минулого століття, винайдення абетки приписувалося фінікійцям (кінець II тисячоліття до н. е.), у яких її нібито запозичили греки (VIІІ ст. до н. е.). А вже далі — євреї, етруски, римляни; германські народи, слов'яни (в останню чергу, звісно). І раптом… Зразки алфавітного письма знаходять у євреїв часів Мойсея (XV ст. до н. е.). І навіть раніше. Хананеї (семітська народність), які працювали в єгипетських копальнях, вишкрябували на камінні молитви ще в 1600 році до н. е. Фахівці твердять: «Це найкращі зразки алфавітного письма на його ранній стадії» [Библейская энциклопедия. — С. 284].

З'ясовано: хананеї, які жили на землях нинішніх Лівану, Сирії, Палестини, мали алфавітне письмо у 2000 році до н. е. (на 1000 років раніше фінікійців). Їхня абетка схожа на староєврейську, фінікійську, старогрецьку. На цій підставі почали вважати винахідниками алфавітного письма хананеїв, тим паче, що вони мали все-таки родинний зв'язок із фінікійцями і жили по сусідству. Ось висновок академіка О. Потебні «Найбільшим внеском хананеїв у світову цивілізацію є винайдення алфавітного письма». І з цим можна було б погодитися, але абетка хананеїв (2000 р. до н. е.) дуже схожа… на нашу рідну кирилицю, датовану 863 роком н. е., нею написані старообрядні книги, які використовуються і сьогодні. Через три тисячоліття протягнулася незрима інтелектуальна нитка історії! А може, їх багато, цих ниток, які ведуть до єдиного джерела відомих нам алфавітів післяпотопного світу? І цілком ймовірно, що таким джерелом є наша древня Аратта-Оратанія.

Розібратися у всьому цьому можна лише за поглибленішого розуміння людської мови, аніж те, яке нам прищепили адепти марксистського мовознавства.

Переконаний, чим далі, тим більшої методологічної сили набиратиме вже цитований нами вислів О. Потебні: «Мова — від Бога». Адже очевидно, що, лише беручи до уваги космічні чинники, вчені-лінгвісти матимуть реальні можливості просунутися вперед у пошуках першоджерел алфавіту.

ТРИ ЛІНГВІСТИЧНІ ТАЄМНИЦІ

И им был ниспослан Свыше дар языков и пророчеств. Библейская энциклопедия

Людська мова і способи її кодування не передаються у спадок біологічно. Вона — творча здатність людини називати речі своїми іменами, тобто спроможність визначати. Це знаряддя Правди, хоча люди перетворюють його і в засіб брехні. Платон наголошував: «Треба шанувати, як Бога, того, хто уміє чітко визначати і повідомляти», тобто того, хто добре володіє мовою. Уже на перших сторінках Біблії йдеться про те, що Бог, нагородивши людину великою здатністю до мови, влаштував їй екзамен на предмет того, як вона її використає. Усіх тварин і птахів Бог «до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі, — воно ймення йому» [Бут. II, 19]. У мові виражається світогляд народу. Мова формує інтелектуальний та духовний простір етносу і, отже, націю. Мова — безсмертна душа народу, його незнищенна субстанція, вічний його феномен. Це загальновідомо.

Але майже невідомо, точніше не визнано, те, що мова в її вербальному та писемному вираженні є знаряддя Бога (Вищого Розуму) в його програмному управлінні цивілізацією («І Слово було у Бога, і Слово було Бог» [Іоанн. 1,1]). Лише враховуючи це, ми збагнемо, чому всі теоретики і диктатори сатанинського штабу заглиблювалися в нетрі лінгвістики (Маркс, Ленін, Гітлер, Розенберг), а деякі (наприклад, Сталін) явили себе світові як «корифеї» мовознавства. І чому б це?

І тут постає важливе запитання, яке обминають патентовані лінгвісти, особливо матеріалістичного ґатунку: яка мова, яке слово мається на увазі? Мова, безумовно, виступає засобом людської комунікації. Саме до цієї функції марксисти переважно зводять усе мовознавство. Проте це занадто звужений підхід. Ми мало що зрозуміємо в історичному мовознавстві, якщо обмежуватимемося лише зазначеною властивістю мови. Більше того, мова як комунікативний засіб загалом не така вже й істотна характеристика людини. За нею важко відрізнити людську мову від мови вищих тварин і навіть «соціальних комах». А візьміть писемність. Чи набагато відрізняються собачі помітки від зарубок на деревах, зроблених дикуном?


З'ясовано, що мова тварин вельми диференційована і складна. А комунікативна система, приміром, мурашника — диференційованіша і складніша, ніж система управління людськими колективами.

Так що у формально-інформаційному плані людська мова — лише більш-менш досконалий винахід, який за своїми якісними характеристиками мало чим відрізняється від того, що дано тварині. Уся суть — у змісті повідомлень, тобто у смисловій наповненості мови.

Людська мова є носієм знань (інтелекту) і духовності. У цьому й полягає її принципова особливість, її «божественність»! Саме така мова одержала у всіх народів назву «книжна мова», а система її кодування — «книжне письмо», «книжна грамота». Лише з урахуванням духовно-інтелектуальних функцій мови ми зрозуміємо слова О. Потебні: «Досконалість первісної мови могла виявлятися не тільки в милозвучності, а й у шляхетності змісту. Божественна мова повинна була у всьому відповідати первісному, блаженному стану людства» [Потебня А. А. Мысль и язык.—К., 1993. — С. 12].

Отже, книжна мова. Саме вона виступає базою знань, які з'явилися 2,5–3 тисячі років тому в умовах примітивного господарювання і відсутності практично науки. І в цьому немає нічого дивного, оскільки вона може виступати носієм інтелекту вищого, аніж інтелект її народу-користувача.

Як приклад таких мов можна було б назвати старогрецьку та латинську. Ці мови та їх писемність — дарунок Небес. Вони відзначаються довершеністю форм, структури, а головне — змістовною наповненістю. Такі мови не могли виникнути спонтанно у народів бронзового віку. Пам'ятаєте у Пушкіна: «Слышу умолкнувший звук божественной эллинской речи»? Мова Піфагора, Сократа, Платона, Софокла, Есхіла, Арістотеля, Сенеки, Плутарха, Ціцерона вражає навіть сучасних інтелектуалів своєю довершеністю, глибиною і багатством.

Хіба ж це не дивно: майже всі наукові та інженерні терміни, без яких сучасне людство обійтися не може, старогрецького чи латинського походження (або коріння)? У пошуках назв нових феноменів, що відкриваються сучасною наукою, ми звертаємося, як правило, до слів 2- і 3-тисячолітньої давності! Електрон, протон, нейтрино, ген, мікроскоп, бактерія, вірус — ці та багато інших слів (понять) виникли на тисячі років раніше, ніж стали відомими самі денотати (речі). Звичайно ж, таке можливе лише в зрілій мові високого рівня!

Воістину на початку були слова, а потім з'явилися речі, котрі треба було позначити. Нові відкриття протягом багатьох століть вільно лягали в русло вже існуючої мови. З огляду на це ще більше вражає санскрит. Почитайте уважно тлумачний словник санскриту, і ви переконаєтесь, як розширюється ваш кругозір (розуміння Бога, Всесвіту, людини). Сама мова неначе вела греків та римлян, «тягнула» за собою шляхом нарощування інтелекту (знань, розуміння довколишньої дійсності).

Не випадково в Європі до початку XIX століття латина була визнана мовою науки, а в медицині це становище зберігається й досі Та й навчання здебільшого зводилося до опанування старогрецькою та латинською грамотами.

Стародавні греки та римляни наперед одержали наукові поняття і категорії, до багатьох з яких вони так і не додумалися. Лише наука наших днів завершує освоєння цих понять-символів! Атом, електрон, електрика, ген, інформація, кібернетика, ентропія, нейрон і таке інше — усе це основоположні поняття сучасної науки. Навіщо вони були потрібні грекам і латинянам у бронзовому віці?

Парадокс щезає, якщо підійти до осмислення цього феномена із сучасних — інформаційних — позицій. Основи знань — не речі та їхні почуттєві зразки (це тільки німецький філософ Е. Гуссерль закликав: «Назад до речей!»), а семантичні посилки (слова, символи, поняття). Пізнання відбувається не так, як вважали марксисти (спочатку, мовляв, у людини народжується загальна думка про предмет, тобто ідея, а потім він шукає слова для її вираження), а так, як вважав Платон і підтверджує Біблія: людині наперед дається Слово (символ, «порожнє поняття»), яке вона, навчаючись, наповнює смислом. І такі феномени, коли мова (і за формою, ї за змістом) деяких народів вища від їхнього реального інтелектуального стану, вчені відкривають нині доволі часто. Наприклад, мова африканського племені догонів має такі поняття, як «нейтрино», «прецесія» тощо.

А звідки поповнюється багаж знань кожного з нас? Виявляється, усі свої знання ми одержуємо не шляхом прямого контакту з дійсністю, не від речей, об'єктів (так навчаються лише тварини), а з інформаційних джерел: від мами з татом, зі школи, вузу, з газет, книжок, журналів, кіно, радіо, телебачення тощо. Людина сприймає слова, запам'ятовує, аналізує і в міру їх розуміння формує свій інформаційний потенціал. Так і цілі народи.

Вони мають своїх «учителів» (інформаційні джерела). Греки й римляни, приміром, одержали лінгвістичні системи, які дозволили їм не лише самим створити великі цивілізації, але й виступити у ролі вчителів усіх наступних народів Західного світу з нами включно.

Грецькі мудреці тільки тим і займалися, що осмислювали дані їм «зверху» поняття. Не Демокріт і не Левкіпп придумали слово «атом», не Платон увів у обіг терміни «космос», «хаос», «макрокосм», «ідея», «електрон». Не Піфагор винайшов неозначені рівняння третього ступеня і навіть не він придумав «Теорему Піфагора». Не Платон і не Арістотель самі добували ті знання, котрі дійшли до нас в їхніх творах. Ні! І ще раз ні! Ці знання вони лише ретранслювали, передали нам від стародавніх народів (єгиптян, етрусків та ін.). Академія Платона, яка існувала близько 900 років, була створена зовсім не для «першодобування» знань шляхом експериментів і «терзання» природи, а для дешифрування й передачі готових знань (переважно езотеричних, закритих) новому світу.

Таким чином, я хочу підкреслити: латина — не витвір римської цивілізації, а, навпаки, римська цивілізація — витвір (звичайно, у певному сенсі) латини. Те ж саме можна сказати про грецьку цивілізацію та багато інших, куди проникали мови вищого рівня. До таких передовсім належав санскрит. Ця мова була головним знаряддям арієзації багатьох народів. Його духовна іпостась перейшла і в нашу православну мову.

Саме із санскритом та його попередником сензаром пов'язана третя лінгвістична та історична таємниця (перші дві — з грецькою мовою та латиною). Про неї ми поговоримо окремо.

СВЯЩЕННА МОВА ЛЮДСТВА

Пятикнижие Моисея, «Китайская библия» Шу-Цзин, Пураны Индии, Халдейская книга чисел и египетская книга Тота-Гермеса — из одного источника, записанного на сензарском языке — тайном священном языке — со слов Божественных существ, продиктовавших его Сынам Света в центре Азии при самом начале нашей расы.

Е. Блаватская

Як ми вже зазначали, існують мови високого інтелектуального рівня (бази знань) і мови, так би мовити, таємничі, що виконують функції носію трансцендентних ідей і божественної духовності. Про них ведуть мову О. Блаватська та інші езотерики. Точніше, це одна мова, яка має лише свої різновиди…

Людству дана «зверху» не тільки певна «сума» позитивних знань, а й коштовніше багатство: трансцендентні ідеї, духовні цінності — основи Істини, сенсу людського буття, фундаментальні знання про Бога, Всесвіт, творіння людини, початок світу і про релігії Одкровення. Усе це зафіксовано у священних книгах особливим книжним (алфавітним) письмом, яке є «наскрізним» для цивілізацій різних історичних періодів. Мови, звичайно, різні, проте смисл їх один і алфавіт, по суті, один.

Смисл Святого Письма прикритий символами — якби він був «оголений», його неможливо було б подати різним народам і в рівні історичні періоди. Ці символи дуже глибокі, складні й багатозначні. Ще О. Блок говорив, що справжній символ має бути темним у своїй основі. Якщо символ усім зрозумілий, він уже не символ, а ілюстрація, яка довго не живе. Символ працює не тільки на інтелект, свідомість, а й на почуття, підсвідомість. Ось такими символами (словами, словосполученнями, алегоріями) і закодоване трансцендентне учення в Біблії, Авесті, Ведичних книгах. Для фіксації таких символів і потрібне алфавітне письмо. Ні ієрогліфами, ні піктограмами, ні складовим, ні звичайним рунічним, ні тим паче вузликовим письмом смисл Біблії, Пуран, Авести у всій необхідній глибина, багатозначності не зафіксуєш. Високодиференційоване буквене письмо (алфавіт) — лише воно може бути адекватним інструментом кодування священних ідей Неба, які відображають сенс буття і призначення людини як богоподібного створіння.

Є всі підстави вважати, що таким вимогам найбільше відповідає старослов'янський алфавіт (найперший у післяпотопному світі!). Він, по суті, є трансформацією санскриту — найдавнішої мови аріїв-гіпербореїв. Цей алфавіт виступає писемною основою слов'янської мови — мови істинної віри. І ось що цікаво: останні слова Ісуса Христа як Боголюдини були сказані саме санскритом. У Євангелії від Матвія читаємо: «А коло години дев'ятої (перед смертю на Хресті — Ю. К.) скрикнув Ісус гучним голосом, кажучи? «Елі, Елі, лама савахтані», цебто, «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене ти покинув?» [Мт. XXVII. 46].

Далі св. Матвій зауважує, що ніхто з присутніх не міг'Зрозуміти тих слів. І євангеліст писав правду. Адже вони (слова) прозвучали санскритською мовою. «Елі» з ведичного санскриту перекладається як «Бог». Більшість дослідників схиляються до думки, що саме ведичний санскрит (і його трансформований алфавіт — старослов'янська писемність) є тією мовою, якою вперше було записано книгу Буття. А вже за часів Мойсея її переклали на іврит.

На підтвердження сказаного дозволю собі ще раз зацитувати «Послання землянам з планети Ядивод»: Хорош славянский наш язык — Но весь он — информации россыпь. Составь гармонию из букв, Цифр, что есть у вас в почете, То, может, Книгу Бытия Совсем другой уже прочтете, Другой, подстрочный перевод, Что вам представится из строчек, Заставит мыслить, может быть, И действовать без проволочек [Послание землянам с планеты Ядивод. — С. 31].

Крім того існує й інша версія, за якою післяпотопна історія людства (її активний період) розпочалася на землях Праукраїни з тих часів, коли із Космосу землянам були «спущені» плуг і так звана «Всіясвітська грамота». Остання, цілком ймовірно, і є тим старослов'янським алфавітом (трансформованим писемним санскритом). А сталося це в 5508 році до н. е. — році, який на Рyci вважався роком створення світу [Якщо бути більш точним, то плуг і алфавіт були спущені землянам 25 грудня 5508 року до н. е. Ця дата увійшла в історію як день народження арійського Мітри, а пізніше — день народження Ісуса Христа].

Але не можна забувати, що трансцендентні ідеї і знання, якими керується людство, йдуть не тільки від Бога, але й від… сатани. Є священні книги від Бога і є книги антибожественні, «освячені різними псевдоученнями, чорними релігіями та орденами. Вони теж створені тим же алфавітним письмом! Алфавіт у цьому аспекті індиферентний: і Біблія, і марксистські антибожественні трактати, і гітлерівська «Майн кампф» написані однією мовою та алфавітом. І євангеліє від Бога, і євангеліє від сатани мають однакову буквену фіксацію.

Сатана обрав священну мову людства для поширення своїх розтлінних книг і текстів, що зовні не відрізняються від божественних. У підсумку людство має два ряди алфавітних писань, які йдуть із глибин допотопного світу. Обидва називаються священними, одначе абсолютно протилежні одне одному. Людино! Сама роби вибір між правим і лівим, чорним і білим, рятівним чи згубним, правдою і брехнею!

Один ряд — божественний. До нього належать: Книга Єноха, арійські Пурани, священні тексти Аратти, Авеста, Мойсееве П'ятикнижжя, Євангелія та ін.

Другий ряд — люциферівський. Його представляють: Дзіан (книга каїнітів, ровесниця Книги Єноха), КнигаТота-Гермеса, яка перейшла з Атлантиди до єгипетських жерців, єгипетська Книга мертвих, Книга Адонірама (масонська), лівоарійська «Ура-Лінда», так звана чорна (сатанинська) біблія, Книга чорної магії та ін. [Ми беремо лише західну серію фальшивих першокниг, і то далеко не повністю. Хоча існує і східна серія таких манускриптів, ще численніша]

Джерела цих рядів першокниг людства, звичайно ж, різні і навіть протилежні. І даремно О. Блаватська, а за нею і весь легіон її послідовників (Безант, Гурджієв, О. Реріх) намагаються змішати ці ряди, вивести їх з одного джерела. Адже «горе тим, — записано в Біблії, — що зло називають добром, а добро — злом, що ставлять темноту за світло, а світло — за темряву» [Ic.V.20].

СЕНСАЦІЇ В ІСТОРИЧНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

На этих дощечках были греко-готские и санскритские буквы…

Ю. Миролюбов

Сенсація перша: Велесова книга — правослов'янське Буття. Розшифровані тексти Велесової книги несподівано розкрили багатющу історію наших пращурів від початку І тисячоліття до н. е. по VIII століття н. е. з напруженим інтелектуальним та духовним життям праслов'янських народів, їх воєнними подвигами, їх героями і богами, згодом «перелицьованими і перенесеними в інші землі. Тут зауважимо інше: перед враженими істориками та лінгвістами постала слов'янська абетка І тисячоліття до н. е., причому в такому вигляді і словесному звучанні, що й нині — через 3 тисячі років — ці письмена без особливих зусиль можна читати і розуміти (треба тільки знати українську мову).

І можна зрозуміти ейфорію вітчизняних коментаторів Велесової книги, що побачили це на власні очі: «Хай знає мій народ, що задовго до хрещення Київської України-Русі, ще до винаходу рівноапостольними Кирилом та Мефодієм слов'янської абетки (власне, письма, запозиченого з праукраїнської культури-цивілізації) стародавні українці уже тривалий час володіли власною абеткою, та ще й не одною, оскільки лише Трипільська культура відома двома звуко-буквеними письменами, а це ж за 5000 років до н. е., задовго до славнозвісних древніх цивілізацій зі своїми малюнковими, клинописними, ієрогліфічними пам'ятками писемної культури».

І ще: «…палеографічне прочитання тексту свідчить про те, що:

— абетка праукраїнського літопису є усталеною, стародавньою, яка своїм графічним зображенням більшості літер «перейшла» у слов'янську азбуку Кирила та Meфодія, започаткувала її і дала життя писемності багатьох слов'янських народів;

— рівень культури староруської писемності настільки високий, а буквений склад — надзвичайно наближений до живої мови, що інші письмена залишилися позаду на багато століть, а то и тисячоліть» [Федоренко Д. Спочатку був Дажбог… — Кривий Ріг, 1994. — С 5].

Отже, в останні 2–3 десятиріччя виявлено алфавіт (письмо), який існував у Понті (на землі Праукраїни) ще до того, як греки одержали свою азбуку від фінікійців. І він був не гірший від будь-якого з відомих на початку І тисячоліття до н. е. Це перше. Друге: понтійський алфавіт дуже схожий на нібито запозичену нами в болгарів кирилицю. Точніше, кирилиця схожа на нього. І третє: він дуже схожий на найперших з відомих у світі алфавітів — хананейський (2000 р. до н. е.). Підозріло схожий… Запам'ятаймо це, читачу, і підемо далі.

Сенсація друга: гети — руські. Греки називали їх етрусками й тірренами, римлянами-тарсенами, самі себе вони іменували расенами й русами. Крім шедеврів мистецтва (живопису, скульптури), чудових зразків гончарного ремесла, житлового і палацового будівництва, вони залишили численні написи і розгорнуті тексти. Фахівцям було ясно, що етруський алфавіт (дуже схожий на фінікійський) ліг в основу латинського письма. Те ж стосується і римських» цифр. А от прочитати і зрозуміти етруські тексти ніяк не щастило протягом багатьох десятиліть: «Загадкові етруски!'', «Ні на що не схожа мова!» — такими вигуками рясніють трактати західних учених. На Заході виникла ціла наука — етрусколотія, яка виявилася, проте, повернутою… не в той бік (далі ми пояснимо, що мається на увазі).»

І раптом… Ці написи і тексти, над якими десятиліттями марно «чаклували» фахівці Західної Європи, виявилися такими, що легко читаються і розуміються знавцями старослов'янської (особливо давньоукраїнської) мови — мови Київської Русі. Поважні лінгвісти зіставляли етруські слова з французькими, німецькими, але не могли додуматися до смислових аналогій цих слів з… українськими. Наприклад, читали по-етруськи: «сну», «ути», «ру», «сопіл», живас», патакс», «багети», «нуна» тощо. І сушили голову, що за мова? Чи не марсіанська, бува? А це ж майже наші сучасні слова — сон, «їсти», «рука», «сопілка», «життя», «птах, «неня»… І згадали, що знаменитий Страбон писав, що етруски принесли зі Сходу мелодійну мову і «любов до музики, танців і веселощів», тобто наші звичаї, у тому числі збережену і досі пристрасть до бучних свят. А етруські мечі, щити, шоломи й лати — це із Трої.

Словесні етрусько-українські аналогії можна продовжувати майже до безконечності: «кувана» — кута мідь, капек» — капище, «поя» — поїлка, «торна» — торована дорога, «пилу» — поле, «ени» — вони…

Ось як виглядають (у нашій транскрипції) заключні рядки головного етруського напису на золотій пластинці з Пирги: «Авил ени ака пулу мква». Переклад: «Роки — вони як поле макове».

І все це не могли прочитати західні аси лінгвістики… А можливо, не хотіли?

Я схильний вважати, що не хотіли. Прорив в етрускології відбувся зовсім недавно, оскільки не хотілося «освіченій» Західній Європі підняти завісу над «Світом Припонтиди». Адже стає зрозумілим: ніби гілки могутнього дерева, стародавні й сучасні мови Європи сходяться до спільних коренів, до єдиного витоку: нашої Аратти, лінгвістичного «казана» яфетичного світу. Це особливо ясно стало після третьої сенсації.

Третя сенсація: у 1995 році вже згадуваний лінгвіст-шумеролог А. Кифішин відкрив протошумерські письмена на півдні України (в районі Мелітополя), датовані трьома тисячоліттями раніше, ніж глиняні таблички Дворіччя, які досі вважалися першими пам'ятками писемності. Газети з цього приводу писали: «Це перевертає уявлення про стародавню культуру. Досі вважалося, що історія почалася у «благодатному півмісяці» (в районах нинішніх Сирії та Лівану). Тепер з'ясовується, що шумерські перекази сформувалися не в колі землеробських районів Межиріччя, а пов'язані з…Кам'яною Могилою, що біля Мелітополя». Далі йдеться про те, що в археології здійснив колосальний прорив не історик, а лінгвіст. «… І жителям Росії, і жителям України, — продовжує газета, — буде приємно усвідомити, що на їхній землі відкриваються вогнища світової цивілізації. Фраза із старого анекдоту «Росія — батьківщина слонів» стає ледь не пророчою» [Независимая газета. — 1996. — 14 мая].

Причому тут Росія — важко сказати, адже відкриття пов'язане з півднем України. Від Мелітополя до Росії далі, ніж до Туреччини. Але факт справді сенсаційний, і передусім в галузі історичної лінгвістики. Він свідчить: існувало протослов'янське, або, якщо хочете, протоукраїнське, коріння писемності, яке стосується усього післяпотопного світу.


СЛОВ'ЯНСЬКА МОВА ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ

Славянский язык — это индоевропейский язык, в целом сохранивший архаичный тип.

Л. Менье

У біблійного Фарсіса (Тарсена) та його синів була одна корінна мова, принесена з Півночі в Аратту арійськими народами Ювала і Тубала. Мається на увазі санскрит, який існував не тільки як ведична мова, але і як пракрити (так звана мова практики).

Ведичний санскрит вважався священною мовою брахманів (волхвів). Він, як і відповідне письмо, не зазнав істотних змін. Це була мова посвячених, своєрідний тайнопис, її і понесли сини Тарсена по всьому Західному світу як важливий атрибут великого духовного учення Сонячного Мітри. Вона стала сакральною, лягла в основу Старого Завіту, Пракрити контактувала з місцевими говірками, зазнавала впливу різних соціальних прошарків, регіонів їх проживання, а відтак постійно трансформувалася, як і засоби її фіксації. Крім алфавітного письма, в Аратті використовувався клинопис (складове письмо), принесене прашумерами, різноманітні види демотичного (народного) письма, зокрема вузликове. Застосовувалося також і рунічне письмо. Знаменита глаголиця, до якої ми ще повернемося, являла собою суміш санскритської абетки та північно-європейських рун [Слід зазначити, що в літературі розрізняють європейське (західне) та азіатське (східне) рунічне письмо].

Йшли століття й тисячоліття. Окрім національної диференціації, мала місце і складніша для розуміння функціональна лінгвістична диференціація. Санскрит (усний і писемний) у своєму первісному нордичному вигляді є універсальною мовою. Він виступає і носієм трансцендентних учень (високої духовності), і базою прагматичних (позитивних) знань, і комунікативною системою суспільства. Фахівцями доведено: санскрит багатший і глибший, приміром, за англійську мову.

Знання, представлені санскритом, неможливо з достатньою адекватністю відтворити англійською мовою. А навпаки, виявляється, можна [див.: Чаша Востока. — С. 81].

В Аратті відбувся «розподіл» різних сторін великої універсальної мови, яка відзначалася синкретизмом, що характерно для четвертого історичного кола розвитку людства [Зустрічаються і радикальніш! судження про лінгвістичну першість Аратти: «Розвиток археології показує, що українська мова передує грецькій, шумерській, єгипетській, іранській» (Червоний В. Г. Українське словотворення від Трипілля до Іудеї. — Рівне, 1995. — С. 4)].

Як правило, підкреслюють, що санскрит склав основу усім індоєвропейським мовам. Але не завжди помічають, що ця основа по-різному впливала на них. Так, мови старогрецька й латинська (від пелазгів, етрусків) увібрали в себе прагматичну сторону санскриту, тобто його здатність виступати базою наукових знань, знаряддям освіти. Ця інтелектуальна функція санскриту якраз і надала величі античним мовам. Ученим ще належить ґрунтовно дослідити коріння грецької та латинської мов, які через пелазгів та етрусків сягають нашої Аратти.

Далі. Санскрит є мовою молитов, священнодійства, пророцтв. Ця його властивість (через антів, кельтів, венедів, склавинів) перейшла до староруської мови і відповідно в її абетку. Саме тому мова русів (слов'ян) неспівмірна з античними мовами за набором позитивних (прагматичних) понять. З огляду на це наша мова бідніша за грецьку й латинську. Зверніть увагу на засилля в ній іншомовних інженерних, технічних та наукових термінів.

Водночас праслов'янська мова самодостатня і незрівнянна щодо фіксації духовних параметрів людського буття. В цьому плані нам (українцям, росіянам) не бракує термінів і понять. Навпаки, їх у нас позичають. Немає кращого засобу для вираження православного Вчення Божого, невичерпності Божественного Абсолюту, Господа Бога, вселенського розуміння суті Людини, її творінь, її душі, найскладніших проблем життя і смерті, аніж велика слов'янська мова та її абетка. Так, вона слабіша (бідніша) як знаряддя фіксації фізичних реалій від латинізованих мов Європи. Одначе це, як мовиться, справа наживна. Головне, що наша мова глибоко і всеохопно виражає сферу духовного, те, до чого прагне у своєму розвитку людина й людство на шостому колі всесвітньої історії.

Вище йшлося про різні гілки величезного «лінгвістичного дерева». А тепер спробуємо з'ясувати, куди сягає його коріння. Одразу зазначу, — в землі Північного Причорномор'я. До такого висновку схиляють дослідження німецьких істориків, лінгвістів-сходознавців Г. Вірта і А. Побеля. Як відомо, це вони були ініціаторами археологічних розкопок на півдні України в 1942–1943 роках, мета яких — віднайти лівоарійське коріння «нордичної» раси. І дослідники мали рацію. Шумери-лівоарійці у дотрипільські часи жили саме на землях Аратти. Очевидно, знайдені під час розкопок докази дали змогу Вірту висунути версію про нордичне, арійське походження протописемності: фінікійців він тепер подавав не як винахідників, а лише ретрансляторів алфавіту нового людства. Однак точка зору вченого на спільність протомови індоєвропейців і стародавнього рунічного письма в середині 30-х років (напевно, на догоду фашистській ідеології) трансформується. Він починає говорити про протогерманське походження алфавітного письма. І все-таки. Великий інтерес німецьких вчених до протоукраїнських могильників у 40-х роках дає підстави вважати, що батьківщиною алфавітного письма є земля Аратти.

Російський дослідник А. Кифішин, мабуть, лише повторив відкриття, здійснене Г. Віртом стосовно тотожності шумерського письма Кам'яної Могили (під Мелітополем) і клинопису Месопотамії.

Як би там не було, але центр походження писемності вдалося «зсунути'' із Месопотамії та Фінікії далеко на північ, виявити глибинні зв'язки алфавіту з письменами Північного Причорномор'я та Центральної Європи.

Відомий російський історик-традиціоналіст О. Дугін пише: «Нові дослідження… ще раз підтверджують висновки професора Германа Вірта про походження протописемності і пов'язаного з нею міфосимволічного комплексу з єдиного нордичного джерела, з проторунічного кола, а не з фінікійського близькосхідного культурного центру, який був, у свою чергу, лише одним з багатьох регіонів поширення рунічного письма (через шумерів, які прийшли з Аратти — Ю. К.) і рунічної мудрості. Руський і слов'янський світ (точніше, праруський і праслов'янський — Ю. К.) із своєю дохристиянською символікою є одним із прикладів нордичної (арійської — Ю. К.) традиції, яка зберегла багато із своїх аспектів цільними і недоторканими, у той час як інші культурні форми Європи зазнали впливу вторинних змішаних культур Півдня, далеких від північної чистоти й духовної прозорості, властивих примодіальній гіперборейській традиції» [Дугин А. Мистерии Евразии. — С. 167].

Стосовно цього є і категоричніші судження. Відомий лінгвіст Геральд Харман твердить: «Перша у світі система писемності виникла не в Межиріччі (Іраці), а на дві тисячі років раніше у центрі Європи [Цит. за: Космос давньої України. — С. 41].

Усе це — великий крок до істини, але тільки крок. Історична (порівняльна) лінгвістика переживає кризу, яка лише загострюється а міру накопичення фактичного матеріалу. Назріла потреба в методологічному прориві — новому розумінні феномена людської мови та системи її кодування. Лише це дозволить зрозуміти таємницю слов'янської абетки та інші загадки історичного мовознавства. Староруська абетка, гадаю, якось «випливе» із глибини історичної пам'яті цивілізованого людства або «присниться» нам, як свого часу приснилася просвітителю Русі св. Кирилу.

ТАК ЩО Ж ВИНАЙШОВ КИРИЛО?

Славянский язык и русский — одно есть. Нестор-летописец

А тепер подивимося, яка панує плутанина в думках про походження слов'янської грамоти. Цитуємо найновіший навчальний посібник з історії слов'ян: «Кирило-Костянтин вважається творцем слов'янського письма, і та абетка, якою І користуються досі болгари, серби, росіяни, українці, білоруси і чимало неслов'янських народів Євразії, називається кирилицею, Насправді ж Кирило винайшов іншу — штучну — абетку, а саме — глаголицю. Ця абетка утворена із складних і незвичних для слов'ян значків [Иллюстрированная мировая история.—М., 1997.—С. 34].

От тобі й на! Виходить, св. Кирило винайшов зовсім інше — «складні і незвичні для слов'ян значки», тобто глаголицю, яка до того ж і не прижилася. А те, що розійшлося по всьому слов'янському світу (і не тільки слов'янському — євразійському, тобто пішло до народів Середньої Азії, Сибіру та ін.) — це лише помилково «приписується» Кирилу [ «Багато учених нині схиляються до думки, — пише А. Мединцева, — що Кирило створив саме глаголицьку абетку, а не всім відому кирилицю, що носить його ім'я». Медынцева А. У истоков славянской письменности // Наука и жизнь. — 1985.—№ 12. — С. 92]. Тоді за віщо увесь слов'янський світ вшановує св. Кирила та його брата св. Мефодія (щорічно 24 травня відзначається День слов'янської писемності)?

І ще зауваження фахівців: «Здавалось би, історія слов'янського письма достатньо ясна. Але… Почнемо з того, що найдавніші слов'янські рукописи написані двома абетками (кирилицею та глаголицею — Ю. К.). Кирилиця передує глаголиці, чи вони існували і використовувалися одночасно? До якого часу належать найдавніші слов'янські рукописи? Де вони написані? Чи мінявся буквений склад їхніх абеток? На ці та багато інших запитань відповіді немає» [Там само. —С. 92].

Ближче до істини доволі поширена версія (особливо в Україні), що Кирило, власне, нічого не винаходив, а, прибувши до Корсуня, лише підправив або, скажімо, модернізував уже існуючі письмена, додавши до них 4 літери із грецького алфавіту. Тобто Кирило несподівано виявив на Русі шукане — письмо, схоже в основі своїй на три «священні» письма: староєврейське, грецьке і римське (на яких до того часу переписувалася Біблія). Треба було лише підправити це письмо, довести до кондиції, щоб воно поширилося по всьому слов'янському світу.

Багато це чи мало? Здається, мало, але це тільки здається. Для цього передусім треба було знати староєврейське, грецьке, латинське і слов'янське письмо. Кирила можна назвати слов'янським Мойсеєм. Адже Мойсей також не винаходив біблійну мову і первісний текст книги Буття, а лише «відкрив» їх для більшого загалу, зробив їх широкодоступними, перевівши з розряду таємних, езотеричних учень в учення для всього народу і дописавши кілька розділів.

Св. Кирило не винаходив ні глаголиці, ні кирилиці, він вивів із небуття («езотеричних глибин») святе письмо (алфавіт), яким було зашифровано Учення про Бога, світ, людину. Це алфавіт першокниг людства — Книги Єноха, ведичних першокниг, священних текстів Аратти [Частково ці тексти представлені в Піснях птаха Гамаюн та Велесовій книзі]. Записане в них Учення прийшло в Аратту з Півночі. Потім звідси пішло воно у Дворіччя та Єгипет, де й було відроджене Мойсеєм (звісно, з певним доопрацюванням) у вигляді П'ятикнижжя [На саркофазі Тутанхамона у знаменитій піраміді в Гізі виявлено напис… старослов'янською мовою. І який напис! «У віки несе істину сущим, що ти убити намагаєшся, перешкоди ставлячи». Автори тексту докоряють фараону Єгипту, який виступав споконвічним антиподом Аратти. Див.: Глазова Н., Лада В. Вселенские тайны пирамид и Атлантиды. — М., 1997. — С. 45]. Учення було «відкрите» всьому єврейському народу разом з алфавітом, який виявився схожим і на грецький, і на латинський, і на старослов'янський «материнський». Бракувало лише 4 літер, їх і додав Кирило до алфавіту, знайденого в Корсуні. їздив Кирило і в Хозарію і там побачив той же алфавіт, що і в Корсуні, з 22 літер. Додавши до нього ще 4 літери, він одержав щось на зразок грецького алфавіту.

Але знань 4 мов для цього було замало. Тут відіграли роль містичні чинники. Руська абетка наснилася Кирилу… під час його перебування в Моравії. Бона раптом вияскравилася в його свідомості як первісний носій великого, надісланого «зверху» Учення, що лягло в основу Біблії, її грецького, латинського і слов'янського перекладів.

У такий спосіб Київська Русь ніби відкрила свою завісу, і ринуло сюди світло грецької християнської книжності. Учення Христа швидко поширилося по Русі-Україні, всьому слов'янському світу. Не тільки Старий і Новий завіти, не тільки молитовники, а й твори великих візантійських учених-богословів, а також твори Арістотеля та інших грецьких мудреців пішли по всій Русі — від Дону до Сяну і від Корсуня до Новгорода. І даремно пізніші «фахівці» виводили слов'янську грамоту цілковито із грецької чи болгарської. Просто старослов'янська грамота, виплекана в Аратті, на деякий час ніби зникла, згодом знову випливла на поверхню і повернулась на круги своя. Мав рацію М. Ломоносов: «Слов'янська мова ні від грецької, ні від латинської, ні від жодної іншої не походить; отже, сама по собі існує споконвіку…» [Ломоносов М. Избранные философские произведения.—М., 1950.—С.468].

Виходить навпаки: старогрецьке і латинське, а також староєврейське («біблійне») письмо походить від староруської абетки.

Діяльність св. Кирила відображена в багатьох стародавніх джерелах. Так, чорноризець Храбр (сучасник Кирила) у праці «Про письмена» зазначає, що слов'яни «римськими і грецькими письменами писали слов'янську мову…». Це були «книжні мови». А своє — «старе» — письмо «було в тайні». Кирило, володіючи чотирма мовами (латиною, грецькою, староєврейською і болгарською), «побачив» їхню спільну основу — старослов'янське «таємне» письмо. Уже цитований нами О. Дугін підкреслює: «… слов'янська азбука є настільки ж давньою, як і грецька, санскритська, староєврейська чи китайська, бо всі вони походять з Вічного джерела (сакрального Учення — Ю. К.), порівняно з яким навіть найтриваліші проміжки часу подібні миттєвостям» [Дугин А. Мистерии Евразии. — С. 169].

Відомо також, що Кирилу в Херсоні представили діда з «довгою бородою і синіми, як небо, очима». Він дав Кирилу Євангелія і Псалтир і заговорив мовою, схожою на мову його матері (праслов'янську — Ю. К.). А самі книги були написані літерами відомих Кирилу азбук (латина, грецька, староєврейська) і доповнені рядом невідомих знаків. Дід виявився русичем із «країни великих рік». Ця абетка постала перед нами з відкриттям Велесової книги! Її і доповнив Кирило чотирма літерами. Так народилася кирилиця — велика книжна мова русичів.

І ринув, повторюємо, на Русь потік перекладів з грецької та латини не лише релігійних, але й світських книг. Також і в Чехію, Польщу, Болгарію… Київська Русь вийшла на орбіту світової культури. І так було до XVIII століття («Енеїда» Котляревського — переробка Вергіліевої поеми).

І тепер зрозуміло, чому противники християнської віри — прибічники Мага-віри та її пророка Л. Силенка — вважають святих Кирила і Мефодія «жидівськими ставлениками», губителями української духовності»: християнство швидко поширилося по всій Русі завдяки книжній мові, яка стала мовою руської (української) православної церкви.

Таким чином, до Кирила й Мефодія вважалися священними три мови: староєврейська, грецька і латинь. А їхня «прамати» старослов'янська була в «езотеричному небутті». Кирило «відкрив» її і увів до складу священних мов Західної цивілізації.

АЗЪ — БОЖЕСТВЕННИЙ СИМВОЛ

Я єсмь Альфа і Омега. Біблія

Містичний санскрит — священна мова таємного Учення, надісланого «зверху» і збереженого ведичними жерцями Арктиди. В Індії, куди він був принесений із загиблої країни Куш (Ар'я-Варти) на рубежі III-II тисячоліть до н. е., санскритська мова та її письмо називались «брахмані». В Аратті, куди вона була принесена із Північної Європи ще раніше (у V–IV тисячоліттях до н. е.), санскрит одержав назву «мова птахів». Тим самим наголошувалося її небесне походження. Це мова мітраїстських містерій та молитов. Нею ж написана Книга Єноха — попередниця Старого Завіту, принесена в Арктиду із пітьми допотопних тисячоліть і тут збережена вищими жерцями правоарійської орієнтації.

Була своя священна книга і у жерців лівоарійської орієнтації, яка зберігалася в культурному центрі Туле. Вона стала попередницею «окультних письмен», таких, наприклад, як Книга Адонірама, Ура-Лінда і певною мірою сатанинська біблія (різні її редакції). Ця священна книга нордичних лівоарійців була написана також алфавітним письмом — тим же, що й правоарійська Книга Єноха. Адже літери алфавіту самі по собі нейтральні і можуть бути носіями ідей будь-якої спрямованості («Майн кампф», «Міф XX століття», «Маніфест Комуністичної партії» і лютеранська Біблія написані за допомогою одного алфавіту).

Нордичне першоджерело староруського алфавіту, звичайно, ще належить обґрунтувати. Але в рунічних переказах проглядається зв'язок письма Аратти з нордичними містичними письменами. Наприклад:

Аз — стародавнє творіння Азгарда І короля Вальхалли.

Це рядки із стародавнього протоскандинавського переказу, написання літер якого чимось нагадують… нашу кирилицю, її перша буква — Аз — водночас означає займенник 1-ї особи — Я, що свідчить про високу духовність самого письма (Я — людина, особистість — на першому місці!).

Комуністична система боялася цього «Я». Побутувало радянсько-пролетарське прислів'я: «Я — остання літера алфавіту». Але в літургійних книгах православ'я у всі часи лунало грізно-велично: «И Азъ воздам!» Не випадково було також вилучено «і» — рунічний (арійський) символ духовності. В українській абетці цей символ зберігся. І от ми бачимо: староруське «Азъ», грецьке «Аль-фа», єврейське «Ал-еф» сягають корінням у старогерманське «Ас» — Бог; індійське Ат-ман» — Я, Бог; єврейське «Апі» — Я; шумерське «Aпі» — Я, Бог і навіть біблійне «Адам» — Атман, Я, Бог. А якщо усе це перевернути, то виявиться, що в основі цих означень лежить найголовніше, чим живе Всесвіт, — Бог й Особа, а саме: руське (українське) Аз, колись принесене аріями в Аратту, розчинене в інших мовах і раптом знову воскресле з пітьми століть наприкінці першого тисячоліття в Київській Русі.

Бог — «Ага», «Атман», «Ас» — та його «іскра» — «Людина — Аз — Я» — ось перша літера священної староруської абетки!

Хоч як би там було, слов'янська назва першої літери та її збіг з особовим займенником («Аз») є напрочуд яскравою вказівкою на споконвіку арійський сакральний світогляд, зафіксований у староруській абетці, елементи якого несподівано випливли у IX столітті (у кирилиці) в новому і свіжому православно-слов'янсько-нордичному за походженням алфавіті [Докладніше про це див.: Дугин А. Мистерии Евразии].

СВЯТЕ СЛОВО «РУСЬ»

Слово було серед людей, але люди не бачили і не чули його.

Біблія

КІНЦЯ-КРАЮ НЕМА СУПЕРЕЧКАМ

Что в имени твоем?.. А. Пушкин

Від автора:

Відомий біблійний вираз «святе сім'я народу» сповна стосується імені «Русь». Етимологія цього слова, тобто його зміст, суть не визначені и досі. Чимало маститих дослідників різних часів — від Страбона, Плінія і Птоломея до Вольтера, Гердера і Гаммера — намагалося розкрити його таємницю, його походження.

В Росії дискусії навколо назви «Русь» розпочалися ще за Петра І, а набули особливої гостроти у зв'язку з встановленням істини у питанні про походження Російської держави. На цій стадії активну участь у полеміці брали і вітчизняні вчені М. Костомаров, М. Максимович та ін.

Якщо говорити коротко, то предмет суперечки можна було б сформулювати так: або слов'яни-русичі, їх культура, держава — автохтони Східної Європи, або вони не мають місцевого (понтійського) коріння і сформувалися під визначальним впливом іноземців, зокрема, заморських вихідців — варягів (норманів).

Дискусія розпочалася в Петербурзькій академії наук, членами якої в той час були переважно німці. Академіки Г. Байер, Г. Міллер висунули норманську теорію походження Русі (її держави і самої назви). Проти виступив М. Ломоносов зі своєю «прусською» версією походження варягів. Потім у дискусії взяли участь В. Татіщев, І. Болтін (вони відстоювали «фінську концепцію») та норманіст А. Шлецер.

На початку XIX століття активно обговорювалася' чорноморсько-хозарська» версія Г. Еверса і норманська теорія М. Карамзіна. Трохи пізніше крайній норманіст М. Погодін намагався спростувати «литовську теорію» М. Костомарова, Але в цілому в Росії у XIX столітті домінували все-таки норманісти. Адже не випадково 1000-літній ювілей Російської держави відзначався саме в 1862 році — році легендарного запрошення варязьких князів до Новгорода (862 р. н. е.). Тут і поставили розкішний пам'ятник з нагоди цієї події.

Звичайно, за таких методологічних уподобань Київ повністю ігнорувався. Однак до кінця XIX століття ситуація дещо змінюється. Справа в тому, що була поруйнована опора норманістів — «Повість врем'яних літ», де міститься легенда про запрошення у 862 році варягів на Русь, а також згадка про те, що Руссю називали один із північно-германських народів, від яких немовби і походить назва наших земель.

Поруйнував цю опору академік О. Шахматов. На підставі ретельних досліджень древніх руських літописів вчений дійшов висновку, що текст, у якому йдеться про ототожнення варягів з Руссю, в «Повість врем'яних літ» введений більш пізнім переписувачем у 1111 році. У ранніх її, так би мовити, виданнях (наприклад, 1093 р.) йшлося про те, що варяги одержали назву «Русь» лише після прибуття їх до Києва.

Хоча академікові Шахматову до кінця й не вдалося звільнитися від норманістських поглядів, справу все-таки було зроблено, її успішно продовжили С. Соловйов, С. Гедеонов, Д. Іловайський, І. Срезнєвський, М. Надєждін та ін. У своїх публікаціях вони викривали розбійницькі дії скандинавських дружин, розвінчували всілякі вигадки стосовно імені «Русь». Академік С. Соловйов, наприклад, у своїх дослідженнях апелював до наявних джерел, у яких родовід російського народу починався з біблійного Мосха, сина Яфета, а назва «руси» походить від «розсіювання на великих рівнинах», ім'я «слов'яни» — від «слави предків». Зокрема він часто посилався на відомого українського церковного діяча, історика, філософа L Гізеля, котрий у своєму «Синопсисі» також виводив від Мосха і засновників Києва (Кия та його братів), і давньоруських князів Аскольда і Діра [Див.: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — М., 1962. — Кн. 7. — С. 145–146].

У XX столітті ця проблема інтенсивно розробляється Б. Ключевським, З. Долегою-Ходаковським, Є. Ридзевською, Б. Рибаковим. Дослідники дали досить розгорнуте і переконливе обґрунтування провідної ролі Південної Русі у формуванні державності і культури України і Росії [Однак не можна сказати, що нині серед вітчизняних істориків немає прихильників давно розвінчаної концепції. Взяти хоча б «Малий словник історії України».—К., 1997.— С.347].

Звичайно ж, чимало західних істориків і лінгвістів залишаються на старих позиціях. Вони ототожнюють варягів з Руссю, посилаючись при цьому на 2–3 топоніми, що знаходяться в Скандинави та Пруссії [Див.: Всемирная история в иллюстрациях. — Т. 3.—С. 74]. Але якщо дотримуватися такої логіки, то варто підрахувати «руські» топоніми і гідроніми не тільки на просторах Припонтиди, а й по всій Східній Європі і всьому Середземномор'ю. Щоб хто не говорив, а численні джерела переконливо свідчать: назва «Русь» («русич», «расен», «тарсен», «рас», «русин») була досить відомою у період Київської Руєі. Вона відбивала історичний процес розвитку слов'янства і вплив слов'янського суперетносу на перебіг світових подій. Взяти хоча б візантійські хроніки, де Русь згадується вже з 852 року, або римські (католицькі) джерела, де про народ рос знали з 839 року. Я вже не говорю про численні арабські пам'ятки.

У розвиток вищесказаного дозволю собі висловити і таку думку: ім'я «Русь» було широко відоме ще за 1,5–2 тисячі років до появи на історичній арені народу рос та його держави і навіть до появи слов'янської раси та самої назви «слов'янин». Адже словом, що має корінь «рус», «рас», «ар» у сиву давнину називали все, що було пов'язано із землею, землеробством, новою орною технологією обробітку землі, яка поширювалася із Аратти (Північного Причорномор'я).

Цілком ймовірно, що першими ввели в обіг цей термін шумери. Вченими у місті Урук знайдено написи зі словом «рус», що означає «світлий», «русий», «русявий» на відміну від «чорноголових», як називали себе шумери. Із Месопотамії слово «рус» разом із праіудеями (Авраам) потрапило в Єгипет. До Палестини його принесли гікси — засновники Єрусалима — «Руського стану». На північ Європи воно прийшло з ашкеназами, залишивши там відповідні топоніми. Переконаний, що саме ця обставина і породила норманську версію походження «Русі»

Пізніше термін «Русь» активно використовувався грецькими і римськими письменниками (Таціт), арабськими вченими, які навіть Понт Евксинський назвали «Руським морем». Але особливо активну роль у поширенні й утвердженні імен «Русь», «русичі» відіграли на початку І тисячоліття до н. е. етруски-расени — потомки хетів і троянців. За ними йдуть скіфи, котрі створили єдиний племінний союз з етрусками. Згодом вони мали з етрусками навіть спільного бога Таргітая, а також спільну назву тарсени [Див.: Братко-Кутинський О. Феномен України. — К, 1996. — С. 209].


РУСЬ — ІМ'Я БІБЛІЙНЕ

… І будеш для них сторожею. Біблія

Установити істинний зміст поняття «Русь» можна, лише відмовившись від традиційного історико-матеріалістичного підходу. Адже, як пише історик С. Лєсной: «Офіційна теорія походження Русі зовсім помилкова» [Лесной С. Откуда ты, Русь? — Ростов-на-Дону, 1995. — С. 12].

Ім'я «Русь» — біблійне, якщо хочете, містичне (пророче, програмне.: Тут ми маємо той неординарний випадок, коли в розумінні об'єкта (етносу, країни, землі) потрібно йти від імені, а не навпаки. Це Слово-доля, що означає «глава», «проводир», «вождь» [Саме так з давньоєврейської перекладається слово «рош»]. Воно дано «згори» історичному народу, точніше суперетносу (расі), що змінює свій образ, але не змінює своєї суті, свого покликання протягом тисячоліть післяпотопної історії. Ім'я «рус» (расен, русич) було відоме всьому світу від «початку часів», воно ж на першому плані і «наприкінці часів». Майже всі події світової історії XX століття відбуваються на землі слов'ян чи за їх участю. «Рус» поставив на коліна Європу і став загальним ім'ям в усьому світі, його сприймають як велику таємницю — з подивом, надією і страхом. До князя Рош персонально, так би мовити, звертається і сам Господь, оберігаючи його від надмірної гордині і попереджаючи: не чіпай Ізраїль, а щодо інших народів пропонує бути їм вождем [Див.:Єз. ХХХVIII.7].

Сутність таких історичних народів «наскрізного» значення, як євреї, руси, германці можна зрозуміти лише з урахуванням їх трансформацій на різних етапах еволюції людства. Поняття «Русь», «руси» часів Аратти, Аттили, Київської Русі і післямонгольського періоду, а тим більше радянського чи пострадянського часів, звичайно ж, позначають різні явища — різні народи і держави. Проте, незважаючи на істотну трансформацію, слово «Русь» має свій «наскрізний» зміст, пов'язаний з неминущою історичною місією провідного суперетносу, що бере на себе основний тягар історії, зазнає найбільш складних «експериментів» і перипетія у процесі просування людства на п'ятому колі еволюції.

У Біблії слово «Рош» (Рус) вживається чотири рази: у Таблиці народів як ім'я правнука Якова — Ізраїля та книзі Єзекіїля — як ім'я північного народу, котрий повинен стати вождем багатьох народів. Але ім'я «Рош» похідне від «Тарсен». До русів також мають відношення біблійні Тувал (Фувал), Мешех, Тирас.

Отже, імена «Русь», «руси» з урахуванням їх трансформації (зумовленої історичною необхідністю та неточностями під час перекладу) згадуються на багатьох сторінках Біблії. Звичайно ж, по-різному називали вихідців з легендарної Аратти — синів Тарсена та їхніх спадкоємців. Та й зміст у слово «Рус» вкладався подвійний: «землероб» (носій нової аграрної технолога), «глава», «проводир» тощо. Але за цим різноманіттям не можна не бачити того загального, що характеризує суперетнос русів, — бути провідною ланкою, йти в авангарді народів післяпотопного світу і випромінювати світло високої духовності.

Плутанина з терміном «Русь» зумовлена тим, що наукова філологічна й історична література базується на латинізованих джерелах. У Європі тривалий час науковою мовою була латина, а біблійні джерела представлені перекладами з грецької, з так званого «Толковника сімдесятьох»[Це стосується майже всіх слов'яномовних перекладів Біблії]. Звідси — розбіжності в написанні одних і тих самих термінів, наприклад, у російськомовній Біблії і «світській» літературі. Скажімо, «Тарсен» грецькою пишеться як «Фарсіс», «Тубал» — як «Фувал» чи «Фовел», «Рус» — як «Рас» чи «Рош», «Мосох» — як «Мешех». Якщо все це врахувати, то ситуація з терміном «Русь» стає набагато зрозумілішою.

У Бутті серед синів Ноя названо Яфета, а серед синів Яфета — Явана, від якого народилися: Єліса, Тарсен (Фарсіс), Кіттім і Доданім. Тарсен — молодший брат греків. Це ім'я містить у собі санскритський корінь — ар: Тар-сен. Він, уже зазначалося, перекладається як земля. Тарсени уособлювали скрізь хліборобів, носіїв науки і землеробського досвіду. Ім'ям Тарсен називали в Палестині прибульців з Аратти. Етруски також називали себе тарсенами-расенами.

І дійсно, звучать ці терміни майже однаково. Тарсени-расени особливу активність виявляли в середземноморському регіоні. Про це десятки разів згадується в Біблії. За деякими даними, вони навіть заснували однойменне, найбільше на той час, торгове місто на південно-східному узмор'ї Іспанії. Трохи пізніше там виник Малий Карфаген. Є думка, що і Великий Карфаген на північному узбережжі Африки також заснований тарсенами (читай: русичами), а не фінікійцями. Фінікійці просто перетворили його у свою колонію.

У зв'язку з цим трохи по-іншому слід розглядати Пунічні війни і походи карфагенського полководця Ганнібала на Рим, землю своїх пращурів з іспанської «Тарсенії». Та й зовні Ганнібал дуже схожий на слов'янина, а за звичками — на нашого доблесного Святослава. І не випадково в І столітті н. е., коли Рим усе ще залишався язичницьким, Карфаген виступив одним з оплотів християнства.

Тут можна згадати і такі біблійні факти: сам наймудріший Соломон (Ізраїль) і Фінікія вели інтенсивну торгівлю з іспанським Тарсеном, а пророк Йона під час морського переходу до Тарсена потрапляє в утробу киту.

ПЛЕМ'Я ДАЖБОГА І ЖІВИ, І РОСІ…

То потомки Дажбога и Живы, И Роси — русалки прекрасной, То народ великий и славный, Племя по имени Русь.

Песни птицы Гамаюн

Народ біблійного Явана [Від Явана назва «Іонія»—позначення західної частини Малої Азії (Південної Припонтиди). Цікаво, що в текстах Старого Завіту Іонією називається і Греція] разом з гіперборейцями Ювала, як вже зазначалося, дав першопоштовх Аратті. І це було на зламі V–IV тисячоліть до н. е. Тарсени (нащадки Явана) через Девкаліонову катастрофу і трансформацію Понту з озера у відкрите море просувалися далі на північ — на територію нинішнього Криму, у степи Наддніпрянщини та Наддністрянщини. У цих місцях наприкінці V тисячоліття до н. е. і виникла велика цивілізація, згодом названа Трипіллям. Тут і треба шукати коріння Русі.

Особливе (містичне) значення в даному разі має географічний «трикутник»: Київ — Біла Церква — гирло річки Рось. Останнім часом усе більше вчених відходять від норманської версії і схиляються до того, що «корінь племені Русь лежить у Середній Європі». А ті племена, що жили на території від Карпат до Дніпра, — це не що інше, як «чудом уцілілий східний відріг Русі». Германського ж племені Русь ніколи не існувало [Див.: Лесной С. Откуда ты, Русь: — С.5].

Що ж, і це вже добре. Але цілком логічно припустити, що відрогом Русі виступає саме Середньоєвропейська Русь, а її корінь лежить між Дністром і Дніпром. Про це говорять і результати розкопок, і найдавніші легенди. На нашу думку, саме звідси русичі творили свою історію, йшли не тільки в Середню, й у Південну Європу і навіть в Іспанію.

Родичі тарсенів (інші сини Явана — Кіттім і Доданім) йшли разом з ними. Народ Кіттім з Аратти пройшов Малу Азію і заснував на островах Середземного моря славетну Крито-Мікенську цивілізацію. Доданім пішов далі. Він «породив» фракійців і латинян, що відіграли разом з етрусками-расенами свою роль у виникненні Давнього Риму.

Варто відзначити і таку деталь. Частина народу Доданім належить до відомих троянців, серед яких були так звані ліві арії. Після розгрому Трої саме вони пішли в Північні Альпи й далі у Балтію, де справили вплив на формування римлян та германців. Цікавим є щодо цього катрен Нострадамуса: Германия станет могучей и сильной, Ее укрепляет троянская кровь.

Насамкінець хотілося б зауважити, що германський етнос, хоч і зв'язаний з Араттою, але сформувався він в основному як антипод слов'янського суперетносу. Вірогідно позначився вплив «лівоарійського Доданіма й особливо таємничого народу Ашкеназ, ім'ям якого Біблія позначає царських скіфів.

РУСЬ-ГАРДАРИКИ

В скандинавских сагах о «древних временах» описываются поездки в далекие сказочные страны, особенно в Гардарики, или Русь.

М. Г. Стеблин-Каменский

Поговоримо ще про одну найдавнішу назву наших пращурів та їхньої країни. Я маю на увазі назву, що дуже часто зустрічається в скандинавських сагах та легендах, — «Русь-Гардарики». Гардарики перекладається як «земля міст». Нормани, збираючись на Русь, ще в часи Мономаха казали: «Йду в Гардарики».

Фахівці й досі сперечаються: звідки така назва? І роблять висновок (помилковий), що ніби цим підкреслювався високий рівень містобудування на Русі [Див.: Рыдзевская Е. А. Древняя Русь и Скандинавия. — М., 1978. — С. 96]. Приємно, звичайно, таке чути, але… Важко уявити, що 1000 років тому величезні простори Київської Русі були заповнені містами.

Поглиблене дослідження цього питання дає змогу зробити висновок, що «країна Гардар» (gardar) у даному разі вживається не в урбаністському значенні (для цього у шведській мові існують інші слова — borg, urbs) і не в значенні «країна фортець» (для цього є слово tungard), а в значенні «огороджена земля», «садиба» чи, якщо хочете, «хутір». «Гард» перекладається як «паркан», огорожа», «ар — «земля», «ґрунт». Тому «гардар» слід розуміти як «країна осілого (садибного) землеробства».

Отже, як не дивно, ми знову і знову приходимо до тієї ж сільськогосподарської семантики.

Звичайно ж, міста Аратти-Трипілля, як і міста Аркаїма чи Мохенджо-Даро, — це не ахейські міста-поліси і не римські «урбси». Вони відбивали насамперед специфіку аграрної цивілізації. Це невеликі, всього лише в кілька гектарів, щільно забудовані притулки навколо храму чи майданчика для поклоніння Сонцю. За стінами міста — поля, городи, худоба на пасовищах. Серед полів будувалися більш «легкі» житла типу наших білих мазанок, навколо яких розбивалися сади, виставлялися пасіки. Поза містом розташовувалися кузні, численні майстерні: гончарні, ткацькі, залізо- і мідеплавильні, шкіряні тощо.

Міста в Аратті виконували функції молитовних місць (храми, місця жертвоприношень), а також були своєрідними просвітницькими центрами. Тут навчали грамоті, переписуванню текстів, готували жерців. В екстрених випадках у містах ховалися від ворогів, тут людність проводила свої зібрання. То як же по-іншому можна назвати цю землю, як не «Гардарики».

Відзначимо ще одну, суто «цивілізаційну», характеристику такої назви. Практично всі цивілізовані суспільства в ті давні часи огороджували свою територію валами. Зводилися вони і нашими пращурами. Як уже зазначалося, такі вали не стільки захищали від варварів, скільки виконували радше символічну («знакову») функцію — функцію цивілізаційних кордонів. Варварам не так вже й важко було піднятися на них у потаємних місцях (адже забезпечити надійну охорону таких величезних споруд було просто неможливо).

Отже, термін «Гардарики» має й іншу етимологію — «огороджена країна», тобто цивілізована, що відокремила себе від варварського світу.

Нарешті, необидно враховувати і такий момент.

З кожним роком у поле зору вчених потрапляє дедалі більше доказів про спорідненість «Русі-Гардарики» і Скандинавії. Взяти хоча б недавні спільні американо-шведські дослідження, їх результати переконливо засвідчили, що батьківщиною так званих норманів є наші приазовські та придніпровські землі [Див.: Ellis-Davidson Н. R. Pagan Scandinavia. — New-York, 1995. — P. 80].

А про що говорять виявлені сліди відносин з Руссю — різноманітні за своїм характером і змістом пам'ятки: рунічні написи, саги (історичні і казкові), поезія скальдів, «правди», географічні та історичні твори? Усі вони містять слова «Русь», «Гардарики».

Таким чином, слово «Гардар» йде з підсвідомості народу. Це народне (а не книжне) слово, що використовувалося в найдавніших сагах і означає прабатьківщину скандинавів [Див.: Рыдзевская Е. Л. Древняя Русь и Скандинавия. —С. 122]. Адже Русь — це «земля обітована», давно втрачена батьківщина норманів. Як уже зазначалося, свою назву вони здобули від племені Ашкеназ, що прийшло в найдавніші часи з півдня.

Хоч би що стверджували фахівці, а все це не випадково, як не випадково і те, що багато античних міфів мають відношення до подій на берегах Борисфену. Взяти хоча б ті ж подвиги Геракла.

РУСЬКИЙ ХРЕСТ

Удрученный ношей крестной, Всю тебя, земля родная, В рабском виде Царь Небесный Исходил, благословляя.

Ф. Тютчев

То що ж від чого походить? Назва «Русь» від назви «Швеція» чи, навпаки, «Швеція» від «Русі»? Історик-тради-ціоналіст О. Дугін, з посиланням на французького етнолога Р. Генона, пише: «Задовго до приходу слов'ян на територію Росії регіон південноросійських степів від Чорного моря до Південного Уралу давні арії, що населяли його, називали «Житло Богів — Велика Швеція». Остання значно пізніше перемістилася разом з германськими племенами до Скандинавії, яка і стала Житлом людей — Малою Швецією». Саме територією «Великої Швеції» протікали ріки давніх аріїв Та-накевіль, чи Ванакевіль («рукав ріки, де живуть вани»), і Дніпро (Данапру, або грецькою «Борисфен»). Саме ж слово «Швеція» — Sweeden — скоріше означало «світлий, білий, світловий». Але саме цей індоєвропейський корінь «szet» логічно й етимологічне близький до російського слова «святий». Крім того, індуська традиція дотепер пам'ятає про «Sweta Dvipa» — «Білий острів», чи «Континент», що лежить на північ від Індії. Найчастіше «Sweta Dvipa» означав символічний острів Варахи, який знаходиться на Північному полюсі — місці споконвічного проживання давніх прапредків індусів [Дугин А. Мистерии Евразии. — С. 16].

Про що йде мова в наведеній цитаті? А про те, що наша прабатьківщина — Північне Причорномор'я називалося в стародавні часи (7–6 тисяч років тому) Шветою Двіпою — Країною Світла. І не тільки тому, щотут жили світлі, «богоподібні» Сини Людства (арії, які прийшли з півночі), а насамперед тому, що в гирлі Дністра був розташований правоарійський духовний центр і святилище аріїв.

Швета Двіпа — це щось на зразок правоаріиського духовного центру в Гімалаях Агарті. Від нього поширювалося духовне світло на схід до Південного Уралу і на північ до нинішньої Скандинавії, де і виникла «Мала Швета Двіпа» — дочірній арійський центр, навколо якого і формувалася країна Швеція.

Пам'ять народу зберегла духовні зв'язки «Малої Швети Двіпи» (Швеції) з «Великою Шветою Двіпою'' (Араттою) ще з доварязьких часів. «Таким чином, — відзначає О. Дугін, — світла, біла, свята країна (Швеція — Ю. К.) у найдавніші часи пов'язувалася з російськими землями, що могло глибоко вкоренитися у свідомості людей — не тільки аріїв, чиї сакральні контакти збереглися і після того, як їх мовна і традиційна єдність була зруйнована, а й інших палеозойських автохтонних народів» (що жили на європейській території нинішньої Росії — Ю.К.) [Там само].

Ці сакральні зв'язки і є основою відомого з історії шляху з варяг у греки. Офіційна наука витлумачувала його як засіб економічного співробітництва Півдня і Півночі і ще як напря мок походів войовничих норманів на Русь і Візантію. І це правда, але не вся і не головна правда. Насамперед це був «ду ховний промінь», що йшов з Аратти («Швети Двіпи») на пів ніч, до «Малої Швеції», і на південь, до Візантії.

Другий «промінь» йшов від Гімалаїв до Карпат. Він мав назву «Махас Патхи» — Великий арійський пояс, через який здійснювався вплив індоаріїв на Західний світ. Цей «промінь» уособлювали кіммерійці, потім сармати, гуни.

Вказані два духовних промені, перетинаючись у районі Києва, утворюють Руський хрест. Центром такого перети нання й одночасно серцем, витоком священної Руської землі прийнято вважати «сакральний трикутник»: Київ — Біла Церква — місто Родень (місце впадання ріки Рось у Дніпро).

Священним (сакральним) коренем самої назви Руської землі (Русі) є санскритські слова «ros», «rase» (світлий, кра сивий, червоний). Звідси — «red» (англійське), «rouge» (французьке), «rot» (німецьке). Усі ці терміни перекладають ся як «червоний», «ясний».

Щодо слова «руський» як прикметника, уживаного як іменник для назви росіян, то воно увійшло в обіг лише в XV столітті. Ніхто, крім росіян, в усьому світі не називає себе прикметниковим ім'ям. Адже не говорять про себе: «ми анг лійські», «ми французькі» чи «ми польські». Справа в тім, що після Куликовської битви, власне кажучи, сформувалися дві держави: Русь Литовська (чи просто Русь) і Русь Татарська, котру пізніше почали називати Московією. Але московити аж ніяк не ототожнювали себе з ординцями, корінними татарами. Вони завжди підкреслювали: «Ми — не Орда, не ординські татари, ми татари руські». Саме дивний симбіоз Північної Русі і Татарської Орди породив цей незвичний термін «ру ські», що спочатку був прикметником до слова «татари». І це цілком закономірно. Адже тривалий час Росія (Московія) була азіатською країною, Руссю Татарською. Погляньте на географічні карти часів царя Олексія Михайловича. На них Московія позначена як Татарія, а поруч розташувалися «Новгородська земля», «Русь Литовська». Але останні належали більше до Західного світу, були ніби вже Європою.

Перший крок на шляху перетворення Росії в Європу зробив, як відомо, Іван Грозний. Саме він скорив Великий Новгород. Досить рішуче в цьому напрямі, як ми пам'ятаємо, діяв Петро І. Завершила європеїзацію російського суспільства Катерина II. Однак термін «руські» як прикметник до давно відмерлого слова «татари» залишився.

Залишився і Руський хрест, хоча давно пішли в минуле і шлях з варяг у греки, і Великий арійський пояс. Залишився як символ великої історичної місії Русі — українців, росіян, білорусів. І цей хрест ми нестимемо в новому тисячолітті.

ГЕНОТИП РУСІ-УКРАЇНИ

Поляни ж жили осібно і володіли родами своїми, і до цих братів, отже, були поляни, і жили кожен з родом своїм, на своїх місцях, і володів кожен родом своїм.

Повість врем'яних літ

Вище ми вже говорили про ключову роль християнської релігії, церкви у становленні українського народу, формуванні його духовних основ, етнічної самобутності. Але антропний принцип підходу до етносу зобов'язує нас йти далі і показати «кровне споріднення» нашого народу, його батьків по материнській і батьківській лініях. У даному випадку йтиметься про більш відчутні, матеріальні основи етносу — його генотип. Одразу ж зробимо застереження. Тут головне не форма носа, не колір очей чи волосся. Хоча це теж треба враховувати [Гітлерівський «тваринний расизм» цьому приділяв особливу увагу. Расистів просто дратувало те, що серед українців і росіян дуже багато білявих, круглоголових, довгоногих з блакитними очима, тобто людей з явно арійськими ознаками. Було навіть три варіанти горезвісного плану «Ост», що розрізнялися саме ставленням до різних груп українців].

Народи, як і люди, не падають з неба. Вони також народжуються в конкретну історичну добу і від конкретних батьків у результаті «метисації» (злиття чоловічого і жіночого начал). Тільки на рівні етносів цей процес не до такої міри детермінований і не так чітко проявляється, як у випадку з окремими людьми.

Материнську основу русько-українського суперетносу склали автохтони Наддніпрянщини і Наддністрянщини: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Я не буду докладно характеризувати ці народи — їхнє походження, племінні союзи, які вони створювали (скажімо, антський союз чи союз древлян). У цілому це, повторюю, автохтони степової і лісостепової смуги Припонтиди (узбережжя Руського моря) від Дунаю до Азовського моря. Особливо розширювати цей список, як це зроблено у «Повісті врем'яних літ», не слід. «Повість» писалася на зламі XI–XII століть, у добу розквіту Києворуської імперії, і в ній перелічуються, поряд з південно-руськими (відзначеними вище) народами, також мешканці лісів Східної Європи, Півночі, Поволжя (весь, чудь, меря, череміси, мурома, перм, печора, литва, дреговичі, сіверо, мордва та ін.). Ці племена і народи були асимільовані пізніше Руссю-Україною (а деякі не асимільовані й досі). У «Повісті» через кому називаються і народи, що становлять «тіло» Русі-України, і народи, що були колонізовані русько-українським суперетносом. І це спантеличує. На береги Москви-ріки, до угро-фінських племен, наприклад, Русь (слов'яни) прийшла лише в IX столітті. А я веду мову про початок Русі-України (І-IVct.). Варто повторити список: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Це народи «сколотсько-сарматського кореня». Сармати, що прийшли в степи України в ІІІ столітті до н. е. і потіснили царських скіфів, освоїли землеробство, а місцевим племенам передали свої мітраїстські вірування. Тривали інтенсивні процеси асиміляції, «розчинення» сарматів у кельтському (сколотському) етнічному «морі» Припонтиди. Давня Дажбогова віра автохтонів підкріплювалася і підсилювалася вірою Сонячного Мітри.

Читач може зауважити, що мати буває одна, а тут ціла низка материнських етносів. Проте нічого алогічного тут немає. В духовно-ментальному, та й фізичному розумінні всі ці племена такі близькі, що становлять одну-єдину етнічну основу. Звичайно, між полянами, древлянами, кривичами, антами, роксоланами були мовні розходження, але скоріше діалектного характеру. Мали вони й культурні відмінності, зокрема, що стосується традицій, звичаїв, способів ведення господарства тощо. А як же інакше, географічне середовище в кожного племені було своє, специфічне.

Однак архетип, ментальні основи, душа та історичні долі були, якщо не однаковими, то дуже схожими. Адже своїм корінням (духовним, генетичним) вони сягають предків-оріїв, «Дажбогових дітей». Еталоном, можна сказати, були поляни. Нестор пише: «Поляне бо своих отец обычаи имяху тих и кроток, и стыдение к снохам своим и к сестрам и к деверям велико стыдение имуще; и брачные обычаи имяху: не хожаще по невесту, но провожаху вечер, а заутру приношаху что на ней вдадуче» [Повість врем'яних літ. — К., 1990.—С. 20]. Такі характеристики були притаманні й іншим племенам степу і лісостепу. А от мурома, радимичі, вятичі, сіверо та ін. були інакшими: «живяху зверским образом, живуще скотски: и убиваху друг друга, едуще все нечисто, и браченье в них не быша, но умыкают у воды девиц» [Там само]. Ці племена «окультурювалися» пізніше, в IX–XII століттях, вже у рамках Києворуської імперії за визначального впливу наших материнських народів.

У «Повісті врем'яних літ» до таких «некультурних» племен віднесені й древляни. Переконаний, що це було зроблено пізнішими літописцями так званої Лаврентіївської школи на догоду династії Ярославичів-Рогволдів, які ненавиділи князя Володимира і його древлянський рід (по матері). Помилковим є також твердження про те, що древляни були вічними ворогами полян [Див.:Шамбаров В. Е.Русь: дорога из глубин тысячелетий.—М., 1999.—С. 430]. На наш погляд, найбільш правильно подається історія древлян у дослідженнях А. Кура [Див.: Кур А. А. Из истинной истории наших предков].

У даному контексті цілком доречним є питання: а хто ж були батьки наші, тобто народи, які виступили чоловічим (запліднюючим) началом у процесі зародження русько-українського суперетносу? Таку роль у цьому історичному «акті» виконали тиверці. І ні в якому разі не готи і не царські скіфи, як думають деякі історики. Саме тиверці-християни після жорстокого придушення двох іудео-галілейських повстань у кінці І — на початку II століття н. е. почали повертатися на свою прабатьківщину (Прикарпаття) з розореної римськими військами Галілеї. Тут вони, злившись з антами, полянами, і започаткували русько-український етнос, запліднивши його неосяжною силою мислі і духу.

ХТО НАЗВАВ НАС СЛАВАМИ?

Ты древний корень Руси, где сердечней чувство и нежнее славянская природа. Н. Гоголь

Розібратися в етнічній ситуації на сході Європи заважає вкорінений стереотип, відповідно до якого спочатку виникла слов'янська раса, потім вона розпалася на дві гілки: західну і східну, а вже від останньої пішли свої гілки: Русь і далі три братерських народи (російський, український, білоруський). Така схема здається очевидною, але вона помилкова. Насправді все було навпаки.

Феномен Русі, якщо так можна сказати, більш ранній і більш «об'ємний», ніж феномен слов'янства. Слов'яни — одна з назв руського суперетносу, причому не власна і не зовсім вдала. Термін «слов'яни» — мовний, а не етнічний. Це прізвисько. «Справжня історична наука, — справедливо пише А. Кур, — не знає ні слов'янської раси, ні слов'янського народу, ні слов'янських племен. Давні вчені, історики, літописці, книжники нічого не говорить про слов'ян. Вони їх не бачили тому, що слов'ян не було» [Кур А. А. Из истинной истории наших предков. — С. 297]. А хто ж був? Були руси. І цих русів було безліч, їхнє ім'я лунало по всьому тодішньому світу.

Нагадаємо, слов'янин» — трансформована етимологічна форма «слав», чи «склаб», що з латини (slave) означає «раб», «невільник». Так римські автори, а з ними царські скіфи, а пізніше хозари називали «живий товар», що надходив з Північної Припонтиди на ринки Середземномор'я. Згодом ця назва укоренилася — 60 народів у епоху Середньовіччя говорили мовою, яку називали слов'янською. Так буває… «Німці» теж зневажлива назва етносу (від слова «німі»). Але вона прижилася, хоча самі германські народи так себе не називають. Вони іменують себе — «дойч». Таким чином, термін «слов'яни» — не історичний. Це прізвисько, але, на жаль, воно прижилося у слов'ян.

Уже цитований нами історик С. Лєсной з подивом відзначає: «…для слов'ян, найбільшого в минулому і нині народу Європи, не знаходиться місця, коли йдеться про їхнє походження! Усі народи: германці, романці, кельти, угро-фіни та ін. — мають свою батьківщину, але тільки не слов'яни» [Лесной С. Откуда ты, Русь? — С. 6]. Дійсно дивно, як і дивна та плутанина, що панує в офіційній історичній науці з приводу походження русів, слов'ян, українців.

Отже, слов'ян як особливого суперетносу не було. Була Русь, представників якої називали славами, склабами, слов'янами, і все це йшло не від терміна «слава' (мов, славили Бога, тому і «слави», як сказано у Велесовій книзі), а від латинського slave.

Такі відомі в минулому автори, як Клавдій Птолемей, Агатемерус, Мойсей Хоренський, Ритор Захарія та ін., чимало сторінок у своїх творах присвятили могутньому народу рогів (русів), що жив на величезній території від Дону на захід. Вони згадують і Волгу — «ріку русів»…

Лише більш пізні дослідники, в основному германські (включаючи і «російських німців», що наїхали після Петра 1 до Росії), почали підкреслювати «різницю» між слов'янами і Руссю. Виходило так, що спочатку з'явилися слов'яни (відокремившись від балтів, атож!), а вже потім усілякі там українці, росіяни, білоруси та ін. І звичайно ж, ці слов'яни були малокультурними: навіть не мали своєї писемності. Що характерно, таких поглядів й нині дотримуються деякі російські автори [ «Слов'яни не мали своєї писемності, до того як вона була створена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодіем у IX ст.» (Петрухин В. Славяне. — М, 1997. — С. 3)].

У багатій скарбниці першоджерел про наших предків (міфах, сказаннях, свідченнях іноземців тощо) також практично не згадуються слов'яни. Йдеться про Русь, причому вся історія русів так чи інакше поділяється на 2 частини: міфологічна (від Адама до праотця Оря) і власне історична (від Оря до Аски (Аскольда) і Єрека (Рюрика)) [Див.: Мифы древних славян. — М, 1991. —С. 250]. Остання в спеціальній літературі дістала назву «Доолегова Русь». Академіки Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко ввели в обіг поняття «Давня Русь» як альтернативу поняттю «Київська Русь». Імперське замовлення тут очевидне: була нібито у давнину Русь, яку загубили татаро-монголи. А на її руїнах виникли одразу три народи: росіяни, українці і білоруси. Україна в цій схемі виступає не прямим продовженням старої Русі, що називалася Київською, а всього лише однією з трьох гілок, головна з яких, звичайно ж, Велика Росія («збирачка» руських земель). До неї і «приліпилися» дві інші гілки — Мала та Біла Русь.

Але повернемося до поняття слов'яни. Я зовсім не претендую на оригінальність у своєму судженні про суто зовнішнє (не історичне) і навіть випадкове походження назви найбільшої раси Західного світу. З цього приводу вже чимало написано. «Слов'янства ні як єдиної політичної, ні як єдиної культурної і тим більше мовної спільності, — відзначає А. Лебедев, — ніколи не існувало» [Лебедев А. Н. Образование славянского мира. — К., 1997. — С. 69]. Головний висновок, який слід було б зробити зі сказаного — остаточно переглянути усталену концепцію про «слов'янське дерево» та його численні гілки, серед яких ледь видно українську «гілку».

Переконаний, Русь-Україна — корінь усієї могутньої раси, іменованої за традицією слов'янською. У Північній Припонтиді, на наших землях, виник цей корінь — корінь Русі, який увібрав у себе «соки» більш давніх цивілізацій, що вибухали вулканічною енергією творення і переходили у спадок поколінь. Саме звідси і піднявся вгору «стовбур», що обростав густою «кроною» багатьох слов'янських народів.

ПРО ЄВРЕЇВ

Это нация в нации. Наполеон

СОНЯЧНИЙ УДАР ПО ЄГИПЕТСЬКІЙ ПІТЬМІ

Здесь изнемог высокий духа взлет.

Данте

— Всесвітньо-історична місія іудеїв розпочалася в XV сто літті до н. е. з широко відомих, дуже цікавих, але й досі належ ним чином не розгаданих подій, що мали місце в Єгипті — ін телектуальному і духовному центрі Ойкумени. Героями тих подій були євреї на чолі з Мойсеєм, а режисерами — арії з придніпровської Аратти й тибетської Агарті.

Вашим історикам і в голову не приходило, що то були доленосні події не лише для євреїв, а й усього світу. Дослідники змушені кожного разу так чи інакше до них повертатися, «розв'язуючи» єврейське питання. Але справа не тільки в цьому…

— То що ж це за події? — намагався я поквапити Гуру, котрий, як помітив читач, полюбляв розпочинати здалека.

— Їм присвячена майже вся друга книга Мойсея Вихід — 42 сторінки щільного тексту. Згадуються вони і в інших місцях Біблії. Та й деякі дослідники пишуть про них як про якийсь дивний зигзаг історії в пітьмі століть. Міркуйте самі.

Самісінький розквіт єгипетської цивілізації. Апогей, так би мовити… До влади приходить новий фараон. Цілком законно, з тієї ж династії. І…розпочинає революцію. Змінює своє династичне ім'я Аменхотеп IV на Ехнатон, нищить найсвятіше в єгипетській релігії і культурі — її непохитні тисячолітні пам'ятки — храми, культові споруди, гробниці, статуї богів тощо. Релігію відміняють. Поклоншня Амону та іншим богам суворо забороняється, руйнуються їхні статуї, скасовується символіка, храми зачиняються. Жерці й усі інші, як сказали б ви, «церковники» зазнають репресій, запроваджується нова релігія, нові свята і звичаї, нові мистецтво й монументальна пропаганда. Повсюди вигуки: «Грабуй награбоване!» До храмів прибувають «народні комісари» і наводять тут свій порядок, нерідко ставлячи до стінки «жрецьку контру». І все це раптово, як у вас 1917 року штурмували Зимовий палац за сигналом «Аврори». Дійшло навіть до зміни столиці, як і у вас, — на 6-му році правління Ехнатон переїхав до новозбу-дованого міста на північ від Фівів, на безлюдному березі Нілу. І що особливо вражає, були «викинуті» з найбільшої піраміди (піраміди Хеопса — однієї із семи чудес світу) мумії фараона Хуфу та його дружини.

Зрозуміло, не сам Ехнатон все це вигадував і коїв. На арену виходить якась бойова партія — «авангард пригноблених», її численні, добре організовані, фанатично віддані новій ідеї прихильники. А сам фараон-революціонер увійшов у історію як «фараон-єретик».

За свідченням істориків, новий фараон і його партія спиралися на рух пригноблених трудящих мас, привертали їх на свій бік за допомогою добре поставленої пропаганди, спекуляцій гаслами на зразок «Хто був нічим, той стане всім!» В одному з тогочасних папірусів сказано: «Земля повернулася, наче гончарний круг; жебраки сповнені радощів». Важко собі уявити глибину і масштаби потрясіння, що сталося в самому серці давнього світу. На той час Єгипет був найбільшою державою світу, виступав законодавцем культури та релігії.

Майже 20 років тривала ця страшна вакханалія. Потім з'являється новий фараон, чоловік дочки Ехнатона — Тутанхамон. Останній проганяє фараона-єретика й повертає країні старий лад: пошанування традиційних богів, усталені традиції, звичаї. Тутанхамон переїжджає до старої столиці — Фівів, а нова порожніє і згодом зникає в пісках. Перебудова закінчилася. Єретика Ехнатона рішуче викреслюють зі скрижалів і літописів, про нього навіть заборонено згадувати. Революціонери вислані за межі країни. Життя Єгипту пішло по-старому.

— Що ж це було? І навіщо творилося?

— Це запитання ставлять багато істориків, а відповіді не знаходять. А було ось що. Приблизно за 500 років до згада них подій в Єгипті зі сходу, з Аравійської пустелі, прийшло Якове плем'я (одне із семітських племен) і осіло в долині Гошена. Чисельність його постійно зростала. З кожним роком воно міцніло матеріально і духовно. Поступово, використо вуючи свій інтелект і організованість, пришельці почали за ймати ключові позиції в єгипетському суспільстві, і не тільки у владних інституціях, ай в економічній сфері. Але щоб зрозу міти «біблійну драму», яка сталася згодом, до кінця, потрібно врахувати таке: і пануюча в Єгипті народність, й іудеї, які зайшли сюди пізніше, походять із загиблої Атлантиди, хоч і належать до різних рас. Єгипет у свій час був колонією Ат лантиди. Тут атланти поставили свого сфінкса, що й тепер стоїть. І цілком природно, що сюди, у власні володіння, кину лася частина потерпілих від катастрофи.

Іудеї, схоже, «прийшли до столу їств, коли всі місця були вже зайняті», їх привів Авраам приблизно в 2000 році до н. е. Тому вони й залишилися на відміну від інших «атлантів (єгиптян, шумерів, ефіопів) без землі обітованої. Зазнавши лиха, поневірянь у тривалих мандрах аравійськими пустелями, іудеї сподівалися знайти притулок у своїх «друзів по нещастю» — єгиптян. Врешті-решт вони також мали право жити в колишній колонії Атлантиди.

Вважаючи себе елітною частиною населення, іудеї майже не займалися матеріальним виробництвом. Вони не вирощували хліба, не будували пірамід, іригаційних споруд, тощо. Їх восновному цікавили наука, культура, мистецтво, медицина, управління, торгівля, лихварство. Через змішані шлюби, приховування своєї національності (як це зробив біблійний Авраам, віддавши власну дружину Сарру фараонові в наложниці) іудеї поступово проникли навіть до жрецької касти н династичного клану фараонів. Та й чисельно згодом вони становили вже п'яту частину населення країни.

Отже, в іудеїв, повторюю, були всі підстави і себе вважати господарями Єгипту (колонії Атлантиди). Однак єгиптяни не поступалися своїм становищем правлячої касти. Тому два історичні народи жили на невеликій території Нільської долини, як два ведмеді в одному барлозі. Євреї (іудеї) вважали за припустиме грабувати єгиптян, обдурювати їх, хитрувати, забирати золото. Єгиптяни також не залишалися в боргу — вживали до них репресивних заходів, влаштовували погроми. Одне слово, читайте Біблію.

Цілком природно, за таких умов надзвичайно загострювалось «єврейське питання», процвітав антисемітизм, доходило навіть до геноциду. (Саме так варто розцінювати наказ фараона вбивати єврейських немовлят чоловічої статі, аби підірвати демографічний потенціал іудеїв). Згодом переслідування переросли в ранг державної політики. Іудеїв заганяли до гетто, змушували виконувати найтяжчі роботи. Це виготовлення цегли, обробка каменю, відновлення та будівництво іригаційних споруд тощо. Так, їх звели до становища державних рабів або, принаймні, кріпаків. Однак остаточно зламати іудеїв було не так просто, адже вони проникли в усі «пори» суспільства, справляли особливо значний вплив на правлячу еліту. В ситуації, що склалася, вони стають організуючою силою знедолених мас єгипетського суспільства, обіцяють їм світле майбутнє і таким чином беруть реванш.

Звичайно, переворот Ехнатона не був суто єврейською справою. Але євреї зіграли в ньому дуже важливу роль — керівну. Так би мовити, в Єгипті вони розпочали те, чим закінчили в Росії через 3,5 тисячі років, — пролетарську революцію.

Пролетарські революції в усі часи (чи то революції єврейських ізгоїв в Єгипті, чи люмпенів і рабів у Римі, якобінців у Франції, пролетаріату і солдат в Росії) мають лише епізодичне, проміжне значення, а в підсумку реалізують зовсім інші цілі, далеко не ті, до котрих прагнули ізгої.

У даному випадку євреї стали знаряддям далеких аріїв, за допомогою якого останні завдавали «мітраїстського'' удару «єгипетській пітьмі»:

О, Юрію Михайловичу, це ціла детективна повість — з агентами, стеженнями, явками, паролями!.. Очолив змову Мойсей, високопоставлений представник касти жерців.

Ось у двох словах його біографія: під час чергового геноциду, коли фараон звелів убивати єврейських немовлят, мати новонародженого помістила хлопчика в кошик і пустила його за течією річки (а можливо, хтось таки підбере й порятує). Порятувала Мойсея донька самого фараона, котра прийшла на річку купатися. Він став її улюбленим сином. Зростав і виховувався при дворі, згодом став «утаємниченим»' жерцем храму Амона, а фактично (за допомогою матері) — другою людиною в державі. Мати — сестра нового фараона — в ньому душі не чула й ладна була задля нього на все.

У Біблії говориться, що Мойсей, побачивши безправність і горе свого народу, вступився за нього й підняв його на повстання. Згодом повстання придушили, а євреїв вигнали з Єгипту. Почався їхній вихід у землю обітовану.

Насправді ж все було не зовсім так, складніше і цікавіше. Перше (справжнє) ім'я Мойсея — Хозарсиф (згадаймо хозарів на землі українській) [Про це йдеться в езотеричній літератури Див., напр.: Шюре Э. Великие посвященные. — СПб., 1914. — С 142]. І народився він від полоненої ашкеназки (народність у районі Кавказу) та багатого єгипетського єврея. Однак найголовніше, про що мовчить Біблія: Мойсей за допомогою матері, інших вельмож скинув з престолу фараона Аменхотепа IV і зайняв його місце, назвавшись Ехнатоном. Хозарсиф, Мойсей і Ехнатон — одна особа [За відомостями єгипетського жерця та історика Менефона, Мойсей був жерцем бога Озіріса. Менефон також стверджує, що Мойсей був сином принцеси Термутис, сестри фараона Рамзеса II, і звали його Хозарсиф]. І революція ця робилася «згори», за невидимою режисурою агентів з арійської Аратти.

Ідеологічним і політичним центром змови був Мадіамський храм на горі Хорив (на Синаї), служителі якого поповнювалися за рахунок мандрівників з північного сходу та півночі — кіммерійців, скіфів, ашкеназів, гіксів, То були добірні, високоінтелектуальні мислителі й вожді. Дехто представляв саму Аратту, а верховний служитель храму Іофор був зв'язаний з тибетською Агарті, хоча й належав до ефіопської раси.

Та головне — сам вождь, великий пророк, законовчитель євреїв Мойсей був «арієзованою» особистістю, по матері нащадок царського роду ашкеназів. У духовній (езотеричній) історії такі збіги не можна вважати простою випадковістю. Вони мають доленосне значення, тут криється велика мета. Через 2000 років Хозарсиф — Мойсей (його дух) з'явиться на землі Аратти — його духовна сутність тут матиме велике втілення, про що скажемо пізніше.

Єврейські знедолені маси в Єгипті боролися за «світле майбутнє». Про це переконливо свідчить їх улюблена пісня:

Долго в цепях нас держали,

Долго нас голод томил,

Черные дни миновали,

Час искупленья пробил!

— Що ви кажете! — стрепенувся я від подиву. — Це ж пісня російських революційних мас!

— Ви маєте рацію, — мовив Гуру, — проте ця пісня прийшла в Росію з глибин тисячоліть, принесли її члени Бунду[ «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії», заснований 1897 року].

Так от, світле майбуття обернулося жахливими стражданнями цілого народу. Кількасот тисяч простих людей було вигнано 8 країни в безлюдну пустелю. Йдеться, до речі, не лише про євреїв. Активну участь у перевороті брали всі знедолені, серед них було особливо багато ефіопів і маврів.

Ціле покоління вимерло, блукаючи пісками, потерпаючи від голоду й холоду. Однак великі жертви, багаторічні поневі ряння не пропали марно. Народилася нація. Народився вели кий закон Мойсея. Народилося «Світло Єгипту».

У чому полягає духовний смисл єврейського перевороту в Єгипті? У заміні єгипетських культів (Сонце без променів, Амон — бог Сонця, що не світить і не гріє: вогонь всередині. Сонце в пітьмі) мітраїстською (сонячною) релігією. Мой сей — Ехнатон, прийшовши до влади, почав нищити культ Амона. Його «темні» символи замінювалися мітраїстськими «світлими»: Сонцем з промінням у вигляді рук, що тягнуться до людей. Одним з перших повелінь Ехнатона було: зобра жати Сонце у вигляді диска з променями-руками, що обійма ють усіх. Інакше кажучи, Мойсей, виконуючи волю Агарті й Аратти, домагався «розгерметизації» Єгипту, «розкриття» пі раміди, визволення внутрішнього вогню.

Поразка мітраїстської революції в Єгипті обернулася ве личезною перемогою! Повторюю: народилося «Світло Єгип ту», яким вважається вчення Мойсея.

Від автора:

В деяких дослідженнях наводиться інформація, яка навіть «посилює» версію Гуру про «арійський вплив» на Мойсея. Так, відома цариця Нефертіті (дружина фараона Аменхоте па — Ехнатона), виявляється, була принцесою з месопотам ської держави Мітанії — країни аріїв, палких сонцепоклонни ків. Вона й пропагувала відповідну ідеологію у вищих колах єгипетського суспільства під час перевороту [Див.: Дугин А. Мистерии Евразии]. Відомо й те, що вже старий Мойсей оженився на доньці священнослужителя Іофора, яка згідно з Біблією була мавританкою, тобто арійкою (маври, як і маурі, — нащадки стародавніх гіпербореїв з пів нічної країни Мо-Уру) — Піраміда в перекладі зі старогрецької, — продовжу вав Гуру, — означає «вогонь, що палахкотить всередині». Во гонь Єгипту не світив світові, зануреному в пітьму. Мойсей розкрив єгипетську піраміду, визволив її вогонь. Це могла зробити людина, котра добре знала вчення єгипетських жер ців. Саме такою людиною був великий Мойсей — втаємниче ний вищого ступеня, жрець одного з головних єгипетських храмів. Усе краще в єгипетському культі було включене до вчення Мойсея, котрий пристосував його до душі єврейської нації. Таким чином, розпочалася доба формування цілісного викінченого вчення, що зрештою впливало й на християнську релігію. Іудеї почали виконувати свою історичну місію: фор мувати Біблію — програму людства, на яку згодом спирати меться Учення Христа, — головну Книгу всього хрещеного світу.

Але одразу, після виходу, перед євреями постали нові завдання, їм явився Бог — Яхве, котрий заборонив поклонятися будь-яким іншим богам. Яхве зажадав від євреїв національної самоізоляції — розриву духовних зв'язків з усіма народами й расами. Мойсей заборонив поклоніння Сонцю. І в цьому криється великий смисл. Ген спочатку дозріває окремо від жіночого організму.

ЇМ ДОВІРЕНЕ СЛОВО БОЖЕ

Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю.

Біблія

— Уявіть собі, що ви нічого не знаєте ні про двостатевість людства, ні про чоловіків, а вам говорять про жінок. Чи збагнете ви, що таке жінка? — так розпочав Гуру свою чергову розповідь про євреїв.

— Взаємодія чоловічого н жіночого начал лежить не тільки в основі біологічної, а й історичної еволюції. Арії втілюють собою жіноче начало всесвітньої історії. У цьому полягає їхня місія. А чоловіче начало — за іудеями. Тому й не можна до кінця зрозуміти ні аріїв, ні іудеїв, якщо розглядати їх окремо. Це два полюси підмісячного світу.

— Єдність протилежностей? — похизувався я знанням ленінської діалектики.

— Якщо хочете, то саме так. У цьому й полягає суть арійсько-єврейської проблеми, над вирішенням якої тривалий час б'ються історики й політики різних мастей. Спір за Сіон! — з якоюсь іронічною патетикою вигукнув Гуру. — Скільки списів зламано, скільки крові пролито! Скільки люті, жовчі, безглуздя, дикості! А все — расовий принцип!

Тут я вперше побачив спокійного, доброзичливого Самдена роздратованим. Закривши зблислі гнівом очі й стиснувши губи, він якусь хвилинку сидів мовчки, намагався взяти себе в руки.

— Хочете знати, в чому головна помилка нашого сві ту? — продовжував Гуру. — Подивіться, як розв'язувалася в ньому «єврейська проблема». Я не збираюся докладно ха рактеризувати цей історичний народ. На цю тему написано й видано гору літератури, є «Єврейська енциклопедія»… Торк нуся лише того, чого не розуміють, точніше, не хочуть, вперто не хочуть розуміти.

Сподіваюся, ви знаєте, що євреї — нащадки Авраама, Йосипа і Якова-Ізраїля (Богоборця), ті, кому дав закон Мойсей, перетворивши їх у націю, з ким уклав договір сам Бог, пообіцявши їм своє покровительство и землю. Єдине, що від них вимагалося, так це вірності й неухильного дотримання заповідей (даних через Мойсея), а також поведінки згідно з певними морально-етичними нормами. То було близько 3,5 тисячі років тому. Але й тепер — у духовному розумінні — це той самий народ, який переконливо спростовує тезу вашого приятеля Л. Гумільова про те, що строк життя будь-якої нації — 1,5–2 тисячі років. До речі, це важливо й для розуміння української нації.

В народі, як і в людині, душа важливіша за тіло. Сутність людини — це не м'ясо, шкіра, кістки, а насамперед душевні якості. Те ж саме можна сказати й про народ. «Тіло» єврейського народу багато разів оновлювалося за 3–4 тисячі років. А душею він залишився таким же, як і за Мойсея. І не випадково, повертаючись до своєї землі обітованої, він повертається до своєї одвічної мови й релігії (іврит й іудаїзм в Ізраїлі мають державний статус).

Єврейський народ зберігся духовно (хоча, як уже говорилося, тіло оновлювалося не раз). Причина цього — своя національна релігія, свій єврейський Бог. У аріїв, навпаки, нічого національного в Мітрі немає. Бог Сонця для всіх, хто хоче йому вірити. Арії неначе «баражують» землю, точніше, північну півкулю. Вони приходять до інших народів, підносять їх духовно й водночас асимілюються, «розчиняються» в них. Поле діяльності аріїв — уся північна півкуля, окрім Китаю.

Як вже зазначалося, аріїв як народу або етнічної групи давно немає. Етнічно вони припинили своє існування близько 1,5 тисячі років до н. е., виконавши свою головну місію: забезпечили перехід людства від збиральництва, примітивного скотарства й полювання до агротехнології «виробничо-степового» типу, виплеканої в легендарній країні Куш і прищепленої пізніше в Аратті (Трипільська культура).

Всесвітньо-історична місія євреїв: створити, виростити духовний «геном» і потім ввести його в тіло яфетичної раси, тобто запліднити арієзовані народи. Цей духовно-інтелектуальний «геном» створювався протягом двох тисячоліть специфічного ізольованого життя єврейської нації, яка, зазнаючи на собі жорстоких експериментів історії, відпрацьовувала до дрібниць закони життя — етику, мораль, віру. А дозрів він у вигляді вчень Мойсея — Христа на початку нашої ери. В єврейському середовищі народився не просто Бог усього яфетичного (арієзованого) світу, народилося ціле вчення, досить складне, але й досить досконале.

Цілком зрозуміло, що Вчення Мойсея — Христа могло народитися лише в середовищі високоінтелектуального народу з величезним історичним досвідом, складною долею. Такий жереб випав євреям, які успадкували інтелект Єгипту, проте відкинули його дух, стали на шлях вироблення соціального «генома», спроможного виступити духовним зародком сучасної цивілізації.

А що ж арії? Вони виконували зовсім іншу, однак не менш складну й відповідальну місію — готували середовище» «тіло» для сприйняття іудейського «генома». Християнська релігія вимагала попередньої цивілізаторської місії, підготовки світу в економічному, етнічному, морально-політичному і духовному талані.

Місіонери намагалися «запровадити» християнство серед негрів й індіанців Америки, арабів і китайців. І що ж? Навіть там, де це вдавалося зробити, християнізація не приносила особливих результатів. У багатьох регіонах воно існувало штучно. Християнство, протягом 1,5 тисячі років виплекане досить дорогою ціною в Палестині, входить «у плоть і кров» яфетичних, народів, які тривалий час (протягом 1,5 тисячі літ) інтелектуально й духовно готувалися до цього. Сим (євреї), записано в Біблії, з'єднується з Яфетом, але не з Хамом.

Отже, потрібні були тисячоліття для формування «партнерів». Пише після відповідної підготовки вони з'єдналися. Рік створення світу в аріїв — 5508, а в євреїв — 3760 до н. е. Окремі начала, окремі долі аж до Христа. Нарешті Християнське вчення, у якому духовно злилися іудаїзм і мітраїзм. А далі в землях України станеться й етнічне єднання.

Таким чином, євреї, в духовному розумінні представляючи активне, чоловіче, начало, запліднюють яфетичний світ. їхній основний знак — зірка Давида — і є знаком зачаття, входження «чоловічого в жіноче» (один трикутник «входить» в інший). Ви думаєте, чому ім'я єврейського Бога — Ієгова — не вимовляється вголос? Я вам розкрию таємницю: Ієгова означає «фалос» (чоловічий член). Причому, не член людини-чоловіка, а чоловічий член взагалі (в розумінні чоловічого начала в усій живій природі). Деякі ваші «вчені» — антисеміти — непристойно іронізують: мовляв, Ієгова — це х… собачий» [Див.». Климов Г. Красные протоколы. —М., 1992. — С. 174]. Вони через свою обмеженість не знають, що культ фалоса, причому відкритий, був досить поширеним в стародавньому світі й мав шляхетний, життєстверджуючий смисл.

А правильний смисл Ієгови, як і зірки Давида, один: чоловіче й жіноче начала, об'єднані в одне ціле. Тут я погоджуюсь із американським професором В. Вавиловим, котрий у книзі «О ветхозаветном Боге й светочах его» (Нью-Йорк, 1972) розшифровує ім'я Ієгова як словосполучення «Іяхава», де Ія — фалос, а Хава — жіночий орган. І зміст ясний: Бог — творець життя, яке виникає лише за умови поєднання чоловічого й жіночого начал. Так і в історії: арії єднаються із семітами, породжуючи високодуховну, інтелектуальну цивілізацію.

Говорячи про законодавця іудаїзму Мойсея, відомий письменник-езотерист Е. Шюре зазначає: «Жінки боялися холодного й непроникливого погляду молодого жерця, як зачинених дверей, що ведуть до храму Ізиди… Вони передчували ворога жіночої стихії в цьому майбутньому засновникові релігії, чоловіче начало якої було найбільш абсолютним і найбільш незламним [Шюре Э. Великие посвященные. —С. 138].

А Мітра — арійський Бог, навпаки, представляє жіноче начало, джерело життя, яке уособлюється Сонцем. Ієгова в поєднанні з Мітрою дає Ісуса Христа. Християнське вчення — це складний конгломерат іудаїзму (вчення Мойсея) й арійських «доповнень», узятих кусом на Сході, а також виплеканих у середовищі єсеїв (секта, у якій виховувалися Іоанн Хреститель й Ісус Христос).

Однак дивно, що досить часто віруючі в Христа вороже ставляться до євреїв. Це роблять навіть ті, хто вважає себе освіченим християнином. Але ж Біблія вчить зовсім протилежного. Євреї ведуть своє духовне начало від Якова, перейменованого в Ізраїля. «Яків, або Ізраїль», з позиції вашої віри, виступає символом або представником усієї Церкви Божої на Землі. Вислів «Яків, сім'я Якове, чада Якові» (тобто євреї — Ю. К.) часто вживають стосовно всього товариства істинно віруючих на Землі [Див.: Библейская энциклопедия. — С. 311].

Символічно те, що історичні місії двох супернародів (аріїв і євреїв) розпочалися з національних катастроф, великих виходів і руху до земель обітованих (аріїв — до Північної Припонтиди, євреїв — до Палестини). Однак не менш символічно й те, що Яфет «прийняв» Сима на землях України.

ЗНАК І ЗНАННЯ — СЛОВА ОДНОГО КОРЕНЯ

Да людям редко что и нужно, кроме слов. Что в них есть мысли, верят без разбора.

Гете

— Ми вже говорили про те, що великі писання: і ваша Біблія, і наша Рігведа, і єврейська Тора, й арабський Коран, і перська Авеста — це символьні (знакові) системи, якими зашифровані знання про Бога, Світ, Людину, зміст життя, історію, місце в ній рас і народів. У них — метафорична, алегорична форма викладу, яка приховує найглибшу семантику (смисл). За це чіпляються противники релігії, підсовуючи малотямущим людям тенета писань і трактуючи їх буквально, тобто помилково. «Чи можна нагодувати, як це стверджує Біблія, одним буханцем хліба п'ять тисяч чоловік? — диву ються вони. — Де ви бачили, щоб манна сипалася з неба, люди ходили морем, «аки по суху», або дівиці народжували без злягання з чоловіками?»

Але ж це знаки. Важливо зрозуміти їх вміст, що за цим усім криється. Існують широко вживані символи величезної інформативності.

Найбільша помилка нашого матеріалістичного віку — байдуже, несерйозне ставлення до знаків і символів. Звідси все наше неуцтво — сум'яття духу і розуму. Знак і знання — слова одного кореня. Світ — це розкрита книга, знаки — її алфавіт. Емпірична історія відштовхується від артефакту, і ми часто не бачимо смислу в історичному процесі. Смислова, духовна історія, про яку йдеться, відштовхується від символу, намагаючись зрозуміти його значення, розшифрувати.

Я, наприклад, ще в таборах запитував зеків — колишніх військових — і навіть охоронців, що означають зірочки на їх форменому одязі — на погонах, рукавах, головних уборах — і навіть над Кремлем. Ніхто не зміг пояснити. Ніхто не замислювався над тим, коли і як пентаграма [П'ятикутна зірка] стала головним символом країни Жовтня. Якби маси людей знали, що вони носять на собі знак сатани (у Гете Шауст викликає Мефістофеля, малюючи п'ятикутну зірку; це місце в перекладі опускалось за радянських часів), гадаю, їх ставлення до дійсності було б іншим.

ЗНАКИ АРІЇВ. ХРЕСТ — ЖІНОЧЕ НАЧАЛО ЖИТТЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Трикутник — замість хреста. Лозунг сатаністів

— Основні арійські знаки — хрест, тризуб, жовто-синій прямокутник (введений ще Рамою), знак Сонця (коло з променями або просто коло).

Антиподами їх є: свастика, мальтійський і тевтонський хрести, чорний прямокутник. Це також арійські знаки (в семітичному світі їх немає), але вже асурів — «коричневих» аріїв, «відщепенців», які згодом створили «нордичне» відгалуження раси. Свастика (зокрема повернена за годинниковою стрілкою) може бути й загальноарійським «нейтральним» знаком, аналогічним знаку Сонця.

Зупинимось лише на одному з них — хресті.

Багато хто думає, що хрест поширився у світі тому, що на ньому був розіп'ятий Ісус Христос. Християнська церква так витлумачує свій основний символ: хрест у Давньому Римі був місцем і знаком ганьби і смерті. На ньому закінчували життя найзапекліші негідники, найнебезпечніші злочинці. Господь Ісус Христос, замучений на хресті, а затим воскреслий, змінив зміст хреста, перетворив його на знак життя і величі.

Взагалі це правда. Але є два моменти, розголошення яких церква уникає. По-перше, Ісус помер не на хресті, а на Т-подібній споруді. Хрест — перехрестя і, отже, повинен мати чотири кінці. Існують хрести: католицький, мальтійський, єрусалимський, енкалпіон (чотирикутний), православний (восьмикутний), андріївський (скошений-чотирикутний), тевтонський (шестикутний)…

Але хрестів з трьома кінцями не буває. По-друге, хрест вже існував за багато тисячоліть до Христа, і не лише в християнському світі, а й у Тибеті, Індії, Давньому Єгипті, в Україні часів Трипілля і Рун-віри. Христос і його апостоли нічого не говорили ані про хрест, ані про хресне знамення, та й у Старому Завіті про нього ні слова.

Офіційно він став символом християнства з 680 року, коли IV Константинопольський собор ухвалив символ ягняти замінити символом людини, розіп'ятої на хресті. До цього хрести з'являлись у християнській атрибутиці спонтанно (у тому числі й у вигляді ягняти на хресті, якого знаходили на малюнках у катакомбах ранньохристиянської доби).

Хрест у IV столітті принесли на своїх штандартах гуни — спочатку в Україну, потім у Західну Європу. До цього ми повернемось, а поки що запам'ятаємо: поширення цього знака в християнському світі почалося з України. Тут із часів Аратти були мітраїстські хрести (перехрестя з диском посередині, тобто знак Сонця). Саме християнський хрест був поставлений у І столітті апостолом Андрієм. Перший у світі храм із хрестом на куполі побудований батьком Аттили князем Мун-діухом (слов'яни його звали Мунчуком) 418 року на південній околиці сучасного Києва. Відтоді цей знак використовується в усьому яфетичному (арієзованому) світі від Атлантики до Тихого океану, а також на Американському, Африканському, Австралійському континентах. У семітичному і хамітському світах (Давній Єгипет, Іудея, Давні Греція і Рим, сучасний Ізраїль, нехристиянські країни Африки, весь арабський світ) цей символ не вживався [Існує, напевно, один виняток: зображення єгипетської богині Ізиди часів Стародавнього царства. Богиня сидить з немовлям на руках, а на задньому плані видніється хрест]. И у цьому криється глибокий зміст.

Що ж означає хрест? Це стилізоване зображення Сонця як джерела світла і життя на Землі та інших планетах (так-так, були життя й цивілізація не лише на планеті Земля). За часів Рами і пізніше в країні Куш хрест мав вигляд сонячного кола з чотирма пасмами променів. Згодом коло зникло, залишились чотири кінці (перехрестя). До речі, в Києві, в Софійському соборі і Печерській лаврі, маківки прикрашені давньоарійськими хрестами (колами з променями).

Сонячне життєдайне начало стосується насамперед людини і всього живого — воно жіноче начало, жінка. Таким началом в історії людства — світлим, життєдайним, жіночим — були арії за часів Рами, тобто з VI тисячоліття до н. е. Хрест — їх фундаментальний символ, який поступово став символом усього яфетичного світу.

ТРИЗУБ — ЗНАК СИЛИ СВЯТОГО ДУХА

Всевидючі очі Шиви — три веди, які наближають до нас Божественний нектар серпоподібного Місяця.

Рігведа

— Тризуб — складніший і загадковіший знак, ніж хрест і зірка Давида. Це арійський знак сили Святого Духа (духовності, підтвердженої «вагомими» матеріальними факторами). Він — не ознака інтелекту (таким є сувій Тори, який інакше називається знаком Мойсея), а саме знак духовної сили. У нашому підмісячному світі, на жаль, чиста духовність виявляється нежиттєздатною: її знищують руйнівні, сатанинські сили, їм треба протиставити все, що підтримує духовність, зберігає Боже Світло. Тут можна використовувати будь-які чинники, навіть силу зброї, армії, держави тощо. Аби вони слугували Добру і Світлу.

У християнстві тризуб символізує Святу Трійцю (або арійсько-мітраїстську Тримурті). Зміст взагалі той же: творчий акт (творіння) не може здійснюватися лише одним Духом. Потрібна енергія Бога-Отця і Бога-Сина, використана в ім'я Святого Духа. Бог-Вседержитель, Бог-Творець — обов'язково триєдиний Бог (Бог у трьох іпостасях).

Історія тризуба у літературі, як правило, подається за такою схемою. Його коріння іде з Атлантида (від Посейдона, її верховного покровителя), потім він переходить у спадок до Єгипту, античного світу, скіфів і, нарешті, до київського князя Володимира. По-перше, тут плутанина, насправді він не міг бути в Єгипті; по-друге, тризуб, повторюємо, знак суто арійський, як і хрест.

Останнім оплотом загиблої атлантичної цивілізації був архіпелаг Посейдонія, покровитель якого — Посейдон із тризубом. Про це чітко говорить і Платон. Але річ у тім, що атланти відвернулися від Посейдона (тобто «забули бога» і потонули в гріхах). Вони почали вклонятись Тоту (Гермесу), а згодом взагалі панування над людьми перейшло до Зевса. У міфах Стародавньої Еллади Посейдон публічно звинувачує Зевса в узурпаторстві.

Відвернувшись від Посейдона, атланти віддали перевагу «голому» інтелекту над духовністю, втратили моральність, потонули в розпусті, почали зводити статуї самим собі і вклонятись їм як богам. Бездуховний інтелект — джерело зла. Духовність, не підкріплена конкретними вчинками, досить швидко «випаровувалась» із усіх шпарин суспільного життя. Саме тому Божий Промисел і згубив гріховну Атлантиду.

Нащадком загиблої Атлантида був Єгипет, який звеличав бога Тота з його знаком піраміди. Тризуб же в Єгипті ніколи не був і не міг бути елементом символіки. Те ж саме — і в античному світі, що в цілому знаходився під впливом Єгипту (в античного Нептуна тризуб — просто знаряддя кари і погрози, не більше, ніж вила, на які наколюється морська живність). Інакше кажучи, в античному світі глибокий зміст тризуба був вихолощений. Проте його зберіг і поглибив арійський світ. Цей знак був державним гербом у Ар'я-Варті (країні Куш), а потім поширився на Тибет, Індію, Персію, Скіфію і, нарешті, став державним гербом Київської Русі.

У Тибеті тризуб дуже поширений. Тамтешні ченці (я з ними не раз це робив), відправляючись у святі місця, обов'язково беруть із собою дунг-катанг (тризуб). Наші священні тексти стверджують, що Посейдон був батьком людей і богів, Творцем, Охоронцем і Руйнівником світу — точно так, як індійсько-мітраїстська Трійця: Брахма, Вішну і Шива, де Брахма — Творець, Вішну — Охоронець, а Шива — Руйнівник світу. Саме тризуб асоціюється з трьома божествами: праве вістря означає Брахму — Батька світу, його Творця, ліве — Вішну, Захисника і Охоронця світу, а середнє — Шиву, Руйнівника, Згубника світу. Звичайно, вартий знищення той світ, який заслуговує на це, тобто який втратив духовність, потонув у гріхах.

Потрібно сказати, що все соціально-політичне життя Київської Русі з часів Володимира, а згодом і України йшло під знаком тризуба, і не лише у формальному, але й у реальному плані.

ЗІРКА ДАВИДА — ЧОЛОВІЧЕ НАЧАЛО ЖИТТЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Символ єврейства — звезда Давида — это символ двуполости. Два перевернутых треугольника. В древней символике это символы соединенных мужского и женского начал.

Г. Климов

— До основних семітичних знаків належать: зірка Давида (шестикутна), зірка Соломона (п'ятикутна), сувій Тори (знак Мойсея), семисвічник (єврейські знаки), знак Місяця (напівмісяця) (єврейський і арабський знаки), зелений прямокутник (арабський знак — знак ісламу, який набув антиізраїльського змісту).

Пентаграма (п'ятикутна зірка Соломона) може бути і нейтральним, загальнолюдським знаком (як вона звичайно застосовується масонами). Все залежить від її кольору і окантовки, про що скажемо пізніше. Наприклад, на прапорі США цілих 50 пентаграм (за кількістю штатів). І ці знаки (п'ятикутні зірки) свідчать про те, що державу США утворювали масони, за масонськими принципами. Вашингтон, Джефферсон, Франклін, Лінкольн — видатні діячі масонства.

Особливої уваги заслуговує зірка Давида. Це чоловічий знак (трикутник у трикутнику — «злягання»). Одночасно це знак обраності, геніальності — в цьому значенні він виступає як «нейтральний» загальнолюдський знак і використовується масонами.

Антисеміти, зокрема «коричневі», приписують цьому знакові зловісний зміст (сіоністську змову проти людства, панування над світом тощо). Це безглуздя. Зірка Давида є на надгробках Пушкіну, Мусоргському, Чайковському — як «Божа позначка» обраності, геніальності. В такому значенні він поєднується з основним змістом — «чоловічого сім'я», запліднення. Адже саме ті, хто йде попереду, найталановитіші, духовно запліднюють, програмують весь народ.

Інше безглуздя: зірку Давида вважають антихристиянським, диявольським знаком. Навпаки, цей знак, як і Старий Завіт, визнає і християнська церква. В храмах Київської Русі поруч із хрестом безліч зображень шестикутної зірки — подивіться хоча б на розписи стін залишків Успенського храму Києво-Печерської лаври. Богом обрані, відзначені зіркою Давида — це найкращі представники людства, чиї ідеї, знання, думки закладаються в основу масової свідомості; вони — світло всього людства. Адже геніальні твори обраних — Біблія, Веди, Авеста, Коран, твори Конфуція, Гомера, Данте, Ютот-Йондана [Видатний давньотибетський учений], Шекспіра, Гете, Пушкіна, Шевченка — це

і є програми для всіх націй і кожного з нас. Ми їх читаємо, вивчаємо, вбираємо і тим самим формуємо свій дух та інтелект. У такому програмуючому значенні зірка Давида стикається із знаком Місяця (напівмісяця). Ми вже говорили про Місяць як про величезний програмуючий апарат, що регулює земне життя. Жовта, місячного кольору, зірка Давида немов антипод золотого, сонячного кольору, хреста. Вони полярно протилежні, як чоловік і жінка» Полярність (єдність протилежного) — необхідна умова еволюції, народження нового.

Таким чином, арії та семіти (іудеї) мають різні знакові системи, що символізують два «наскрізних» начала світової духовної історії. Цих народів як генетичних організмів (тобто аріїв часів Рами та іудеїв часів Авраама) давно немає; вони асимілювалися, розчинилися в інших народах. Сучасні євреї — зовсім не ті, чим було бен-їзраїльське плем'я часів Мойсея чи іудейсько-ізраїльський етнос часів Соломона. Нема на землі зараз і «чистих аріїв» (даремно їх шукали гітлерівці в Європі й Азії). Але залишився дух, основи релігій, ідеали, символи. Залишилась велика арійська ідея, яка пройшла скіфську, слов'янську, давньокиївську стадії і нині виявляється у високих прагненнях народів Східної Європи і «серединного» серед цих народів — українського.

ДВІ СИМВОЛЬНІ МОДЕЛІ СВІТУ Й ЛЮДСТВА

Пятиконечная красная звезда, ставшая символом России с 1918 года, должна была погасить свет креста и христианства.

Р. Штейнер

— Є дві системи знаків, що символізують еволюцію Всесвіту (в даному разі під людством розумітимемо п'яту, себто сучасну, расу, що веде свою історію від Рами, точніше, від початку його місії на землях України — 5508 року до н. е.).

Ці дві знакові системи антагоністичні, і цей антагонізм (полярність) становить основу розуміння «наскрізного» історичного протистояння «правих» і «лівих» — Агарті і Шамбали, Аратти і Єгипту, Трої і ахейців, Великої Гунії і Риму, Олександра Невського й тевтонців, аристократів і комуністів, демократів і фашистів, аріїв-слов'ян і так званих «чистих» аріїв та багато інших.

Умовно ці дві символьні моделі можна назвати арійською і єгипетською.

Базовий знак першої — коло (санскр. — мандала). Це символ Сонця — відкритого джерела світла, тепла і, отже, всього життя природи й людства. Дуже незначною модифікацією цього знака є коло з чотирма променями. Це вже хрест — головний знак мітраїстської («сонячної'») релігії. В Київській Русі хрест був саме такий (у перехресті — диск); він і досі залишився на банях давньоруських церков. З часом зазнав стилізації: зник диск, зосталося саме перехрестя. Третій знак цієї арійської системи — тризуб. Він розкриває, «продовжує» знак хреста — символу Сонця. Сонце ж дає: 1) променисту енергію; 2) світло; 3) тепло. І все це в єдності; не можна розділити промені, світло й тепло. В той же час це різні речі. Так і Трійця — один Бог у трьох іпостасях. Є й інші знаки цієї системи, але ми зупинимося лише на трьох головних: колі, хресті, тризубі. Вони, як бачимо, нерозривно зв'язані. І додамо, це знаки Ар'я-Варти, Агарті, Аратти, Аттили, Київської Русі, України. Решта слов'янського світу зберегла тільки хрест.

Антиподом цієї знакової системи виступає єгипетська модель. Базовий знак тут — піраміда. Вона, як вже говорилось, означає вогонь, що палає всередині, приховане, скуте полум'я, точніше — коричневе світло. Коло, нагадаємо, — відкрите Сонце, вогонь, що дає світло й тепло. Смисл піраміди й бога Гермеса нерозривний: закритість, герметичність. Ще раз наголосимо: еволюція кола — хрест (коло з променями). «Продовження» піраміди, її смислове тлумачення — свастика, тобто хрест із заломленими променями. Все те ж: промені наштовхуються на перепону й ламаються.

Часто можна читати й чути: свастика — також знак світла, сонця. Це так, але — прихованого, «коричневого» світла, сонця, що не дає променів, вогню всередині, який може «прорватися» назовні у вигляді вибуху.

Дуже цікава деталь — просто-таки вигадка сатани: будь-який вибух і процес розвитку рослин зображуються однаково, одним символом. І справді, подивіться стрічку уповільненої зйомки атомного вибуху й прискореної — зростання гриба — не розрізните. І там гриб, і тут гриб. Частіше вибухові процеси — копія розвитку квітки.

І в цьому омана свастики: наче той же хрест, той же знак світла, проте — зовсім протилежне. Хрест — вибух життя (розквітла квітка), свастика — вибух бомби, що вбиває життя. Хрест — од Сонця, свастика — від піраміди. До речі, відомо, що свастика поширена не лише в Індії (від Шамбали!), а и у Давньому Єгипті — «знак Амона».

Так от, білий колір, знаки кола, хреста, тризуба — право-арійські», від Агарті до українського православ'я. Коричневий колір, знаки піраміди, свастики — лівоарійські, екстремістські: від Шамбали до гітлерівських «оберменшів». І не випадково гітлерівці взяли свастику й коричневі тоги в Тибеті, в шамбалістів. Ви запитаєте: а чому ж більшовики не застосували свастику? По-перше, тому, що більшовизм дуже сильно замішаний на семітизмі й звідси — іудейська пентаграма. По-друге, більшовики не були проти свастики, як і фашисти нічого не мали проти зірки: на перших прапорах гітлерівців (за часів Рема) була п'ятикутна зірка. Війна й гітлерівські безчинства всіх отверезили…

Піраміда, свастика, як я вже казав, символізують «лівих». Теоретики-окультисти фашистської Німеччини були активними прихильниками принципів давньої секти «Крига і Полум'я». Тому й не дивно, що фашистська ідеологія заснована на теорії льодяного поля, яка увібрала в себе ідеї шамбалістів, теософів та інших. Професор Горбігер, наприклад, повчав: усе засновано на ідеї прихованого вогню (згадаймо знак піраміди), точніше — вогню всередині льоду або, навпаки, льоду всередині вогню (ефект однаковий — вибух!). Як виник наш Всесвіт? Дуже просто, вважає Горбігер. Було величезне тіло високої температури — в мільйони разів більше, ніж теперішнє Сонце. Воно зіткнулося з гігантським скупченням космічного льоду. Це розпечене тіло глибоко проникло в крижаний масив (прихований вогонь, піраміда). Протягом сотень тисяч років не відбувалося нічого. Зате потім — велетенський вибух! У такий спосіб наш Всесвіт розширюється дотепер.

Чому Сонце не вибухає? Тому що воно відкрите і поступово «спливає'» своїми променями. Щоб стався вибух, треба перекрити, зламати промені («свастика»).

Отже, існують дві антагоністичні системи арійських знаків, що відбивають дві полярні гілки арійського суперетносу та арієзованих народів. Основну гілку представляли праві арії, скіфи-сколоти. сармати. русичі (слов'яни) і т. д., побічну — лівоарійці, царські скіфи, готи, тевтони, німці, що сповідували фашистську ідеологію. І зовсім окремо стоїть семітська система знаків; знак Тори (сувій), шести- і п'ятикутні зірки, семи-свічник, жовтий колір. У середині семітичного світу їм протистоїть знак Місяця (півмісяця) й зелений колір. Це знаки ісмаїлітів — нащадків Ісмаїла (арабів, котрі вороже настроєні до євреїв). Але це — особливе питання, далеке від арійської проблеми [Ця теорія має багато подробиць, котрі ми не беремо до уваги. Тим більше, що є відповідна література, Див, напр.: Повель Л., Бержье Ж. Утро магов].

ДО РЕЧІ, ПРО МАСОНІВ

Тьма на Западе глубока, Если солнце не взойдет; Луч приемля от Востока, Вы на нас лиёте свет, Гимн русских масонов

— Загальновідомо, що масони звели інтелект на п'єдестал пошани, а знакові символа в них — опора справжніх знань.

Масони — «продовження» теми великого духовного протистояння: Агарті — Шамбала, — Єгипет — Іудея, Про значущість цієї теми, у вас майже не розкритої, свідчить уже сам перелік імен. Масонами були майже всі ідеологи та діячі Великої Французької революції — Вольтер, Д'Аламбер, Дідро, Руссо, Робесп'єр, Марат, президенти Сполучених Штатів Америки — Вашингтон, Джефферсон, Франклін, Лінкольн, великі вчені та письменники — Ейнштейн, Рассел, Рабіндранат Тагор і т. д. Широко охопив цей рух Росію, де масонами була, без перебільшення, значна частина видатних людей — інтелектуальних і духовних лідерів нації: Петро І, Меншиков, багато князів і графів — Трубецькі, Рєпніни, Черкаські, Куракіни, Прозоровські та ін.; Татищев, Херасков, Новиков, Фонвізін, Радищев, Павло І, майже всі лідери декабристів, Пушкін, Суворов, Кутузов, Герцен, більшість філософів XIX — початку XX століття, Реріх, Горький, О. Толстой. Весь склад Тимчасового уряду — масони. Видатні більшовики, наприклад, Зінов'єв, Чичерін, Воровський, теж входили до різних масонських орденів і сект. Перелічувати можна до безкінечності. Всього у світі нараховується до 4000 лож, сект, товариств тієї чи іншої гілки масонства.

І що ж, усі вони, як іноді можна почути або прочитати, «вороги людства», слуги сатани, сіоністи, змовники? Ні, звичайно. Загальна основа масонства як історичного явища інтелектуальна, точніше, езотерична. Вони простежують шляхи помилок людства, виступають проти фізикалізму нашої науки, для них Космос — не просто фізичне явище, не мертвий простір, а «живий організм», що впливає на Землю не лише енергетично, але й інформаційно, духовно.

Існують чотири основних «канали», якими до нас надходять із далекого минулого знання найвищого рівня, тобто «нетутешні»: два арійських — Агарті, Шамбала в Тибеті, два західних — іудейський та єгипетський. Вони мають символьний вираз, а розкриваються і використовуються шляхом з'ясування семантики (змісту) великих знаків і знакових систем: єгипетських, іудейських, арійських. От чому масони культивують знаки піраміди, шестикутної та п'ятикутної зірки, трикутника, семисвічника, хреста, кола тощо, вивчають священні тексти людства — єгипетські Книгу Гермеса и Книгу мертвих, іудейські Старий Завіт і Талмуд, східні санскритські тексти, тибетську Книгу мертвих, Євангелія тощо. І оскільки в них насправді зашифровані «нетутешні» знання, багато з яких за рано відкривати широкому загалу (візьмемо, приміром, знан ня про психотропну зброю чи масовий гіпноз), всі масони — езотеристи або навіть окультисти. Важливого значення вони надають посвяченням, клятвам, містичним обрядам, талісма нам. До речі, піонерський заклик: «Будь готовий! — Завжди готовий!» — масонський.

Відповідно до джерел езотеричних знань масони поді ляються на західних і східних, мають ложі іудейської, єгипет ської, тибетської, індійської орієнтацій. Відповідно різниться також їх символіка.

Але, по-перше, в усьому потрібна міра; крайнощі завжди призводять до помилок. Не можна не бачити того, що багато які ложі і секти компрометували первісну ідею «вільних каме нярів» — ідею високого знання, духовного ідеалу, яким по винні слугувати люди, спрямовуючи духовний розвиток на ко ристь людства, на створення суспільства добра, розуму, рівності, братерства. Є й розенкрейцери, що вдарилися в сата нізм, і жидомасони, що мріють про світове панування, і войов ничі атеїсти, які «знищують» Бога, і просто ненормальні, що проповідують повну відмову від «умовностей цивілізації». Пам'ятаєте слова великого українця Гоголя: «Чого тільки нема на тій ярмарці!»? Таких масонів треба просто боятися.

По-друге, навіть масони із здоровим глуздом, при всій їх прогресивності і бажанні щастя людству (взяти хоча б вище названі імена — більшість із них щиро служили і багато дали своїм народам), не могли узгодити своїх поглядів з право слав'ям, арійською ідеєю Ісуса Христа — Спасителя люд ства.

Так чи інакше, а російські масони підривали православ’я, церкву в Росії, сповідували пантеїстичні ідеї Шамбали. Вони вважали себе віруючими, але об'єктивно все як таки були роз садниками атеїзму, а пізніше, як і Лев Толстой, — «духовни ми вождями більшовизму». Хочу підкреслити, що в Україні масонство не знаходило поживного ґрунту, тому що тут були досить глибокі корені православ'я. Але Україна завжди була і залишається під прицілом масонів. Її світла арійська ідея їм як більмо на оці. І вам, українцям, потрібно бути пильними.

Як тільки молодий Петро І повернувся з Європи, де він був прийнятий у тамплієри, по суті, почалася руйнація церков, монастирів. Та й церковний розкол, який стався за Петра (пам'ятаєте Никона та Аввакума — їх боротьбу?), також наслідок підступів західних масонів. Не випадково він збігся із. створенням у Москві Німецької слободи.

Був масонський натиск і на Україну. Я маю на увазі місіонерів-протестантів. Проте яскраво вираженого церковного розколу тут не сталося.

Протестанти-масони впевнили Петра відтяти голову Руській православній церкві, скасувати патріарха, сильно «урізати» монастирі, сплюндрувати головні з них. Удари посипались і на Києво-Печерську лавру. Аж до грудневого повстання 1825 року масонство в Росії процвітало.

Тут потрібно згадати Феофана Прокоповича, вихованця, а згодом ректора Києво-Могилянської академії. Він став протестантом, масоном, духівником самого Петра І, його найближчим соратником і вчителем. Певний час він очолював російську ложу, куди входив Петро І, і навіть був некоронованим імператором «всея Русі»: його слово було законом для Петра і всієї Росії. Вони збиралися в Сухаревій вежі. Петро довіряв Прокоповичу найпотаємніше. Не випадково той узяв шефство над молодим Ломоносовим — позашлюбним сином Петра.

— Невже?

— Ломоносов — син холмогорської селянки і Петра, який двічі бував в Архангельську. Зніміть з нього перуку, до дайте вусики — буде вилитий Петро. І за вдачею такий же га рячий. А ви думаєте, чого холопський син прибув до Петер бурга і одразу ж потрапив у вищий світ? Катерина II його боялась як можливого претендента на престол, а коли він ос таточно спився і постарів, особисто нанесла йому візит. Так от, Петро довірив цю таємницю масону Прокоповичу, той згодом — масону Шувалову, і вони піднесли Ломоносова.

Прокопович же відправив юнака на стажування до Києво-Могилянської академії.

Взагалі таємниць у династії Романових чимало. Ви, напевно, знаєте, що вона перервалась на Петрі ІІІ? Син Катерини Павло — син не Петра ІІІ, а графа Салтикова. За наказом імператриці Єлизавети Петрівни Катерина понесла від графа. Подальші імператори Росії — від гілки Салтикових (і вони знали про це).

— Однак повернімося до масонства. їхня духовна база: підміна Бога-Творця природою і людиною. Трикутник за мість хреста! Війна Богові! Геть святих! «Мета масонів — ус тановити торжество людини над Богом!» — говорив зять К. Маркса П. Лафарг і продовжував: «Війна Богові, проткну ти небо, як папір, — у цьому весь прогрес!» О. Блаватська, познайомившись з Лафаргом, подалася до Лондона, де зустрі лася з К. Марксом і стала однією з його помічниць. А адепт Блаватської Гурджієв уже в нашому столітті проривався до Гітлера й Сталіна.

Потрібно підкреслити, що всі масони хоч-не-хоч підпадають під вплив атеїстів, більшовиків, фашистів, духовна основа котрих так чи інакше корениться в Шамбалі (недарма їх усіх тягне до Тибету).

КИЇВСЬКІ ПАРАДОКСИ

Но что дано мне в щит вписать? — Датуры тьмы иль розы храма? Тубала медную печать Или акацию Хирама?

М. Волошин

— Повторюю, я нічого не маю проти масонства як такого, — вів далі Гуру, — хоча й не поділяю його принципів: «інтелект вищий за духовність», «людина є Бог» та інші. Зрештою, це питання свободи совісті. Але ж усе можна довести до соціально небезпечних крайнощів і спотворень. Взяти хоча б так званих жидомасонів або подвижників «живої етики», які культивують ідеї «Білого братства».

На відміну від Петербурга або Москви соціальний клімат в Україні характеризувався підвищеною духовністю. Мекка всього слов'янства — Печерська лавра — світила яскраво і далеко. І не лише Печерська, а й Почаївська лавра, Михайлівський Золотоверхий, інші обителі Києва, Харкова, Одеси, Львова. То є світочі великої духовної сили. Та й українська духовна еліта, починаючи з Григорія Сковороди й Івана Котляревського, не відокремлювала духовне світло («знання серця») від інтелектуального осяяная («знання голови»).

Після розгрому в 1826 році Південноукраїнської ложі, її так званих штаб-квартиру селі Кам'янка, Кишиневі (тут був посвячений у масони О. Пушкін), київському домі генерала В. Раєвського, і особливо після антимасонського вердикту Миколи І «вільні каменярі» в Україні так і не змогли підвести голову [Південноукраїнська масонська ложа в офіційній історії СРСР звалась Південноросійським товариством декабристів]. Вони весь час перебували в підпіллі, з якого вийшли тільки 1905 року. Наскільки знаю, власне українських впливових лож після 1826 року не існувало, хоча ложі франко-масонів все ж таки були — в Києві, Харкові, Одесі.

Українських масонів об'єднували Варшавська й почасти Московська таємні ложі (М. Грушевський, наприклад, був пов'язаний з польським братством). Існував масонський «осередок» на Сумщині — тут часто бував П. Чайковський. Ви, напевно, знаєте зворушливу історію, як ще не визнаний геніальний композитор Чайковський, котрий зазнав нужди, раптом став одержувати з «невідомого джерела» значні суми, достатні для безбідного життя. Цим джерелом виявилася дружина залізничного магната Надія фон Мекк. Вона ж підтримувала матеріально й сумських масонів. На їхніх зборах твори П. Чайковського виконували як священні гімни.

Збиралися масони й у маєтку М. Пирогова під Вінницею. До речі, під їхнім впливом великий хірург заповів поховати себе не за християнським, а за єгипетським обрядом, тобто муміфікувати. Так дві мумії і лежать досі — одна в Москві (Ленін), друга — під Вінницею (Пирогов).

Але хочу сказати про інше. Масони всієї Росії не могли не проявити себе саме в Києві — матері руських міст, центрі слов'янської духовності. Культ символів для них є головним, бо, власне, розуміння знання в них тлумачиться як символьне уявлення дійсності. І за допомогою цих символів вони робили виклик православ'ю, неначе насміхаючись над його канонами та «невіглаством» віруючих, котрі навіть збагнути не могли змісту знаків довкола себе.

Узяти хоча б пам'ятник святому Володимиру. Як ви розумієте, це не рядовий приклад, бо йдеться про одну із святинь Східної християнської церкви. Так от, наші прочани ще до революцій не йняли віри власним очам, коли роздивлялися як слід цей пам'ятник. Споруда, звичайно, красива, велична, нічого не скажеш, й місце обрано вдале. Але зроблено його на масонський взірець, як з точки зору зовнішнього оформлення, так і з точки зору самої ідеї. Зовнішня атрибутика — з арсеналу розенкрейцерів. П'ять сходин, восьмикутний постамент (5 і 8 — числа сакральні), знаки «акації Хірама», троянди на хресті, кельми й циркулі «вільних каменярів», усілякі змії, стрічки й стовпи, жезли й, головне, знак Бафомета (суто розенкрейцерівський ритуальний знак — рогата потвора, що символізує сатану). Християнська церква вбачає в ньому велике блюзнірство розенкрейцерів.

Найцікавіше те, що тут відсутній будь-який камуфляж; масонські знаки подано відкрито, й на це практично ніхто не звертає уваги. Коли я був 1973 року біля пам'ятника, то запитав екскурсовода групи екскурсантів; «Що б це все означало?» «Пам'ятник зведено в псевдовізантійському стилі», — була відповідь. Про масонство в той час, напевно, й поняття не мали.

— Тай тепер, я думаю, — підтвердив я.

— До «1917 року наші вчені намагалися розібратися в усьому, та не встигли, а далі «Советы» закрили нам шлях до Києва. Тільки й дізналися, що на останній стадії над проектом пам'ятника працював відомий і, треба визнати, талановитий

скульптор П. Клодт (це його приборкувачі диких коней прикрашають Анічків міст у Петербурзі). Чавунний п'єдестал для пам'ятника виготовив власним коштом купець Новиков на власному заводі в Калузі. Обидва вони — розенкрейцери (купець Новиков — онук одного з головних російських масонів — публіциста й видавця М. Новикова, засадженого Катериною II на 15 років до фортеці). Подальші коментарі зайві.

Другий приклад — Володимирський собор, головний храм Української православної церкви. Рішення про його будівництво було прийняте невдовзі після безславного закінчення Кримської війни з метою, так би мовити, зміцнення російського духу. Заклали будівлю 1862 року (через 9 років після відкриття пам'ятника Володимирові). Добудували 1876 року, після чого почали розписувати. Тут теж можна бачити руку «вільних каменярів», хоча, на відміну від пам'ятника, в більш закамуфльованому вигляді. Ні, річ не в іконах і чудових фресках, написаних в основному великими майстрами, включаючи О. Васнецова и М. Нестерова (людей глибоко християнських за духом), а в антуражі — орнаментах і деталях архітектури. Ми бачимо ті ж самі сакральні 5 сходин, безліч восьмикутників, стилізовані пентаграми в обрамленні «акації Хірама», мальтійські хрести, зміїв, що скрутилися у вигляді вісімки, інші масонські символи.

Правда, відсутній головний знак сатанинського крила розенкрейцерів — Бафомет. Та натомість на самісінькому верху першої арки бачимо не менш зловісний символ — накладені один на одний трикутники: жовтий перекриває червоний. Зовні скидається на зірку Давида, та це не вона: за сакральним змістом то знак душогубства — знищення крові як матеріального носія душі.

— А що ж таке «акація Хірама», що ви її не раз згадували?

— Хірам, точніше, Хірам-Авів — прабатько всього західного масонства. Особа історична: фінікійський будівничий, котрий керував спорудженням храму Соломона в Єрусалимі. Він затвердив основоположні принципи масонства. Вбитий жадібними і заздрісними підмайстрами. На його могилу покладено гілки акації — символ вічності інтелекту, розуму. Жив Хірам, як ви розумієте, за тисячу років до н. е. Ось звідки йде дух «вільних каменярів», а не з цеху британських будівельників XVI століття, як написано у відкритих підручниках з масонства.

— Припускаю можливість збігу, — провадив далі Гуру, — проте у випадку із собором і пам'ятником їх занадто. Десятки суттєвих деталей архітектури й орнаменту… Можу ще додати: у Володимирському соборі п'ять арок, десять ко лон (по п'ять з кожного боку) — числа сакральні для масонів, суто розенкрейцерівська атрибутика. І така дивина: собор, власне, не має головної своєї частини» — іконостаса. За мість п'ятиярусного іконостаса (обов'язково п'ятиярусного — це вам скаже будь-хто з православних священиків, — кожен ярус має власне призначення) тут мармурова стінка з кілько ма живописними портретами святих. Одне слово, є над чим замислитися в цьому чудовому храмі.

Друга дивина вже іншого, як на мене, роду: на видному місці у Володимирському храмі, ліворуч від входу, — яскравий портрет Андрія Боголюбського, причому не у вигляді богослухняного смиренника, а такого собі Аніки-воїна з мечем у руках, який зібрався на рать. Андрій із Суздаля, можна сказати, руїнник київських святинь, не кращий за степовиків. Він і його рать, що 1169 року нагрянули у Київ із Суздаля, немало знищили і вивезли ікон, немало вигубили киян. З нашестя Андрія Боголюбського й розпочинається занепад Києва. Думаю, некоректно виставляти напоказ українській пастві образ цього суздальського князя.

— Але ж прізвище он яке — Боголюбський.

— Дістав він його не через особливу любов до Бога, а тому, що народився в селі Боголюбському, одній із вотчин Юрія Долгорукого — його батька. 1 зазнав цей князь поганої смерті — його вбили свої ж.

Свідчення про масонів в Україні, їхні таємні виклики православ'ю (я назвав лише деякі) мають особливе значення в наш час, коли розпочався складний і тривалий процес духовного відродження нації. Уважне, зацікавлене ставлення до навколишніх знаків, прагнення збагнути їх семантику — важлива риса культурної людини, і не просто культурної, а патріотично настроєної — чи йдеться про віру, чи про дух народу або рідної землі. Я не припускаю, щоб, скажімо, мусульмани «не помітили» у своїх храмах чужу символіку. А ви, українці, не на докір вам буде сказано, якось байдуже проходите повз просто-таки кричущі знаки навіть у центрі священного Києва. Кому і які пам'ятники тут стоять? Які назви майданів і вулиць? Про що вони промовляють? Яке за ними криється минуле — славне й мудре чи ганебне й безглузде? Який стиль архітектури? Всі ці питання досить делікатні й дуже важливі в духовному плані.

МИКОЛА РЕРІХ І «БІЛЕ БРАТСТВО»

Не только театры, университеты и вокзалы должны быть красивыми, но и тюрьмы, и бойни. Красота есть Бог.

Н. Рерих

— В контексті нашої розмови не можу не згадати ще раз М. Реріха — не тільки великого художника, великого прихильника арійської ідеї, а й великого масона, чиї ідеологія і доля, наче крапля роси, відбили суть світового масонства.

До революції він разом з дружиною і синами виїхав за кордон, де став теософом і вищим ієрархом ордену «Великий Схід Франції».

1924 року він створив у США центр інтернаціонального мистецтва «Коріона Мунді» й видавництво «Алатас — обидві організації вихваляли більшовизм.

Особливо підтримували Реріхів Всесвітня організація молодих масонів і ліга «Білого братства». 1926 року М. Реріх відряджений на з'їзд теософів у СРСР, а з Москви (за таємною угодою з радянським урядом) він вирушає до Гобі й Тибету. В Тибеті Реріх і його дружина потрапляють до махатм Шамбали, звідки привозять послання до радянського уряду. Головний зміст послання: уславлення Леніна за те, що нищив

християнські церкви; радянський комунізм названо «царством Майтрейї» на Землі; виправдовування концентраційних таборів як місця перевиховання людей; вчення Леніна проголошено вищим досягненням людства; зверхників СРСР закликають діяти до кінця й повністю знищити всі християнські святині, зокрема Києво-Печерську лавру, Михайлівський монастир. «Леніна прийміть як знак чуйності Космосу», — говориться у посланні махатм Шамбали.

Більшість картин Реріха прикрашені масонськими символами. На нього було покладено «особливе завдання» світового масонства — дати духовне виправдання радянській атеїстичній системі.

Така доля кожної, навіть великої людини, яка стає на шлях масонства: відмова від Бога, православ'я, звернення до ідей «лівоарійської»» Шамбали.

Ви, українці, повинні особливу увагу звернути на так зване «Біле братство» — «паросток» Теософічного товариства, заснованого 1875 року О. Блаватською (вашою землячкою) та англійським полковником Олькоттом. Блаватська заявляла з приводу свого товариства: «Наша мета не в тому, щоб відродити іудаїзм, а в тому, щоб стерти з лиця землі християнство, особливо православ'я з його київськими святинями». «Біле братство» створювалося як «буфер» між масонами і теософами. Саму Блаватську проголосили посланницею масонської «Білої ложі», а її наступниця А, Безант була одночасно Великим генеральним інспектором змішаного масонства (33-й ступінь посвячення!).

Олені Реріх (улюбленій учениці А. Безант) і її чоловікові Миколі Реріху випала роль ідейних натхненників «братства», яке стояло б «вище» західних масонських лож і об'єднувало Схід і Захід, буддизм і православ'я. В межах цього товариства почав формуватися орден софіанців — реформаторів російсько-української православної церкви. Членами цього ордену були філософи С. Булгаков, М, Бердяев, С. Франк, С. Ремззов, поети О. Блок, А, Бєлий, письменники М. Горький, О. Толстой і навіть Г. Зінов'єв (саме за його ініціативою софіанців і вислали з Радянської Росії 1922 р. Слідом поїхав і М. Горький).

«Біле братство» намагалося об'єднати буддизм і християнство; молитви Ісусу Христу і Діві Марії тут мають рівну цінність з мантрами Крішни. А Микола Реріх, відповідно до буддистської концепції переселення душ, був оголошений втіленням Сергія Радонезького. Але справа навіть не в цьому. Бог врешті-решт один. Найголовніше те, що «Біле братство» разом із теософами і масонами-розенкрейцерами виправдовувало більшовицький атеїзм, гоніння на православну церкву, що почалися за Леніна.

Реріхи — і Микола, і Олена — свої таланти (а це були насправді талановиті люди) спрямовували на розхитування підвалин православ'я. Скажімо, хрест вони тлумачили як подобу людського тіла: мовляв, не якомусь богові, а людині треба вклонятись. Навіть на своїх картинах Реріх малював себе в ролі одного з великих стовпів православ'я — Сергія Радонезького.

«Геть Христа, геть галілеянина!» — ось гасло масонства. Замінити Бога людством, народом — ось завдання нової релігії, як розумів її масон Пєшков-Горький, котрий висунув принцип: «Народушко — це бог». «Білі брати» поділяли цей підхід до релігії, але більше апелювали до буддійського пантеїзму й безбожжя.

Чималий успіх «Білого братства», спрямованого на підрив православ'я, пояснюється тим, що люди були підготовлені відкриттями Реріхів (творами Олени й високомистецькими, принадними картинами Миколи, що стверджували пантеїзм — віру не в Бога, а в божественну Природу). М. Реріх був легатом «Великого Білого братства» (АМОРК) — містичного ордену розенкрейцерів, пов'язаного з Теософічним товариством. Сама назва «Біле братство» — запозичення з «Агні-йоги» Олени Реріх. Саме Реріхи провістили пришестя наприкінці XX століття «сучасної Майтрейї» — втіленої «Матері світу» — і вказали, що це станеться в самісінькому центрі православного світу — в Києві.

— Тепер, — розповідав далі Гуру, — коли у вас, у Києві, бачу на вулицях натовп бритоголових хлопчаків у рожевих хітонах, чую тужливі східні звуки кришнаїтських співів упереміш з молитвами до Ісуса Христа, не дуже дивуюся. Таланти Реріхів спрацювали. Публіка прихильно слухає ці голоси. І не виключено, що ось-ось з'явиться у вас нова Майтрейя а претензією на заміну собою одвічно світлих, святих образів Діви Марії та її Божого Сина [Це Гуру сказав 1991 року, коли був у мене в Києві. Через 1,5 року в нас і справді з'явилася Ісус-Марія].

А взагалі річ не в Реріхові як художникові, картини котрого заспокоюють, звеличують людську душу, не кажучи вже про властиву їм якусь неземну красу. Річ — в ученні «Білого братства», автором якого скоріше можна вважати його дружину Олену [У грудні 1994 року рішенням Архієрейського собору православної церкви вчення Олени й Миколи Реріхів «Жива етика» («Агні-йога»), а також учення О. БлаватськоІ «Теософія» піддано анафемі як несумісні з християнством. Відтепер їхнім послідовникам заборонено відвідувати православні храми, їх не допускають до причастя (див.: Комсомольская правда. — 1994.—27 декабря)].

Учення відбилося і на багатьох картинах художника. Ось, наприклад, остання картина М. Реріха (до речі, знаходиться в Києві) «Наказ учителя». Вона глибоко символічна: в горах край провалля сидить людина. Проти неї над безоднею ширяє білий лебідь — символ одлітаючої душі. И відчувається якась магічна сила, що притягує людину до цієї прірви, чується наче заклик спокійно й гідно звести рахунки з життям. За вченням Христа, це смертний гріх. За вченням Будди, свідоме «зведення рахунків» із земним життям, «відпуск душі» — діло гідне, що звеличує людину, вільну розпоряджатися собою в усьому. По суті, цьому вчили і Маркс, і Гітлер. А на практиці вони та їх сподвижники створили суїцид. І в цьому принципи буддизму і західного масонства перехрещуються.

П'ЯТИКУТНА ЗІРКА СОЛОМОНА — ГОЛОВНИЙ ЗНАК МАСОНСТВА

Скажи, что Бога нет,

Что вера есть обман.

Масонская песня

— Масони начебто нічого не вигадують: використовують ті самі основні знаки, що й релігії світу: хрест, зірку Давида, пентаграму, трикутник, свастику (східні ложі), семисвічник. Єдине «нововведення» — «знак смерті» (череп і схрещені кістки), який означає, що масони не бояться померти. Одне слово, наче й те… та не те! У ці знаки вкладають інший зміст — не Божий, а «людський». У масонів хрест — символ не Сонця (і, отже, не Бога в арійському, християнському розумінні), а людини. Абсолютно те саме означає і п'ятикутна зірка (це той же хрест, символ людини, але з гострими кінцями й роздвоєними «ногами», тому й п'ять кінців). «Бог — це сама людина, іншого Бога немає! Усе для людини, все в ім'я людини! Людина — це звучить гордо! Людина священна!» — ось який (горьківський) зміст у пентаграмі. А в хресті? Замініть слово Бог словом людина… А маленька шестикутна зірка? Це не святе Боже творення світу й життя (як у іудаїстів), а… творення людське, «злягання людей» задля зачаття нового життя. Також, як бачимо, проступає «людський зміст». А трикутник? У релігії (в єгиптян, наприклад) — це Бог. У масонів — людина (донизу кутом — чоловік, догори — жінка).

Одне слово, будь-який знак у масонів має єдину мету: підмінити Бога людиною. Це, на перший погляд, дуже гуманно. Та насправді звідси є лише два шляхи: або до атеїзму, або до сатанізму. У сатаністів трикутник кутом догори означає Бога, донизу — сатани. Так само й п'ятикутна зірка: догори одним променем — людина, навпаки (двома променями) — диявол. А вже атеїзм у масонів — річ звичайна. Більшовики в Росії взяли за основний символ п'ятикутну зірку, що «стоїть» на двох ногах. Вона й означає атеїзм: «людина замість Бога», створення не Божого, а «людського» земного раю — комунізму. Щоправда, й сатана обіцяє людям рай на Землі.

Пентаграма стала основним символом Росії з 1918 року; запропонував її спочатку як армійську емблему Лев Троцький з підказки американських масонів. Зірка виявилася найпридатнішим атеїстичним символом. Усі масони (особливо «Біле братство» Реріха) вітали більшовицький розгром церков у Росії.

Пентаграма (символ: «людина замість Бога») сподобалась і гітлерівцям. Спочатку фашистським прапором було червоне полотнище з п'ятикутною зіркою. Згодом Гітлер (помилково!) визнав радянську зірку за жидомасонський знак і взяв за емблему шамбалістську свастику. Слід зазначити, що й п'ятикутна зірка не була відкинута зовсім. Вищі втаємничені ордену СС під час зібрань на чолі з Гиммлером у присутності Гітлера обов'язково медитували на яблуці. Розріжте яблуко по «екватору» — і ви побачите зірку.

Знак п'ятикутної зірки має різні нюанси й варіації. Найстрашніший, екстремістський за смислом, — це зірка в колі (чим увінчані наші висотні будинки). Сатаністи вважають, що диявол піде в останній і рішучий бій проти Бога під прапором з червоною зіркою.

Ви тепер розумієте, чому в Україні масонство завжди Мало відносно слабкі позиції. Зрозуміло також, що більшовизм і східний атеїзм у принципі не могли б самозародитися в Україні — вони сюди принесені. Але ж це не значить, що більшовизм в Україні сам собою «відімре» — з ним необхідно боротися.

Треба зрозуміти, що ваша національна ідея — те, що найдорожче вам, те, за що ви відповідальні перед святою пам'яттю предків і перед Богом, — це антипод ефемерної інтернаціональної, антинародної, класової ідеї. За Біблією, класова боротьба — «підуть брат на брата, син на батька» — виникає при хворобливому, згубному стані суспільства. У нормальних умовах класи співробітничають, об'єднані національною ідеєю. І той, хто розпалює класове протистояння, в цивілізованих країнах вважається злочинцем.

І як би не хитрували сучасні комуністи, що «не поділяють крайнощів минулого», вони — за класовий підхід до суспільства, який протистоїть національній — арійській — ідеї.


НАСТУП І ВІДХІД АРІЇВ

Мы беглецы, и сзади наша Троя; И зарево наш парус багрянит!

М. Волошин

ТРОЯ І АРАТТА

Жахливу битву народів Залишили світлі боги.

Гомер

— Найцікавіші й вельми великі події, що значно просу нули вперед «арійську всесвітньо-історичну місію і поставили на перший план світової арени Припонтиду (Велику Скіфію), сталися в період з XVI по VI століття до н. е. 1000 років — великий, звісно, період. Але ж і зсуви тектонічні.

Почалися вони із завоювання Єгипту гіксами (гіксосами) у XVI столітті до н. е. Це перший арійський удар по єгипетській темряві, завданий ще до руху, розпочатого Мойсеєм. Є певний зв'язок між походом гіксів і наступною «єврейською революцією», але про це поки що не будемо говорити.

Отже, у 1678 році до н. е. Єгипет підкорили гікси. Західні історики про це говорять мало і в загальних рисах: прийшли із Сирії, підкорили, потім їх вигнали. По-перше, гікси поклали початок Середньому Царству в Єгипті. По-друге, вони прийшли не з Сирії, а з… Трипілля. Так-так, з вашого Подніпров'я. Про це свідчить хоча б спільна атрибутика в похованнях. По-третє, ймовірно, що гікси встановили в Єгипті… руську династію, яка правила 108 років. У славнозвісній книзі Е. Бікермана «Хронологія древнього світу» говориться, що 22-а династія єгипетських фараонів — 5 фараонів! — мала прізвище Шишаки. Як вам подобається; єгипетський фараон… з запорозьким прізвищем Шишак! Це ж майже Голопупенко на золотому троні, — посміхнувся Гуру і додав:

— А візьміть стародавній Шумер. Там також трапля ються, так би мовити, «запорозькі» прізвища. Вже цитований дослідник шумерської цивілізації С. Крамер пише, що однією з найбільших сенсацій для шумерологів є доказ того, що відомі закони царя Ур-Намму (сьогодні вони визнані найстародавнішими у світі) створив не він, а його помічник і спадкоємець — якийсь Шульга [Див.: Крамер С. История начинается в Шумере. — С. 10].

— Однак, — продовжував Самден, — єгипетський дух переміг. У 1570 році гіксів прогнали, хоча їхня справа мала певні наслідки: вони підготували «сонячну революцію'' Аменхотепа — Мойсея, про яку вже йшлося.

Далі поговоримо про славнозвісну Трою. Це арійське поселення. Троя — процвітаюче місто-держава біля гирла Босфору. Воно виросло під впливом прибульців з півночі (кімрів-борисфенітів) і було більмом на оці у греків-ахейців, які «розсілися» по берегах Егейського моря, «наче жаби довкола ставу» (вислів Аристофана). Троя — назва скіфська; греки називали її Іліоном — містом Сонця (звідси «Іліада» — поема, де описана війна за Трою). Своїм економічним і духовним корінням вона сягала кудись на північ, до легендарної Амазонії, і на схід, до малоазійських та іранських степів.

Там, на півночі, була процвітаюча Аратта, а на сході — скіфські племена, що готувалися рушити до Північної Припонтиди. Крихітні грецькі «царства» не могли налагодити з Троєю партнерських стосунків. Троя їх пригнічувала своєю перевагою в культурному й військовому відношенні. У троянців були не лише міцні стіни, а й дволезі сталеві «арійські» мечі (це в бронзовому віці). Останні, цілком очевидно, були не місцевого виготовлення.

Перша навала греків, що мали бронзову зброю, була відбита з ходу. Грецькому героєві Ахіллу довелося робити спецзамовлення самому богові Гермесу — потрібні були щит, шолом і лати особливої міцності (про що докладно описано в «Іліаді»). А ви думаєте, чому залізний вік в Середземномор ї розпочався відразу після троянських подій? Він розпочався з коротких сталевих мечів, якими ще до Трої були озброєні амазонки Північної Припонтиди. Уявіть: золотоволосі, вільні, непереможні красуні з блискотливими мечами на стрімких, як стріли, конях — то феномен суто арійський [На землях України з давніх-давен були поширені також арійські луки (з турячих рогів), стріли яких летіли на відстань до 400 м. Про це вже згадувалося вище]. Але я захопився.

Події Троянської війни, точніше — довкола неї в основному розгортаються в ареалі нинішнього Чорного моря, всього його узбережжя. Це змушує багатьох істориків думати, що Троя — то Ольвія (південь Придніпров'я) або навіть Гелон (Середній Дніпро). Але ні, вона там, де її в XIX столітті розкопав Шліман, — на Босфорі. І в окрузі, що особливо не подобалося місцевим басилеям, постало багато арієзованих поселень, які підтримувались Араттою.

Тиск аріїв зростав, пружина стискалася, й Аттика вибухнула. Десять років (1194–1184 pp. до н. е.) за намовлянням Єгипту хвилі «грецького (ахейського) моря» накочувалися на арійський форпост, поки не поглинули його. Протиборство було досить жорстоким. Навіщо? Не можна ж усерйоз вважати, що небачені раніше кровопролиття, багаторічні героїчні зусилля багатьох народів не лише Аттики, а й віддалених районів Середземномор'я (навіть ефіопи з берегів океану прийшли і вв'язалися у війну) робилися через грецьку красуню Єлену, котру вкрав, точніше, повів за собою Паріс — троянський принц. Навряд чи слушні й міркування ваших істориків-матеріалістів: мовляв, сякі-такі греки (тоді вони ще не були благородними еллінами) вирішили пограбувати багату Трою.

У Гомера знаходимо глибше, духовне, трактування мотивацій походу на Трою:

Хто ж із безсмертних богів їх (греків — Ю. К.)спонукав до ворожого спору? Син Громовержця і Лети — Феб, прогніваний царем. Отже, в основі лежить духовний чинник — Феб — бог Сонця. «Сонячна», арійська, першопричина. І сама Троя (Іліон) — «місто Сонця». І храм Сонця стояв у ній. І жрець Аполлона (Аполлон — той же Феб, бог Сонця) верховодив у ньому. Питання стояло так: під чиїм духовним впливом буде Середземномор'я — під «північним», арійським, чи «південним», єгипетським? Це питання й розв'язувалося протягом І тисячоліття до н. е. — розв'язувалося і силою духу, і силою інтелекту, і силою зброї. «Сонячна» (мітраїстська) Аратта була неначе трамплін, звідки арії робили стрибки до Середземномор'я, над яким нависали тіні єгипетських пірамід й витав дух Амона.

Греки в Троянській війні взяли гору. Куди ж тікають мешканці Трої? На північ, до Припонтиди, гирл Дунаю і Дніпра, до Аратти. Тут, за 20 кілометрів від гирла Дніпра, засновують славнозвісну Ольвію. Частина троянців подалася на Крит, де також виникла цивілізація арійського типу. А хто ж приходить на допомогу троянцям? Світловолосі амазонки з арійськими мечами з північних країв. І головного губителя арійської Трої Ахілла зрештою вбиває бог світла Аполлон (аналог слов'янського Дажбога). А натхненник греків-переможців Менелай поспішає до антиарійської цитаделі — Єгипту, щоб принести жертву його богам.

З усіх героїв Трої, як відомо, порятувався лише Еней. Іван Котляревський геніальним чуттям відкрив у Енеї запорожця («Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди — козак»). Сакральна Україна через Енея-запорожця поєдналася з арійською Троєю.

Троянська епопея закінчилася. Але драма арійсько-єгипетського протистояння розгорталася далі. На черзі були пелопоннеські й греко-перські війни.

СПАРТАНЦІ — СИНИ АВРААМА

Знайдено» в Писанні про Спартанців та Іудеїв, що вони — брати й від роду Авраама.

Біблія

— Тут ми порушимо тему, невідому у вашій історії: знамениті спартанці — євреї. У Біблії про це прямо й докладно йдеться, та цю Книгу Книг у вас ще мало читають…

Так ось, як мовиться, «не києм, то палицею». Арії, зазнавши поразки у Троянській епопеї, далі діяли через знамениту Спарту. Наступ на «темний світ Амона» тривав, але вже обхідним шляхом…

Крихітна держава на півдні Пелопоннесу стала черговим арійським форпостом. Створити його допомогли іудеї, хоча в цілому вони займалися внутрішніми справами, не виходячи далеко за рамки землі обітованої — Палестини. Спартанці виявилися нащадками Авраама — прабатька євреїв, які у свій час переселилися на Балканський півострів, і прилеглий до нього острів Пелопоннес. За етнічними ознаками вони були рідними братами іудеїв, хоча й не знали закону Мойсея, бо пішли з роду значно раніше, ще до написання Тори.

Звичаї спартанців багато в чому нагадували іудаїстські (громада, кругова порука, регламентація життя, жорстка програма виховання дітей). І ось іудеї шлють до них послів з нагадуваннями про кровну спорідненість («ми з вами брати») і пропозиціями союзу в боротьбі з «духом Амона» за «спільну справу». Спарта відповіла згодою і невдовзі розпочала війну з Афінами.

Іудеї-спартанці підкорили весь Пелопоннес, його населення (ілотів) зробили своїми рабами. Згодом Спарта розгромила афінян і практично заволоділа всією Грецією. Допомагала спартанцям грецька аристократія, яка за духом була «проіудейська».

— А до речі, Юрію Михайловичу, — тут Гуру лукаво глянув на мене, — чи знаєте ви, що Сократ був іудеєм? І Піфагор також? Платон — ні, але він пройшов іудейське виховання в Іліополі (Єгипет). Вам ніколи не пояснювали, чому Сократа змусили прийняти отруту? У 404 році до н. е. в Афінах спочатку гору взяла проіудейська верхівка, а згодом цю верхівку повалили антисеміти, котрі почали «очищати» Грецію від іудейського впливу. У 399 році немало видатних людей Афін пішло з життя. Серед них був і Сократ.

Але на бік іудеїв стали перси, котрі встановили гегемонію над Грецією. То там, то тут спалахували греко-перські війни. По суті розпочалася тогочасна світова війна, її фронт проходив від Вавилона до Аратти. То був натиск арієзованого світу на світ, що перебував під єгипетським впливом, а іншими словами — протистояння «синів сонячного Мітри» й «синів Амона»

З одного боку барикад, так би мовити, були Афіни, Македонія, італійські племена під владою Риму, Єгипет (що перебував у тіні). З другого — Спарта, Персія, ряд малоазійських племен. За ними стояла Скіфія (Трояна).

За своїм сценарієм розвивалися події у Дворіччі та Палестині. Хоча вони й розпочалися раніше греко-перських війн, однак за своєю суттю були пов'язані з останніми. Мається на увазі насамперед підкорення Ассирією Іудеї, зруйнування храму Соломона в Єрусалимі та велике полонення євреїв (коли всю іудейську еліту вивезли до Вавилона). Перси, як відомо, визволили євреїв з полону, повернули їм Єрусалим і 528 року вторглися до Єгипту.

Широкомасштабні події в районі Середземномор'я в цілому позитивно вплинули на «арійські справи». Духовна гегемонія Єгипту істотно ослабла. Арієзований народ — перси — запанував над Вавилоном, Єгиптом, Грецією. «Арійська хвиля» йшла вперед. Але доволі несподівано «світ Амона» завдав потужного контрудару… Прошу вибачити мене, що досить часто вживаю військову термінологію. Але боротьба була справді гостра, не на життя, а на смерть. За царювання Александра Македонського, сина Амона (Александр був «подвійного народження»), розпочався тимчасовий відхід арійської всесвітньо-історичної хвилі. Небезпека нависла над Махас-Патхи — Великим арійським поясом.

РЕВАНШ ЄГИПТУ

Он выполнял миссию Зевса. Уточним: речь идет, без сомнения, о Зевсе-Амоне; там, в святилище египетского оазиса Сива, на Александра была возложена эта миссия.

А. Боннар

— Тепер зосередимося на деяких широковідомих подіях світової історії, суть яких, певен, ще й досі ми не осягнули.

Мається на увазі насамперед дивовижно стрімкий похід Александра Македонського на схід. Його мотиви, цілі, результати не можна аналізувати без урахування «арійського чинника», Скіфії та її ядра — Придніпров'я.

У середині IV століття до н. е. арієзація тодішнього світу сягнула дуже далеко, терези світової історії вочевидь хилилися на користь Персії, Аратти і Скіфії. Після греко-перських війн, у яких, як уже говорилося, брали участь майже всі народи Середземномор'я, еллінський світ конав у руїнах міст-держав. Над Елладою свою гегемонію встановила крихітна Македонія. Навіть в Афінах верховним правителем був скіф — Демосфен.

І тут на історичну арену виходить, точніше — вдирається юнак незвичайної долі. Він так вразив уяву істориків усіх часів, що навіть про його коня Буцефала буде написано силу-силенну літератури. Ім'я його — Александр Македонський. Кожен учень, кожен гімназист згідно з навчальною програмою мусив знати, що цей освічений, жорстокий і запальний юнак (вихованець Арістотеля!) народився о 9-й ранку 12 березня 357 року до н. е., прожив 32 роки. У 19 літ вступив на царський трон, 12 років воював, здолав і підкорив 14 еллінських і 22 варварські народи, заснував 17 Александрій — міст, розкиданих від Єгипту до Гіндукушу й Гангу, пройшов зі своїми доблесними гоплітами 20 тисяч кілометрів, став царем Азії. Більш непереможних полководців історія не знає, — далеко Наполеонові! Його можна було б назвати царем усього тодішнього світу, коли б… коли б не Скіфія… Велика Скіфія, що встала на його шляху.

Однак дуже багато невідомих подій, пов'язаних з походом Александра, західні дослідники чомусь намагаються не помічати. Так, спочатку був кидок на північ, до задунайських степів, до володінь скіфів. «Переправившись через Дунай і знищивши невеличке містечко, Александр скорив ворожих йому готів і скіфів», — пише француз Анрі Боннар, повторюючи придворних літописців Македонського. Але ж ні! Він їх просто не наздогнав. Повторилася історія з Дарієм І. Летючі кінні загони скіфів баражували степ на обрії і зникали, щойно македонці наближалися до них. Проскакавши від Істру [Нижня течія Дунаю] до Тирасу [Давня назва Дністра], юний завойовник, як у вас кажуть, плюнув та й повернув туди, звідки прибув. Тільки й сказав: «Такий народ перемогти не можна».

Потім розпочалася «грецька місія», мета якої — об'єднати, оживити вимотаний війнами і внутрішніми чварами еллінський світ, прогнати персів з берегів Егейського моря, закрити їхні бази в Середземномор'ї. Розгромивши війська Дарія III при Іссі, Александр з тріумфом пройшов до самого Єгипту, де приніс жертви богам і виявив знаки щонайглибшої шани до тисячолітніх обрядів і містерій. Жерці Єгипту дарували йому всі титули фараонів, обожнювали його.

Александр був більше сином своєї матері Олімпії, нестямної вакханки, що віддавалася богові Діонісу в безумстві танцю, у сп'янінні екстазу, ніж сином царя Македонії Філіппа. Він хотів за всяку ціну одержати відповідь на питання, що мучило з дитинства: хто ж його справжній батько? У пустинному святилищі Амона під час ушанування святих храму, куди полководця допустили жерці, йому підпопів сам Бог: він син Амона-Зевса, він «подвійного народження», зачатий Олімпією від самого Громовержця [Зевс — грецька назва єгипетського бога Амона]. І саме він долею покликаний стати на шляху арієзації світу, порятувати справу Єгипту, зупинити натиск яфетичних народів. З того моменту, як душа Александра пізнала таємницю, його переконаність у своїй єгипетській місії, вважають деякі історики (А. Боннар та ін.), надзвичайно зростає і стає непохитною.

Варто наголосити: «єгипетська місія» Александра (саме так вона відклалася у пам'яті багатьох поколінь) — то «анти-яфетична» (антиарійська), а зрештою, антискіфсько-сколотська місія. Справа в тому, що яфетичні народи в основному заселяли великі північно-східні простори, що йменувалися Великою Скіфією. На південь від Великої Скіфії лежала Персія, теж яфетична країна — антипод хамітського Єгипту [Єгипет у Біблії іноді називається «землею Хамовою». Його також називають ім'ям Міцраіма — одного з синів Хама].

У Єгипті йому було сказано: «Справа Амона, твого справжнього батька, в небезпеці. Не цар Філіпп, котрого ти допоміг убити, твій справжній батько, а Громовержець — Амон». І напівп'яний Александр (до речі, він завжди перебу вав у стані алкогольного сп'яніння, тому й не дивно, що помер у 32 роки від білої гарячки) кинувся у бій.

Македонський рушив у глиб Азії, маючи військо приблиз но в 100 разів менше, ніж у «царя Азії» Дарія III. Уявіть собі: від 1 до 100 за однакового озброєння! Його блискучі перемо ги просто неймовірні, якщо підходити до них традиційно. За бігаючи наперед, скажемо: так само важко пояснити з позицій здорового глузду і його наступні поразки та відступи в Індії, Середній Азії, які звели нанівець попередні тріумфи полко водця.

Що я хочу цим сказати? А ось що. Візьмемо для прикладу одну з битв — битву під містечком Гавгамели, неподалік руїн Ніневії. У Дарія — дуже досвідченого полководця — більш як мільйон воїнів, у тому числі до 50 тисяч кіннотників, що за ймали досить зручні позиції. Александр мав у своєму розпо рядженні близько 5 тисяч кіннотників і 30 тисяч піхотинців. Результати битви: розгром Дарія, котрий тікає і ховається в горах; у македонців втрати становлять 100 чоловік убитих, у персів — 400 тисяч.

— Та як це можливо?.. — перебиваю Гуру питанням.

— Це втручання чинника X, який ви, матеріалісти, нази ваєте збігом обставин. Однак тут ніякого збігу обставин не було. Мільйонна, добре озброєна армія оточила 30 тисяч гоплітів. І раптом… напівп'яний Александр з палаючими очима, яскраво-білим султаном на шоломі, із загоном охоронців врі зається в щільні шеренги противника. Він, як богатир у били ні: «Праворуч махне — ляже вулиця, ліворуч махне — провулочок». Куди Александр не ступав на полі бою в радіусі 20 метрів, якась невідома сила збивала з ніг і відкидала маси воїнів, перекидала на спини коней. Панічний жах передавався від ближчих до дальших рядів, і незабаром вся мільйонна маса перського війська почала тікати, знищуючи в товкотнечі сама себе.

— Але чому? Як?

— Це Шамбала — невидимий парапсихологічний вплив… Характерно, що цього разу він був видимий — над рівниною, де роїлися в битві люди, завис НЛО (про це йдеться в багатьох хроніках). Однак за всім цим стояла Шамбала — покровитель хамітського Єгипту. Не вірите?

— Ні, звичайно.

— Тоді поясніть самі, — посміхнувся Гуру. Я не знав, що відповісти.

Від автора:

Через два роки після тієї розмови, навесні 1976 року, до новосибірського Академмістечка приїхав нікому не відомий тоді історик Л. Гумільов з циклом публічних лекцій під загальною назвою «Проблема царів» [Інтелектуали, що групувалися довкола Будинку вчених Сибірського відділення АН СРСР, тоді мали можливість запрошувати до себе «екзотичних особистостей». У листопаді 1972 року вони запросили навіть О. Солженіцина, що спричинило переполох у місцевих парторганах. Солженіцин, правда, так і не потрапив до Академмістечка (каюсь, я разом із секретарем райкому партії Р. Т. Яновським брав участь в акції «недопущення» опального письменника до наукового центру Сибіру)]. Йому з великими ваганнями дозволили прочитати лише 5 лекцій (про Цезаря, Македонського, Чингісхана, Наполеона), і то з умовою: не торкатися історії Росії XX століття і взагалі нової історії, особливо радянського періоду. Мені доручили опікати, точніше — стежити за ним. Ми зблизилися: після лекцій я двічі запрошував вченого на вечерю. В домашній обстановці він говорив мені те, чого не міг сказати в аудиторії. За його словами, Македонський мав унікальне (сильне) біополе. Перебуваючи в граничному збудженні, він вводив людей у транс в радіусі до 20 метрів. Такими здібностями, але меншою мірою були наділені Наполеон, Гїтлер, Сталін. Це нагадує масовий гіпноз, але не зовсім… Лев Миколайович підтвердив розповідь Гуру про дивний перебіг битви Македонського з персами, але пов'язав ці химери не з НЛО та Шамбалою, а з біополем полководця.

— Після здобуття титулу царя, — вів далі Гуру, — Александр мав проміжну мету — ліквідувати Великий арійський пояс (Гімалаї — Алтай — Кавказ — Карпати) й розгромити Скіфію, заснувавши безліч грецьких міст — Александрій — з єгипетськими богами та святилищами на Алтаї, у Північній Припонтиді, особливо в Подніпров'ї.

Куди втік Дарій III з рештками перського війська? Виявляється, на північ, до тих самих скіфів, своїх братів по духу. Македонський рушив до Каспійських воріт, потім увійшов у зону арійського поясу і тут наштовхнувся на гнучку, наче вібруючу, але міцну, непорушну стіну. Такою стіною були скіфи, котрі нависали з півночі, з берегів Борисфена й Танаїсу, вимотували військо й, нарешті, повністю розбили передові загони завойовників. Це сталося на берегах Яксарту (Сирдар'ї).

Численні радники намагалися втягнути Македонського в скіфську кампанію, підштовхували його піти на захід і зруйнувати арійський пояс.

Але скіфи поставили надійний заслін завойовникові, повели війну на знищення фаланг Дворогого (так звали скіфи Александра).

Великий степ, від Каспію до Карпат, населений різними народами, виявився, на диво, монолітним. Повсюдно на сходках князів-степовиків переважали одні й ті самі розмови — про небезпеку з південного сходу, про Дворогого завойовника, котрий гірший за Дарія І, хоче знищити наших богів, наші звичаї, віддати в рабство дружин і дітей; Папай. [Папай — бог скіфів] не хоче, щоб Борисфен і Танаїс були обсаджені Александріями з їхніми язичницькими вівтарями. І вібруюча стіна дедалі міцнішала.

Геніальним чуттям Александр зрозумів, що північний похід призведе до поразки, й вирішив повернути військо на південь, до Індії, сподіваючись досягти глибинних районів Тибету. Дійшов до берегів Інду, священного Гангу, І тут йому почала зраджувати фортуна. Наміри Македонського іти далі, до Тибету, Небесних гір, до заповітних районів великих махати, перестали здійснюватися. Чому? Агарті почала вважати, що «єгипетський місіонер» надто далеко зайшов, надто багато пролив крові. Індійські мудреці відмовлялися спілкуватися з завойовниками. Погрози не діяли. Один із мудреців, аби виказати свою зневагу до страждань і самої смерті, попрохав Александра запалити вогнище. Потім ступив у нього і згорів без єдиного зойку на очах украй збентежених македонців.

Александр організовує низку експедицій для обстеження течій Інду й Гангу, пошуку маршрутів до Шамбали. Та раптом — наслання! — збунтувалася армія. Воїни зажадали негайного повернення додому. Після тривалих розмірковувань наодинці у своєму наметі полководець звелів поставити колону з написом: «Тут зупинився Александр».

Замість тріумфального походу додому (до Македонії) через Скіфію було обрано шлях на Вавилон. Македонський хотів повсюдно, і в Персії, і в Індії, прищепити культ Геракла (свого улюбленого героя). І це в країнах Авести й Махабхарати з їх тисячолітніми традиціями арійської мудрості. Примітивний Геракл з його подвигами, що виказують не інтелект і духовність, а фізичну силу, чоловічу потенцію, не міг замінити Заратустру чи Ману, Вішну чи В'яса.

Реваншистська місія Єгипту закінчувалася дивними маскарадами й оргіями у Вавилоні, що знову набув статусу «розпусниці». Спочатку Александр улаштував бенкет на 9 тисяч персон, потім масове одруження (80 пар і він з донькою Дарія на чолі шлюбної процесії). І тут раптово помирає у 32 роки «від лихоманки» (насправді — від білої гарячки).

Чи був Александр на землях України? Був, двічі. Перший раз, як уже говорилося, дійшов до Дністра із заходу, рухаючись від Істру. Другого разу, переслідуючи Дарія південноукраїнськими степами, дістався Дону. Його полководці (це добре відомо) доходили до земель Полтавщини. «Я, — з гордістю промовляв Александр, — переможець персів і мідян, бактрян і саків, парфян і хоразміїв, котрі живуть до самого Каспійського моря, я, котрий перейшов Кавказ за Каспійські ворота, переправився через ріки Окс, Танаїс (Дон), Інд, перейдений раніше тільки Діонісом…»[Цит. за: Боннар А. Греческая цивилизация. — М., 1992. —Т. 3. — С. 217].

Існує думка, що Александр хотів замкнути кільце своїх походів, тобто рушити додому зі сходу землями України й дійти до Істру (Дунаю). Але скіфи завадили.

Завершуючи свою розповідь про завойовницькі походи Македонського, Гуру знову торкнувся біблійних тлумачень походження та еволюції народів земної кулі. На його думку, лише так можна зрозуміти особливості розвитку арійської ідеї в кінці І тисячоліття до н. е. В цей період основним представником правоарійської місії виступали скіфи-сколоти, що мешкали на землях сучасної України.

— Отже, — продовжив Самден, — після походів Македонського в Припонтиді з'являється народ Тувал — праукраїнці. В апокрифічних частинах Біблії подано більш докладний перелік нащадків Яфета: гікси, луви, кельти, галли, анти, венеди, франки, бургундці, англи, сакси, лужани, бодри, дреги, поляни, в'яти, радими, ляхи, криви, словени, тираси, тували, мешехи (махи). А от про германські племена говориться якось непевно. В цілому вони не були арієзовані. Лише їх частину, яка дала порості англосаксів і пруссів, можна вважати «арійською». Тому, як виявляється, Гітлер не там шукав представників чистої арійської раси. «Чистої» взагалі немає від часів країни Куш. Але якщо під чистотою розуміти, так би мовити, найближчу генетичну належність до біблійного Яфета, то це кімри, скіфи-сколоти, анти, роши (расени, або «слов'яни»), руси («русичі», або «українці»). До лівоарійців належали готи й тевтони. Вони завжди боролися з правоарійським світом, особливо русичами.

Слова «слов'яни» і «українці» я беру в лапки, бо в біблійних текстах таких термінів немає. Є Рош у канонічному тексті, «расени» й «руси» — в апокрифах. Але термін руси стосується корінного південноруського народу, тобто сучасних українців, а нинішні росіяни представлені як Мешех і мосхи («московити»).

— А чому ж у біблійних текстах немає імен слов'ян і українців — прямих, як ви сказали, нащадків аріїв? — запитав я.

— Тому, — відповів Гуру, — що це імена не власні і не історичні, тобто не «справжні», і біблійні ясновидці бачили це. Як ми вже говорили, слов'яни спочатку не називали себе слов'янами, їх так називали інші, недоброзичливі до них народи. Слов'яни називали себе Рош (расенами). А українці спрадавна називали себе русами (русинами). Ось ваше власне законне ім'я. І в біблійних текстах воно позначене. То потім вас назвали українцями й малоросами, а з часом знову українцями.

Ваша нація, що зветься нині українською, почала формуватися на скіфській, точніше, сарматській основі одразу після походів Александра Македонського. Велику роль у цьому процесі відіграла також Галілея (батьківщина Ісуса Христа), про що згадується в Біблії, але докладніше про це трохи пізніше.


НА ПРАПОРІ АТТИЛИ — АРІЙСЬКИЙ ХРЕСТ

Воды старого Дона мы переплыли силою наших коней, Воды молодого Дона мы одолели силой креста и молитв. Впереди наш Ерак [Молодий Дон — то Волга, що у VIII столітті н. е. впадала в Азовське море. Єрак — стародавня назва Дніпра]…

Походная песня гуннов

ГУНИ — ВИЗВОЛИТЕЛІ?

Жестокий разгром гуннами многих европейских народов создал им на Западе репутацию головорезов и разбойников, в то время как китайские авторы характеризовали их как народ, наиболее культурный из всех «варваров».

Л. Гумилев


— Одна з нісенітниць історії стосується гунів. Досить часто їх характеризують як кровожерливих завойовників Європи [Міф про гунський народ як некультурний, жорстокий, ворожий європейській цивілізації етнос активно поширюють німецькі автори, починаючи з готського історика Йордана. Втім, воно і зрозуміло: свою «європейську історію» гуни розпочали з нищівного удару по готських племенах, що осіли на землях Праукраїни, а закінчили розгромом римських легіонів разом з тими ж готськими загонами (Каталаунська битва) і укладення союзу з галлами (племенами того ж кореня, що й нинішні прикарпатські галичани)], їхнього Аттилу — напівдиким, жорстоким царем. Навіть у підручниках розповідається, як Аттила їздив колісницею, куди запрягалися дівчата скореної Паннонії.

То все вигадки. Аттила — одна з найвизначніших, величних постатей історії, не менша за Александра Македонського й, безперечно, більш значима за Чингісхана.

А в суто людському плані ні Александр Великий, ні Чингісхан у жодне порівняння не йдуть з Аттилою. Александр — це вовкулака, особистість мстива, люта, глибоко розбещена, і коли про нього пишуть в основному добре, то це за принципом: «переможців не судять». Ми вже говорили, що він був причетний до вбивства свого батька, царя Філіппа, легко віддавав накази про знищення мирних мешканців багатьох переможених міст, занадто зловживав алкоголем, перед смертю залишив свою чергову дружину — дочку Дарія, «найкрасивішу дівчину Азії», незайманою і два дні пиячив зі своїм євнухом — партнером по гомосексу. В Бога не вірив: сам себе вважав за бога й вимагав, щоб йому поклонялися.

А Чингісхан? Це теж якась потвора. Для збереження свого здоров’я пив жир, топлений з тіл хлопчиків, убитих спеціально для нього. Не вмів ні писати, ні читати. Його навіть жорстоким назвати не можна, як не назвеш жорстоким вовка. Він просто нищив людей, не задумуючись над тим, жорстоко це чи ні.

Нічого такого не можна сказати про Аттилу. Він народився 401 року в місті, що стало потім Києвом. Батько його — Мундиух (син гунського царя Доната), мати — руська княжна з племені руськолунів, яке жило на узбережжі Азовського моря (до речі, з цього племені згодом пішов і рід князя Олега, засновника династії Ольговичів на Русі). А правив цим племенем за часів Мундиуха князь Кий, котрий і віддав за Аттилу свою сестру.

— Кий?

— Так-так, той самий Кий, якого вважають засновником столиці України. Він доводився дядьком Аттилі, тому й турбувався про виховання, навчання свого улюбленого племінника. Своїм струнким станом, білим тілом, блакитними очима, темним волоссям Аттила відрізнявся від свого брата, котрий народився від іншої матері — кипчацької княжни. Аттила був письменний, сповідував кипчацьку мітраїстську релігію, тобто вірував у Тенгріхана (аналог арійського Мітри). Німецькі історики й літератори доклали багато зусиль, щоб показати Аттилу лише з негативного боку. В багатьох творах (наприклад, в романах Фелікса Дана «Битва за Рим», «Аттила») він зображується кривоногим, малим на зріст, нечепурою, жорстоким варваром, який навіть власних дітей ненавидів так, що міг задавити їх копитами свого коня. Це брехня. Йому більше підійшов би епітет не «жорстокий», а «суворий». За різні провини він виносив переважно одне покарання — смерть. Такі були часи.

Аттила рано виявив військові і дипломатичні здібності. 18-20-річним юнаком водив полки в походи, їздив навіть до Візантії й Паннонії як дипломат. Невідлучно при ньому був Кий. Коли ж Аттила посів царський трон, Кий став фактично «другою людиною» імперії і, звичайно, крім усього іншого багато зробив для зміцнення її столиці. Померли вони в один рік (453).

Про значущість Аттили в історії свідчить створена ним імперія, що простягалася від Атлантичного до Тихого океану, від Балтики до Середземного моря. її столицею був Київ. Тут, точніше — на південно-західній околиці нинішньої столиці України, на місці стародавнього міста Гелона, зруйнованого перським царем Ксерксом, стояв палац «короля Аттили» [Цю думку поділяють деякі історики. Див., напр.: Василенко І. К. Велика Скіфія. —К., 1991].

Історик того часу Йордан так описує цю місцину: «…Поселення (тобто Київ — Ю. К.) було як велике місто; дерев'яні стіни його були зроблені з гладких дощок. З'єднання між ними були такі щільні, що вони ледве помічалися. Виділялися й триклінії, що простягнулися на значному просторі, і портики, що розкинулися в усій своїй красі. Площа подвір'я була оточена парканом, і уже його розміри давали змогу скласти уявлення про палац. То було житло царя Аттили, котрий тримав під рукою весь варварський світ. Саме йому він віддавав перевагу над усіма іншими завойованими містами».

Як я вже казав, ми, адепти Агарті, сповідуємо смислову, аналітичну історію. А ваші історики часто знають багато, а розуміють мало. Дехто з них гунів повністю уподібнює монголам (прийшли, спустошили, підкорили, подалися далі), а дехто їх ототожнює зі скіфами, інші — із слов'янами або уграми (засновниками угорської нації) тощо. В кожній з існуючих версій є частка правди. Але для розуміння великої проблеми гунів (найважливішого чинника історії України, слов'янства і всієї Європи) конче потрібно враховувати кілька моментів:

1. Гуни (хуну) — то ціла доба (майже 3 тисячі років) в житті Євразії, доба, що розпочалася у XVIII столітті до н. е. в Китаї і закінчилась у XIII столітті н. е. в Європі.

2. Це суперетнос, до якого входило багато народів, різних за етнічними й соціальними ознаками, рівнем культури, менталітетом, мовою. Тому коли стародавні історики пишуть, що гуни голили бороди, дотримувалися певних правил гігієни, любили китайські шовки, делікатесне печиво, багато хто з них був письменний, а їхні царі мали палаци, то це правда. Але не грішать проти істини і ті дослідники, які говорять, що гуни — дикі степовики, які не злізають з коней, заросли волоссям і брудом, не визнають, крім халабуд, будь-якого іншого житла, споживають м'ясо після розпарювання його між власним стегном і спиною коня, зачинають і народжують детей у тісних кибитках. Такий «широкий» спектр характеристик зумовлений тим, що окремі гунські племена і народи розділяє географічна віддаль у 3–5 тисяч верст і часова відстань у 500—1000 років.

3. Гуни — це багато дружніх між собою племен і народів, що «осідлали» й зберігали арійський пояс — Великий степ. Л. Гумільов пише: «Межуючи на сході зі стародавньою цивілізацією Китаю, а на заході з культурою західноєвропейського напівконтиненту, Великий степ з півночі обмежений непрохідною тайгою, а з півдня — гірськими хребтами. Така географічна цілісність, населена різноманітними народами зі своїми господарськими навичками, релігіями, соціальними установками й мораллю, всіма сусідами сприймалась як своєрідна єдність, хоча зміст домінуючої ознаки ні етнографи, ні теоретики, ні соціологи не змогли визначити [Гумилев Л. М. Хунну. — СПб., 1993. — С. 8].

Це і є Велика Гунія, світова імперія Аттили, яка потім розпалася на низку каганатів. Л. Гумільов уловив те, чого ніяк не можуть збагнути інші: що ж «цементувало» багато століть цей різноликий, різноманітний, що розтягнувся на 10 тисяч верст, степ? Лише підхід до історії людства з позицій духовності дає правильну відповідь: домінуючим чинником тут виступала арійська ідея, духовна вісь Агарті — Аратта. Це великий шлях аріїв — шлях духовного зростання людства, що веде до єдиного Бога, до істини, до сонячних висот. Замикає його Припонтида — колиска слов'янства та української нації, яка ще скаже своє слово.

4. Гунами називалися арієзовані (натхнені аріями) народи. Серед них провідну роль — чимдалі, тим більше — відігравав етнічний субстрат хуно-сяньбі, з якого пізніше постав тюрксько-монгольський етнос. На початку IV століття н. е. хуно-сяньбі вийшли на землі аланів та угрів і звідти рушили до Європи, точніше, до Північної Припонтиди, поглинаючи безліч племен. 376 року вони вийшли з Кубані, форсували «два Дони»[Див. виноску до епіграфа цієї глави] й рушили до Борисфена. Саме таких гунів і знає Європа, їх ще називали білими.

Арійське ядро цих кінно-людських мас становила нечисленна хуно-сяньбі-кипчацька народність, що дозріла фізично й духовно у-степах Алтаю. Вона втілювала собою інтелектуальне й духовне єство білих гунів, які увійшли до Припонтиди.

5. Нам відомо, що гуни на чолі з Баламбергом на прохання антських князів розбили остготів і рушили до Дніпра. Готи стали васалами гунів, які об'єдналися з антами, іншими праслов'янськими племенами. Везеготи (західні), злякавшись, почали відходити з правого берега Дніпра до Дунаю. 376 року завершилось визволення всього Нижнього Подніпров'я від панування готів, які століттями пригнічували праслов'янські племена. Готи прийшли до Припонтиди з північного заходу, із земель Пруссії. Це був своєрідний удар «лівих» аріїв (згодом вони сформували тевтоно-рицарські антислов'янські ордени), завданий «правим» аріям. Він знаменує собою черговий етап протиборства Шамбали і Агарті.

Якщо скіфи-сколоти прийшли на землі України, щоб протистояти антично-грецькій експансії (експансії «єгипетського духу»), то гуни прийшли сюди, щоб протистояти лівоарійській експансії з північного заходу (експансії тих, нащадки котрих називатимуть себе «оберменшами» й носитимуть свастику). Гуни, як і скіфи-сколоти, не тільки не боролися з праслов'янами, а, навпаки, асимілювавшись з місцевими племенами, утворили з ними одне ціле.

Л. Гумільов, котрий ретельно вивчав гунську проблему, пише, що важко зрозуміти, чого й навіщо гуни знялися з родючих кубанських просторів і вирушили за Дон до Дніпра, А пояснення тут одне — духовна місія. Цей похід гунів — дуже важлива сходинка в історії слов'янського світу, він не дав загинути Великому арійському поясу: готи з півночі «свинею» вже врізалися в головну частину великого арійського тіла, що розкинулося від Гімалаїв до Карпат.


ВОНИ РОЗЧИСТИЛИ ШЛЯХ ХРИСТИЯНСТВУ

Что представляли собой люди Аттилы, которых европейцы назвали «варварами»? Почему на их знаменах был крест? Какой то был крест? И так ли дики и невежественны были кипчаки, как их представляют учебники истории?

Мурад Аджиев [Аджиев М. Тенгри-хан и Иисус Христос // Новое время. — 1993. — № 42]

— 3 приходом і зміцненням гунів розпочалося не просто велике пожвавлення торгівлі й культури в Припонтиді (гуни, зокрема, вигнавши готів, звільнили живильний шлях із варяг у греки, відновили зв'язки Подніпров'я з морським узбережжям, з грецькими містами тощо), а й розпочалася політична історія Русі-України, усього слов'янства.

Чого не розуміють ваші історики? Наприклад, прочитавши в літопису: «Рутила (цар гунів) ходив з Руссю на Візантію», роблять висновок: отже, була Руська держава, й гуни в союзі з нею ходили на Візантію. Але це зовсім не так! Гуни просто злилися з «місцевою» Руссю і становили одне політичне утворення. Зверніть увагу, монголів били й виганяли з Русі, а з гунами ніхто на Русі не воював і ніхто з Русі їх не виганяв. Вони свої, вони злилися з Руссю й повели її та весь приєднаний до неї слов'янський світ на Рим і подолали його! Але про це трохи пізніше.

Отже, місія гунів у праслов'янському світі мала, по-перше, політичний, а по-друге, що особливо важливо, духовний характер.

Гуни зміцнили на Русі мітраїстську віру, що похитнулася, зупинили наступ «перунізму» (язичництва), культивованого готами, тобто розчистили шлях християнству.

Звичайно, гунів не можна назвати християнами в загальноприйнятому розумінні цього слова, але поміркуйте самі: на їхніх прапорах був християнський хрест. Вони поклонялися «людині-небу» Тенгрі (творцю світу, що народився від земної матері й Небесного Духа). Ця кипчацька релігія, яку культивували на Алтаї, ґрунтувалася на величезних духовних масивах Тибету (Агарті), Індії, Персії. І, що цікаво, не лише хрест, а й основну церковну атрибутику тенгріанства принесли до Припонтиди гуни: ікони, кіот, іконостас, лампади, ладан, парчевий одяг священиків, молитви із земними поклонами тощо. Та й саме слово храм — «харам» (майдан перед палацом) — кипчацьке. В Києві, Харукані [Харукань — головне місто гунів-кипчаків на сході Малої Гунії — постало водночас з відбудовою й відродженням Києва за Аттили], інших поселеннях Припонтиди всі ці церковні атрибути запроваджувалися й удосконалювалися раніше, ніж в Західній Європі. Перший у світі храм з хрестом на куполі з'явився у Києві саме за часів Аттили.

Зверніть увагу: Аттила на чолі об'єднаного слов'янського війська рушив чомусь на Рим. Він не напав на Візантію, яка першою у Європі прийняла християнство і стала таким чином союзницею гунів.

Воїни Аттили перетворили в руїни саме північні міста Римської імперії. Там процвітало язичництво. Це незаперечний факт. Так само, як і те, що папа римський Лев 1452 року став перед Аттилою на коліна, благаючи пощадити Рим. Але не благання римського «жерця» зупинило полководця, а хрест, який, напевно, уперше з'явився в руках папи. То був тенгріанський хрест! Саме такий, як на штандарті Аттили. Він порятував Рим, залишивши його Вічним містом. Цей епізод зобразив великий Рафаель, щоправда, папу художник змалював не на колінах, а на коні.

Після походу Аттили Європа впевненіше пішла по шляху зміцнення і поширення християнства. Дива не було. Гуни мечем і пікою запровадили свою релігію, причому не аріанську (перекручену форму християнства), а ще ту, «доготську», «андріївську», яка стала згодом православ'ям. Тож не з катакомб постав християнський Рим, а, скоріше, з Києва.


КИЙ, КУЙ, КИЇВ І НАРОД РОШ

И пошли Кий, Щек, Хорив — три сына Ария — глядеть иные земли. От них произошел славянский род, живущий доселе.

Велесова книга


— Вже досить тривалий час точаться суперечки про те, хто, коли і як заснував Київ. І я переконаний, що їм не буде кінця, бо йдеться про надзвичайно унікальне, історично багатофункціональне, «вічне» місто, подібне до Єрусалима, Рима або Лхаси.

У полеміці, пов'язаній із заснуванням Києва, простежується та ж лінія боротьби між так званими «жителями півночі» й «жителями півдня», що й у дискусіях про Русь взагалі — її заснування, назву, перших князів тощо. І це цілком закономірно. Адже проблема Києва невіддільна від проблеми Русі й України.

Коли ми говоримо про заснування Києва, завжди потрібно додавати: яка іпостась Києва мається на увазі.

— Як одного з перших поселень на Землі? Відомо, що перші поселення на місці нинішнього Києва з'явилися ще 20 тисяч років тому (за «домісячного» періоду).

— Як «стартового майданчика» архаїчних аріїв? 5508 року до н. е. — в рік «створення світу», коли прабатько аріїв Рама почав свої проповіді на березі Борисфена.

— Як столиці прадавньої Аратти — Оратанії? В кінці ІІІ тисячоліття до н. е., коли зі сходу до Трипілля прийшли із загиблої Ар'я-Варти рештки дітей Сонця й Степового вітру.

— Як столиці Сарматії? Наприкінці І тисячоліття до н. е. (про що говорить і Клавдій Птолемей).

— Як одного з центрів християнського світу? У 55 році н. е., коли перший апостол Христа Андрій поставив на київських горах хрест.

— Як столиці Великої Гунії — найбільшої імперії всіх часів? У 20-ті роки V століття за батька Аттили царя Мун-диуха (Мунчука).

— Як духовного і певною мірою політичного центру іудейства? На початку IX століття и. е., коли Київ став Гао-натом (духовною академією іудаїзму), а хозари тимчасово встановили над ним свою гегемонію (Київ намагалися навіть перейменувати на Ціон) [Ціон — від назви гори Сіон у Палестині].

— Як столиці держави Київська Русь? У середині IX століття за часів князювання Олега Віщого.

— Як матері міст руських? У X столітті, коли почала поставати велика імперія з центром у Києві, що охопила практично всю Східну Європу.

Безперечно, всі ці дати істотні. Однак з позиції духовної історії найістотніша дата — 55 рік н. е., коли Андрій Первозванний хрестом позначив центр біблійного народу Тувал (галілеян, які прийшли з батьківщини Ісуса, — предків галичан-українців). І не просто позначив, а провістив, що за цим місцем велике майбутнє, воно стане центром християнського світу [Відповідна проповідь Андрія Первозванного широко представлена в літературі].

Як відомо, в далеку давнину сягає і дата заснування Єрусалима [Існує версія, що Єрусалим заснували вихідці з Трипілля (тобто з берегів Борисфена) — гікси за 500 років до того, як туди привів євреїв Мойсей. І назвали його Русалем («Руський стан»). Однак версія потребує перевірки]. Але у даному випадку сам Бог вказав на Єрусалим як на місто миру й благоденства (так перекладається ця назва зі староєврейської). Багато разів це місто руйнували дотла. 135 року до н. е. на його території пройшлись навіть плугами на знак того, що з Єрусалимом покінчено назавжди. Але марно. Стоїть і стоятиме Єрусалим — центр трьох світових релігій!

Так і Київ. Лише протягом останніх двох тисячоліть шість разів вигорав і нищився дотла. Хто тільки його не громив! Готи, печеніги, половці, «свої» суздальці, монголи, татари-кримчаки. А якщо говорити про руйнування його святинь, то сюди потрібно додати й більшовиків. Проте живий Київ!

Бурхливо розвивався Київ за Аттили (433–453 pp.). Цьому особливо сприяв його сподвижник і наставник, русько-лунський князь Кий — друга особа в державі, фактичний правитель столиці. З ім'ям Кия — справжнього патріота своєї землі — безпосередньо пов язане виникнення адміністративного центру загальнослов'янського утворення — Великої Гунії. Після смерті Аттили і Кия місто багато десятиріч залишалося в руках племені руськолуней (інша назва — роксолани). Їхні князі, нащадки Кия, — Лебедян, Веренез, Велик, Сережень — послідовно правили Києвом і навколишніми землями.

Тут я перервав розповідь Гуру.

— Звідки у вас ці дані? Я, наприклад, не раз чув і читав, що Київ заснував один із хозарських правителів на ймення Куй, тому місто слід називати не Київ, а Куїв. Отже, Куй…

— Боюсь вас образити, — заперечив Гуру, — але в Росії кажуть: «Від такого чую». Як у вас язик повертається!.. Дійсно, є така версія, але це не що інше, як вигадка тих, хто бореться за Київ. Бути засновником Києва дуже престижно для будь-якого народу, адже такий народ стає історичним.

Хозари дійсно заволоділи Києвом у IX столітті. Вони почали засновувати у місті іудейські храми, школи і справді мріяли створити тут столицю (замість зруйнованого Єрусалима). Але з кожним роком набирало сили руськолунське князівство. Роксолани почали «підпирати» Хозарський каганат і Київ з півдня.

Нарешті на історичну арену виходить Олег — руськолунський князь, великий історичний діяч, котрий остаточно заволодів Києвом, встановив на Русі великокняжу династію Ольговичів. Ця династія закінчилася лише зі смертю Володимира Великого.

Від автора:

В літературі більше поширена версія, за якою Олег доводився родичем Рюрикові. Він тимчасово князював у Новгороді. 880 року Олег пішов Дніпром і шляхом хитрощів та обману заволодів Києвом. Тамтешніх законних князів Аскольда і Діра було вбито. Влада перейшла до Олега, який правив від імені сина Рюрика Ігоря.

Отже, скрізь князювали тільки Рюриковичі, і ніякої династії Ольговичів не було. Але ж відомий історик Микола Аркас зазначає: «Тим часом з інших джерел історичних виявляється, що Олег не був ні опікуном, ні воєводою Ігоря, але був такий самий князь київський, як і Ігор. Чи був він йому родич (тобто чи був він Рюрикович — Ю. К.), теж не знати» [Аркас М. Історія України-Русі. — Одеса, 1994. — С. 69].

Гуру продовжував:

— Через 4 роки після кінця правління Володимира князем став Ярослав, який дістав згодом два прізвиська «Кривий» і «Мудрий».

Ярослава лише номінально вважають сином Володимира. Насправді його батьком був убитий Володимиром литовський князь, а матір'ю — литовка Рогніда, яку київський князь узяв собі за дружину. Отже, безперечно, державний діяч Давньої Русі Ярослав не мав ні краплі руської крові (це одна з відомих версій генеалогії перших київських князів). Але все це потребує вивчення.

З Володимира Мономаха починається інша, «північна», династія Рюриковичів, засновник якої прийшов до Новгородської Русі з Пруссії. Від нього пішли Юрій Долгорукий (засновник Москви) і його син Андрій Боголюбський — руйнач руських святинь, котрий зі своїми воїнами порубав чимало київських ікон. А вже далі — Олександр Невський, Іван Калита, Іван Третій, Іван Четвертий — усе це «північна» Русь, Рюриковичі, Московія.

Чому про це кажу? Справа у тому, що з приходом до влади в Києві Рюриковичів в історії починаються підтасовки фактів. Насамперед це стосується походження Русі, її назви, столиці, діяльності окремих князів тощо.

Натомість істинного, глибоко патріотичного Несторівського літопису «Откуда єсть пошла земля Руськая» в обіг вводиться літопис Сильвестра, де роль роксоланських князів принижується, а роль Рюриковичів (варягів), навпаки, звеличується. Наприклад, за словами Сильвестра, Кий не був князем. Це всього-навсього «перевізник на Дніпрі». І назву Русі немовбито дали варяги (Русь — слово нібито шведське), і Київ, і державність заснували також вони.

Згодом ці погляди почали розвивати німецькі історики, яких активно підтримувала офіційна наука царської Росії (адже царі були дуже «замішані» на німецькій крові).

Проте задовго до хибної норманської теорії серед літописців, книжників (руських, польських, чеських, візантійських) існувала, як на мене, південноруська, або, коли хочете, ваша національна, українська доктрина походження слов'ян, Русі, Києва та їхніх назв. Сила-силенна літератури, особливо відкриті недавно тексти Ізенбека [Інша назва — «Велесова книга»], дає підстави говорити про скіфо-сарматську доктрину. У нас на Тибеті про неї говорили як про звичайну річ.

Ви, українці, — стародавній народ роси — ось що каже Біблія. Вашими предками є всі корінні племена, які жили сотні й тисячі років тому у Північній Припонтиді. Античні автори-дослідники називали їх по-різному: кімри, скіфи, сармати, словени, руси, русичі тощо. Проте все це — народ Рош (Рус) на різних ступенях свого історичного розвитку. І «серце» цього великого народу лежить між Дніпром і Дністром (у Біблії ця земля називається Тирас). Саме тут жили сармати, від них пішли роксолани (руськолуни); вони дали назву річці Рось на Київщині. Сюди ж у І столітті н. е. прийшли галілеяни, «земляки» Ісуса Христа, котрі, змішавшись з роксоланами, дали сильну етнічну парость — сучасну українську націю, яка розмістилася на території Галич — Київ — Харукань і далі на схід.

Українці — це п'ята генеалогічна сходинка прадавнього народу, що прийшов сюди в часи Трипілля, — сходинка після кімрів, скіфів, сарматів, слов'ян (рош).

Гуру замовк на мить, лукаво примружив очі й закінчив:

— Ось як було. А ви кажете: Куй…


РОСИ ЗНИЩИЛИ РИМ

Битва была страшная, кровопролитная, такая, что другой подобной не было ни в те времена, ни в минувшие столетия.

3. Гиббон

— Офіційно Римська імперія почала розпадатися десь через років 20 після смерті Аттили. Однак не можна не визнати, що смертельного удару їй завдав саме Аттила, під командуванням якого в той час перебували сили усього слов'янства (народу Рош). І похід проти Риму Аттила розпочав з Києва разом зі своїм кращим полководцем і дядьком-радником Києм. Долю Риму вирішила Каталаунська битва, про яку намагаються якомога менше говорити не тільки західні, а й ваші історики. То був тріумф слов'янства як політично й духовно єдиної раси з українським «стрижнем». Вже потім слов'янство почало «колотися» на окремі етноси.

Каталаунська битва була найграндіознішою, найжорстокішою, найкровопролитнішою за всю історію людства, аж до битви під Ватерлоо. З обох сторін у ній брало участь більше 600 тисяч чоловік — піших і кінних мас, що водночас зійшлися у найзапеклішій січі. Римські війська очолював великий полководець Аецій. їм допомагали ті ж таки готи (для котрих гуни завжди були «кісткою в горлі»). А на боці слов'ян (що теж символічно!) опинилися галли, «родичі» карпатських галичан.

Численним, добре навченим римським легіонам Аттила спочатку протиставив «ударний кулак» з кращих слов'янських військових формувань, а потім скористався тактикою «розсипного бою», запозиченою у скіфів. Ще одна деталь: Аттила нав'язав ворогові бій не вранці, як завжди було прийнято, а з настанням ночі, коли римляни й готи, добре повечерявши, полягали спати. Це збентежило противника. Битва тривала кілька днів, римляни, зазнавши великих втрат і страшенно виснажившись, пішли з поля бою. Аттила рушив на столицю імперії, в Італію.

«Гунський елемент» українства і взагалі слов'янства підкреслюється в різних історичних документах. Наприклад, в універсалі Богдана Хмельницького «До всіх українських людей» сказано, що вони походять від предків русів, які у V столітті н. е. під проводом свого короля Одонацера перемогли величезну римську армію (645 000 чоловік) і 14 років панували в Римі.

Сім століть Рим під духовною орудою Єгипту панував у Європі й усьому світі. Однак слов'яни у V столітті н. е. поклали цьому край, принісши до Європи хрести й храми. Слов'янство стало одним з вирішальних чинників світової історії. І залишається ним і понині: майже всі основні події XX століття розгортаються на землях слов'ян. Візьміть хоча б останні дві світові війни… 90 відсотків загиблих у цих війнах лягли у слов'янську землю. І зовсім свіжий факт. Ми є свідками доленосних для всього людства подій, пов'язаних із загибеллю комуністичної системи. Ці процеси також відбуваються в основ ному на слов'янських землях. Але повернемося до минувшини


СИМ У НАМЕТАХ ЯФЕТОВИХ

І розсіє вас Господь по всіх народах.

Біблія

СИМ УВІЙШОВ ДО ЯФЕТА

Евреи от слова «eber», что значит пришелец из чужой земли.

Библейская энциклопедия

— Ми підійшли до досить важливого питання, — почав Гуру, — я навіть не знаю, як визначити те, що сталося на землях України протягом VIII–IХ століть, аби довести вам його значущість. Не можу говорити про це без хвилювання, бо йдеться про третю доленосну подію світової історії — другу після народження Ісуса Христа. Я не дивуюсь, чому її фактично не помічають ваші історики, — знаю їх рівень, ідеологічну зашореність і повне ігнорування духовного, тобто головного, чинника історичного процесу. Народження Христа позначене «зорею вранішньою» і початком нової ери, а другу важливу подію ніяк не відзначено. її свідомо уникають, тим самим, як ви говорите, напускаючи туману…

— Та що ж сталося?! — не стримався я.

— На землях України відбулося одне з основних і перших пророцтв Біблії, пророцтво самого Ноя, батька всіх народів післяпотопного світу, — урочисто сказав Гуру. — Якби навіть нічого більше не сталося на вашій благословенній землі, то й тоді вона заслуговувала б на назву центру світу разом з Палестиною.

— І що ж це за пророцтво?! — напосідав я, дуже заінтригований.

— Пророцтво Ноя про те, що нащадки Яфета охоплять величезні простори у північних країнах, а нащадки Сима з його вірою і церквою об'єднаються, зіллються з нащадками Яфета. Яфет і Сим опиняться в одному наметі. І це відбулося в Україні, в Придніпров'ї, в Києві… Русь Київська стала лоном усього величезного «тіла» яфетичного світу, через яке Сим запліднив його, ясна річ, у духовному смислі. Зрозумійте, Юрію Михайловичу, заради цього і створили Мойсей і Христос велике вчення. Без цього акту духовного запліднення світу вся іудейська і вся християнська історія позбавляються змісту! Духовне зачаття Європи відбулося зі сходу через Україну.

За півтори тисячі років до цього Європу підкорив (духовно) єгипетський бог Амон — він же Зевс, — який, перетворившись на Бика, спокусив і повіз її морем на своїй спині подалі від арійського впливу (від кіммерійців, які осіли в Припонтиді). Європа на півтори тисячі років опинилася під греко-латинським (античним) впливом. Античний же світ знаходився в цілому під «опікою» єгипетських фараонів.

— Я говорив, що у басейні Середземномор'я сталися битви народів, розколотих на дві групи — одна під духовним началом аріїв, інша — Єгипту. Суперечка йшла взагалі за Грецію і Рим — під чиїм впливом вони опиняться. З одного боку — Єгипет, Вавилон, Ассирія, Македонія. З іншого — Аратта (Праукраїна), Троя, Скіфія, Персія, Спарта. Але фактично античний світ залишався під єгипетською гегемонією, і це відбилося на духовному стані всієї Західної Європи. Іудейський духовно-соціальний «ген» ніяк не міг запліднити цю красуню.

У VIII столітті євреїв вигнали з Іспанії. Згодом католицизм виробив в собі сильні антиіудейські «ферменти», що перешкоджали реалізації біблійного пророцтва про поселення Яфета в наметах Симових. Іспанська інквізиція загалом носила антиєврейський і антимусульманський характер.

А схід Європи, точніше, Припонтида прийняла Сима у своє лоно. И звідси він пішов у Західну Європу. Варто наголосити, лише після цього почалося духовне перетворення, і Європа відшукала втрачену істину.

Про що понад усе піклувались євреї? Що диктував їм закон Мойсея? Ізоляцію! Ніякої асиміляції з іншими народами, ніяких позитивних контактів, ніякого запозичення віри, звичаїв, культів інших народів! Іудаїзм — національна релігія єдиного богообраного народу. Тільки з ним Бог уклав договір про союз і ні з ким більше. Інші — варвари, язичники, гої. І треба робити все, аж до вжиття жорстоких заходів, аби Яфет достроково не потрапив у семітські намети; в цьому полягає завдання іудейської церкви і держави. Ось квінтесенція Мойсеевих законів.

І раптом на землях далекого Північного Причорномор’я один із тюркомовних народів — осколок гунського суперетносу — «входить до наметів Симових», приймає іудаїзм. І самі іудейські пастирі цьому всіляко сприяють. Палестина немовби перетворюється на степ Припонтиди, а Єрусалим — на Київ.

Як? Чому? Навіщо? Явище надзвичайне, його не пояснити ні економічними, ні політичними, ні етнічними факторами. Але воно має духовний зміст.

— Як це сталося?

— Через 70 років після розп'яття Ісуса Христа у точності збулося біблійне пророцтво про руйнування іудейського храму в Єрусалимі, загибель Ізраїлю і розсіювання євреїв по інших народах і країнах. Проникнення іудеїв у Європу на ранніх етапах — це ціла драма, кульмінація якої припадає на Іспанію VII–VIII століть. Європейський Яфет не пішов до «наметів Симових».

Незабаром була створена інквізиція в Західній Європі, а згодом почалися ганебні хрестові антиарабськї та антиіудейські походи і погроми.

І тоді Сим заходить до Яфета з іншого боку — через східний край Європи, де на руїнах імперії Аттили утворився Хозарський каганат. Наприкінці VIII століття державною релігією хозарів став іудаїзм. Це була єдина іудаїстська держава в світі з часів загибелі Ізраїлю (І ст.) до відродження нового Ізраїлю 1948 року, тобто вже у XX столітті.

Генетично хозари були тюрками, вихідцями з берегів Амуру. Розумієте тепер, чому Сталін утворив Єврейську автономну область у Хабаровському краї? Але то не чисті тюрки. На східних берегах Чорного моря жив народ ашкеназів (їх родоначальник — онук Яфета), високих на зріст, рудоволосих, білошкірих. Хозари — змішання тюрків з ашкеназами. Ця «суміш» ї стала іудаїстською за духом, тобто вона прийняла іудейську віру. Я вже говорив, що мати Мойсея (його справжнє ім'я Хозарсиф) була родом із племені ашкеназів. Тепер дух Хозарсифа-Мойсея вселився в «тіло» свого народу і через нього — в хозарів. І відбулося це на українських землях.

Хозари-їудаїсти заволоділи Києвом, майже усією територією сучасної України і поширили свій вплив до Новгорода. Киш став духовною столицею не лише хозарів-ашкеназів, але й усього іудейського світу. Єрусалим у цей час втратив роль духовної столиці іудеїв, а їх святиня — храм — стояв у руїнах. З Палестини, з берегів Середземного моря, з Іспанії, інших країн Європи й Азії сюди, до Києва, ринули іудаїстські рабини, книжники, вчені, левіти. Тут виникли скінії, духовні школи, центри єврейського книжництва, гаонат [Єврейська духовна академія] тощо. Вплив іудеїв у Києві був настільки сильним, що й досі існує версія про заснування цього священного для всього слов'янського світу міста євреями. Це не так, але вони дали поштовх розвитку Києва. Тут і розпочали руські князі Олег і Святослав боротьбу з хозарами — боротьбу за Київ, проти іудейського засилля на Русі. Якби не Олег ї Святослав (останній зруйнував навіть столицю хозарів Білу Вежу), у Києві був би збудований іудейський головний храм — копія знищеного єрусалимського. Його хотіли будувати на місці, трохи вищому від «стану Рами», де нині готель «Україна» (колишня «Москва»).

1016 року іудеїв-хозарів вигнали з Києва. Після загибелі Хозарського каганату їх витіснили на захід, на землі сучасних Польщі, Угорщини, Німеччини, країн Балтії (саме тут, включаючи й Україну, донедавна проживало 3/4 усіх іудеїв світу).

Таким чином, Сим увійшов у намети Яфета з Припонтиди. Проте генетично це не той, не біблійний, Сим, не палестинський. Це ашкенази — змішання тюрків із яфетичними ашкеназами з дуже невеликою домішкою ізраїльської крові, але запеклими» іудаїстами. Всі європейські, американські й російські верховоди й діячі «недавнього» минулого (ХІХ—XX ст.) — Ротшильди, Робесп'єри, Талейрани, Дізраелі, Моргани, Дюпони, вожді сіонізму (помірні й екетремістські), Вітте, Леніни, Троцькі, Свердлови», Сталіни, Берії, Кіссинджери, правителі сучасного Ізраїлю і т. п. — уст нащадки хозарів, їх предки вийшли із земель України. Вони, так звані східні євреї, — могутній історичний фактор. А ті, «справжні» нащадки Авраама з Палестини, так звані західні євреї («сефарди»), в основному вирощують виноград і пасуть овець на берегах Середземного моря.

Історія багато в чому зводиться до творчої інтелектуально-духовної діяльності аріїв та арієзованих народів. Якщо так її розуміти, то хозари-іудеї, які запліднили яфетичний світ, є важливим історичним фактором. Це, по-перше. По-друге, і це найголовніше, він безпосередньо пов'язаний з Україною. Так, так, Юрію Михайловичу, запам'ятайте: духовно-інтелектуальна «пружина» іудейства, створена євреями в своїх палестинах шляхом суворих вимог до себе, ізоляціонізму, служіння своєму національному богові Яхве і призначена для всього яфетичного (арієзованого) світу, була запущена саме на землях України. Тут же і закінчиться її дія, коли Сим покине намети Яфета, йдучи до свого богоданого Ізраїлю.


«СТЕПОВІ КОРСАРИ»

В літо 965. Пішов Святослав на хозар. Почувши, хозари вийшли назустріч із князем своїм Каганом, і зійшлися битися. І в битві здолав Святослав хозар і взяв столицю їхню Білу Вежу…

Повість врем'яних літ

Від автора:

Я довго намагався з'ясувати: хто такі хозари? Це не просте питання не раз розтлумачував мені Гуру, посилаючись на Біблію (він був переконаний, що саме з її допомогою можна зрозуміти цей народ, його історичну місію).

Хозари — це семітизовані гуни (їх не можна плутати з арієзованими гунами), які у IV–V століттях пройшли Північну Припонтиду (наші землі), осіли за Дніпром, в Паннонії (вигнавши звідти готів) і під керівництвом Аттили створили величезну імперію. Після її розпаду на історичну арену вийшло друге, «південне», семітизоване «крило» гунського супер-етносу, яке заснувало досить велику і агресивну державу — Хозарський каганах із столицею Біла Вежа (на Волзі).

Самі себе хозари відносили до яфетичних народів. У генетичному смислі це дійсно так — вони родичі кіммерійців. Якщо йти за Біблією, то це дев'ятий син Тогарми — Хуну-Хозар. Тобто це «онук» Гомера (кіммерійського супер-етносу), правнук Яфета [Див.: Бут. X. 2].

Ключем до розуміння хозарів виступає досить загадковий народ ашкеназів. Ще у II тисячолітті до н. е. вони створили декілька царств на східному і південно-східному узбережжі Чорного моря, які допомагали Ізраїлю воювати з Вавилоном [Див.: Єр. II. 27].

Дуже давно, за часів фараона Рамзеса II, в Ашкеназію, на територію нинішньої Абхазії, прийшло 16-тисячне єгипетське військо, у складі якого було багато єгипетських іудеїв. Через невідомі причини воно не повернулося на батьківщину, а асимілювалось з аборигенами. Причому єврейська частина війська (це приблизно 56 тисяч молодих чоловіків) «розчинилась» у місцевій народності, змінивши її менталітет. І це дуже важливо! Адже все населення регіону було навернуте до «Авраамової віри». Тобто на східному узбережжі Чорного моря відтворилося іудейське за духом і вірою царство ашкеназів, яке генетично близьке до скіфів і кіммерійців.

Неєврейські загони фараонового війська (3—10 тисяч чоловік) поступово асимілювалися з аборигенами Колхіди і сприйняли їх мітраїстську віру. Згодом, з невідомих причин, вони почали рухатися на північ і дійшли Волгою [Кочівники називали її другим Нілом або Ра. Ра—давньоєгипетський бог Сонця] до місцевостей, що мали назву — «Мосх-ва» (ведмеже болото, або хащі). Тут прибульці об'єдналися з тамтешніми угро-фінами і в результаті зародився народ мосхів — за латиною, «мозо-хов», по-слов'янськи — «московитів»[Згодом я дізнався, що цю версію поділяють багато дослідників — від римських істориків до російських літописців XVI–XVII століть. Див.: Кур А. А. Из истинной истории наших предков].

Слід зазначити, що частина кочівників згодом пішла далі, на землі сучасної Скандинавії. Тому й існує точка зору, згідно з якою саме нащадки народу Ашкеназ дали назву Північній Європі — «Скандинавія» [Див.: Библейская энциклопедия. — С. 66].

Одна з гілок гунського суперетносу поєдналась духовно і генетично з Іудейсько-ашкеназьким царством. Так виникли хозари, які вийшли на авансцену історії у VII–X століттях.

У Тогарми [Про синів Тогарми в канонічній Біблії нічого не говориться. Матеріали про них дав мені Гуру] було 10 синів: Авійор і Занур (нащадки не збереглися), Тарис (нащадки — караїми в Криму), Аваз і Уйгуз (нащадки — на Кавказі), Бізал і Тарна (нащадки асимілювалися). Народи, що пішли від Булгара, жили на Середній Волзі, потім роздвоїлися. Значна частина їх пішла через землі сучасної України до Дунаю, а інша й досі живе на Волзі (сучасні чуваші).

Найсильнішим (як воїн) спочатку став дев'ятий син То-гарми — Хуну-Сяньбі, потім уперед виступив десятий — Хуну-Хозар (торговець), який перемагав не стільки силою, скільки хитрощами. «Вони, — за свідченням сусідніх народів, — вміли вилущувати прибуток навіть зі зла». Найбільш поширеною в Хозарському каганатї була торгівля рабами, особливо слов'янського походження, які дуже високо цінувалися. Процес запровадження іудаїзму тут ішов «зверху». Першими іудеями ставали, як правило, представники керівної верхівки хозарських племен. Іудейська релігія витісняла мусульманські, християнські, язичницькі та інші вірування і звичаї. У стародавньому хозарському епосі є такі слова:

Все мужи испортились из-за вещей. Увидев имущество, они кидаются,

словно гриф на добычу. Они держат свое имущество, заперев его,

не пользуясь им, Плача от скупости, они собирают

и копят золото. Не замечая родных и близких,

они стерегут имущество, А на родственников смотрят,

словно собаки. Из-за золота, забыв о Небе,

готовы удушить детей.

Керував Хозарським каганатом цар, але за ним стояв каган, якого ніхто не бачив. Лише в особливих випадках до нього могли звертатися безпосередньо цар і головний воєвода. Рано чи пізно каган засуджував їх до страти, точніше, до самострати (суїциду). У перших осіб каганату були «ритуальні» гареми (крім наложниць, яких вони купували десятками), де утримувалися жінки усіх підкорених племен (по одній від кожного). Найближчі до царя люди мали право прийти до його шлюбного ложа і на власні очі переконатися в силі і бадьорості свого покровителя.

Особливо жорстоко хозари поводилися з рабами і полоненими. За найменшу провину їх садовили на кіл або забивали батогами до смерті.

У Білій Вежі був розкішний храм Соломона. Однак його жерці обходились лише Талмудом. Тори, Біблії взагалі не знали. Це вже потім, у IX–X століттях, в Хозарію переселилося, як ми вже говорили, багато іудейських «просвітителів1».

Отже, розвиток торгівлі, грошових відносин на території Східної Європи, пов'язаний з діяльністю хозар-ашкеназів, позитивно впливав на суспільне життя регіону, хоча, повторюємо, чи не найголовнішим товаром «степових корсарів» були раби. Для поповнення своїх багатств хозари часто робили набіги на слов'янські селища. В билинах згадується «великий жидовин», з яким руські витязі билися на Дикому полі. Цей «жидовин»», ясна річ, був не палестинським іудеєм, а хозаром-ашкеназом.

Після розпаду Хозарського каганату більшість ашкеназів пішла на Захід.


ЧИ МОЖНА І ЧИ ПОТРІБНО ВИГАНЯТИ СИМА З НАМЕТІВ ЯФЕТА?

…Наша жизнь освящается историей евреев, их поэзией, их законами… В неоплатном долгу мы пребываем перед этим народом.

Б. Дизраэли

Гуру продовжував:

— Я не збираюся детально розкривати єврейську проблему. Суперечка про Сіон триває дві з половиною тисячі років. Скажу лише: єврейська проблема — це й арійська проблема. От чого не розуміють сперечальники.

Так, євреї — особливий народ. Ф. Достоєвський говорить про «внутрішні, таємничі закони, які захищають іудейську ідею і місію» [Достоевский Ф. Дневник писателя (март, 1877)]. За виробленою євреями програмою розвивається яфетичний світ. В основному, звичайно. Ні, скажете? А Біблія, а вся християнська церква? А моральні заповіді з Нагірної проповіді? А хіба вся наша» європейська цивілізація, що живе за законами і вченням Христа, не «стоїть» на плечах Мойсея? Що таке європейське Відродження? Це ж повернення до біблійної тематики у мистецтві, до біблійної моралі і життєвих устоїв після «ночі» раннього середньовіччя, коли істина була втрачена. Заберіть картини з біблійними сюжетами. Що залишиться від Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Веронезе, Рембрандта, від Дрезденської галереї, Лувра тощо? Заберіть Парацельса, Бруно, Спінозу, Лессінга, Менделя, Планка, Ейнштейна, Фрейда, Бора, Борна, Фермі, Теллера, Неймана, Ландау, Вінера, Тамма і т. д. (перелічувати можна без кінця). Що залишиться від європейської науки? Борючись проти євреїв, людство бореться проти себе.